75-річний Григорій Ярмош - останній із дворян

Григорій Ярмош

Людині, яка б уперше потрапила в цю місцевість, важко було б здогадатися, що тут ще не так давно жили люди, тим більше… дворяни! Саме так! Бо Дворянкою зветься сільський куток у Співаковому Чернецького старостату. Колись тут сімей 80 жило, працювали на фермі та на тракторній бригаді, від яких — тільки залишки розвалин. Розораний дворянський вигін, і яри — аж до самої води. Залишки покинутих садиб заростають кленами та бур’яном.

Та вдосвіта під лісом горлає до хрипоти півень. Ніяк не второпає, чому на його «кукуріку!» ніякий інший сусідський не обзивається і вже ніколи не обізветься. Полементує щоранку та й заспокоїться…
Чи ж думав коли Григорій Ярмош, що йому судилося бути останнім господарем у Дворянці. Бо він звідси нікуди не збирається. Днями йому виповнилося 75 років. Душею приріс до цього яру, лісу, своєї хати. Вже понад десять років після смерті дружини, хазяйнують тут удвох із донькою Валентиною.

Ще донедавна Григорій їздив у центр Співакового і в Чернецьке своєю конячкою красавкою. Бувало, сусідки роблять йому замовлення на хліб і до хліба чого купити на місцевому базарчику. Та все те минуло і тільки в пам’яті залишилося… служила його красавка і як хлібовоз, і молоковоз, і пошта, і як таксі хвостате… немає вже навколо нікого із сусідів, хто б жив постійно. Хтось, як на дачу, їздить у Дворянку, хтось — город іще тут тримає. А він затявся, що нікуди не поїде із своєї хати. Та здоров’я тікає і дуже швидко. Як без коня та корови жити, він просто не уявляє.

Селяни, які проживали у Дворянці, працювали на фермі та у тракторній бригаді. Діти, яких було у Дворянці у кілька разів більше, ніж дорослих, спочатку навчалися у співаківській початковій школі, а потім ходили хоч у Березівську, хоч у Чернецьку школи. Що в одне, що в інше село — не близько. Та на це ніхто не зважав. Діти тоді росли загартованими. І Григорій як пішов парубком на ферму їздовим працювати, так і проробив там, доки ферма розпалася, а він постарів.

За часів колгоспу коня дома не дозволялося тримати. Город зорати, сіно перевезти просили коней на бригаді. І давали їх далеко не кожному, бо і в колгоспі було дуже багато роботи для коней. Та і біля самих коней роботи не мало — кінь щодня хоче їсти сіно і овес, пити воду, спати на чистій підстилці, за ним щодня треба доглядати. От і поміняли господарі коней на тракторці та мотоблоки. Із ними простіше…

А Григорій купив додому конячку, бо без неї у цій місцевості хтозна як і жити. Навколо яр та ліс. Відтак і живе красавка у нього вже 15 років. Вона у них як член сім’ї. Та роботи для неї стало мало. Не часто запрягає її господар, а ще кілька років тому дня такого не було, щоб не їхав куди. Немає сусідів, немає замовлень від них. Покинуті садиби заросли чагарниками.
Ще є у Григорія Ярмоша одне захоплення, якому не зрадив впродовж життя. Це — голуби! Дуже любить чоловік цих птахів. У часи його дитинства багато хто в селі мав голубів. Не тільки для краси та радості тримали цих птахів. На них не накладався податок, отож голубів використовували в їжу.

Було Григорію ще років з 10, як у місцевого голуб’ятника Дмитра Гузя яструб знищив дорослих голубів. Залишилися тільки маленькі, яких треба було годувати. От він їх половив і просто висипав за пазуху хлопчику Григорію! Вони і прижилися біля його серця на все життя. Доки служив в армії, мати не звела їх, хоч, бувало, і бурчала. До своєї дружини він пішов у прийми та ще й голубів забрав із собою у придане. Для них збудував окремий хлівець. Скільки їх там живе постійно, він і не знав ніколи точно. Десь у межах півсотні. Найбільша загроза для них — яструб і коршун. А їх у лісі вистачає!

— Якби не хижаки, то голубів було б надто багато, — розповідає Григорій Михайлович. — А так, клюють собі зерно, воркують на даху, душу радують. Голуби дуже швидко розмножуються, можуть одночасно сидіти на яйцях і вигодовувати пташенят. Влітку у гніздах завжди повно малих. Я ніколи голуба життя не позбавив. А покійна теща варила з них борщ. Після неї вже років тридцять чи й більше ніхто цього не робить. Вони живуть, розмножуються, ну і… як Бог дасть. Буває, що хижакам попадуться чи ще якась біда їх настигне.

У Чернецькій школі роками була добра традиція — випускники запускали в небо голубів. Я завжди їм дарував цих птахів з радістю. На жаль, обірвалася ця традиція, та і випускників тепер не густо.
—   Не уявляю без голуб’ячої «розмови» свого двору. Гомонять по-своєму, а мені як бальзам на душу. Вони ніби ауру любові створюють всюди. Доки я живий, доти і вони зі мною тут воркотатимуть. Голуби — це любов усього мого життя! Якби хотів хтось розвести, я б із радістю подарував, та давно таких немає. Мало хто розуміє, за що ж того голуба можна любить…  — усміхається чоловік.

Давнимдавно у Дворянку ні хліб не завозять, ні пошту. У далекому минулому той час, коли листоноша йшла до кожного двору, до кожної людини. Тепер, якщо ти живеш на хуторі і хочеш передплачувати газети, пересувна пошта приїде хіба раз у місяць, за умови, що ти отримуєш пенсію через Укрпошту, а ні — то ніхто й не подумає їхати до тебе.
Отож, раз у тиждень Валентина велосипедом їде за кілька кілометрів у Чернецьке, щоб і продуктів якихось купити, і свої газети, а вони з батьком їх обов’язково передплачують, у пересувному відділенні забрати. Зими тепер без снігу та морозу, а коли все ж підморозить, то йде пішки — трохи лісом, трохи полем — і в Чернецькому.

І серце крається від думки, що іще один райський куточок на землі — це вже тільки у пам’яті тих, хто родився тут, виростав, жив і вважає себе дворянами із Дворянки. Останній дворянин Григорій Ярмош прокошує траву до своєї садиби, щоб видно було тим, хто чогось та завітає на хутір — тут іще живуть люди!

Ще до початку пандемії ковіду та повномасштабної війни дехто із дворян озвучував ідею:
— «Зібратися б коли нам на свій день села, якого вже немає… Всім, кого тягне сюди душа!»
Ця ідея все ж може стати реальністю, якщо дуже цього захотіти.

Джерело: "Трибуна хлібороба", Олександра Гостра

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)