Солдат В’ячеслав Титкач з Чернігівщини розповів про втрату правої руки і вщент стерте обличчя

В’ячеслав Титкач

У переддень Дня захисника наша історія про кулеметника-піхотинця старшого солдата В’ячеслава Титкача із Яклич, який пройшов крізь поранення, втрати і біль війни, але попри все зумів зберегти оптимізм і віру.

Спочатку телефонуємо, щоб домовитись про зустріч. У слухавку чуємо тихий, але бадьорий голос, в якому ні грама розпачу. Боєць! Ніяких проявів депресії чи агресії. «Завтра буду у Сосниці, зайду у редакцію»! Отака відповідь справжнього захисника, який після надважкого поранення і лікування перебуває вдома на реабілітації, точніше у відпустці, в яку мав би піти наступного дня після того страшного дня 27 липня 2025 року.

Тоді він мав отримати звання сержанта і відправитись на навчання та бути командиром відділення. Але…

Хто як не я!

То було вже друге його поранення за увесь період служби, якій він присвятив 8 своїх найкращих молодих років.

Воєнні дороги В’ячеслава Леонідовича розпочалися ще 2015 року, коли він на 3 роки підписав контракт. До цього у 2012 році повернувся зі строкової служби. Був на Донбасі, під Бахмутом 3 місяці, а другий раз 10 місяців під Волновахою.

А 24 лютого 2022 року він разом з іншими добровольцями став на захист Чернігова. На той час В’ячеслав квартирував у Сосниці, поблизу військкомату.

– Дивлюсь, біля військкомату стоять автобуси, людей багато. Підійшов. Я не знав, що почалася війна. Повернувся, взяв деякі речі і в автобус, – пригадує події захисник.

Після звільнення Чернігова, В’ячеслав Титкач ніс службу у Дніпропетровській області, потім на Сумщині. Перше поранення він отримав біля населеного пункту Павлівка при заході на позиції. Їх помітив дрон і всіх трьох поранило. Але осколки були дрібними, їх хлопці не відчували. Своїм ходом всі вибралися.

Місяць захисник лікувався у медзакладі за Полтавою. А потім відразу повернувся на позиції, бо ніким було підмінити.

Більше ста осколків у тілі воєна

Друге поранення – надважке – було 27 липня 2025 року біля населеного пункту Іскрисківщина (Сумщина). На той час В’ячеслав вже не стояв на позиціях, він був провідником. Його задача: відводити і забирати солдат з позицій. Завдання не менш небезпечне і відповідальне.

– Але якось так вийшло, що я залишився один, а хлопці позаду мене. І мене піймав FPVдрон. Я заскочив в окоп, ліг і тут він мене накрив – залетів прямо в окоп, – розповідає В’ячеслав.

Праву руку відірвало, ліва ледь тримається, обличчя стерте. В’ячеслав не розгубився, зреагував швидко – сам собі наклав турнікет, це для нього звичне діло, бо роблять таке хлопці щодня. Зібрався з силами і за 200 метрів вийшов до хлопців. Вони наклали ще один турнікет. Аптечки і все необхідне завжди з собою.

В’ячеслав ще своїм ходом вийшов 1,5 кілометра, де його чекала допомога, а далі все – втратив свідомість і прийшов до тями вже в Києві, хоча спочатку його доставили у Суми, стабілізували. У Києві зробили декілька операцій і то не відразу, бо захисник не дихав, у трахеї була вставлена трубка і лікарі боялися чи зможе він без неї дихати, бо і щелепа була переламана.

Дивитись на фото, які показує сестра В’ячеслава Ірина, зроблені тоді лікарями, моторошно. Про стан сина батьки дізнались вже на 3 добу. Телефон побратими забрали, але не могли його розблокувати, щоб подзвонити. А коли вже мама почала дзвонити, шукати – виявилось, що син без свідомості. Мама поїхала у Київ. Саме йшла операція. 4 години лікарі збирали обличчя, потім відновлювали зір. Загалом 11 днів київські медики інтенсивно боролися за життя воїна.

Потім було лікування у Тернополі і навколишніх медзакладах. Загоєння йшло успішно, В’ячеслав навіть попав на протезування. Але температура тіла почала підніматися до майже 40 градусів. І довелося все відмінити. Таку температуру давали осколки, які почали запалюватись. Їх у тілі захисника більше ста – дрібних і більших. Але лікарі радять лише один видалити із шиї. З рештою доведеться жити. Деякі В’ячеслав відчуває, навіть на дотик.

2 жовтня (спілкуємось 26 вересня) мала закінчуватись місячна відпустка – перша за 2 роки служби.
В’ячеслав у 2015 році би, і В’ячеслав поїде на ВЛК у Чернігів. Які будуть подальші рекомендації лікарів – не знає. Але надіється на протезування. Йому тільки 32 роки – все життя попереду.



В’ячеслав Титкач із сестрою Іриною

На березі Десни мріється

За дні відпустки він адаптувався. Сам одягається, їсть, навіть спробував водити авто, хоч своє він має забрати із Сумщини. У селі нема чоловіків, з якими міг би бути на одній хвилі. Десна… Це те, що його заспокоює, надихає.

На березі Десни хочеться мріяти і надіятись. У планах – влаштуватись на роботу, хоча б охоронником. У мирному житті він закінчив Сосницький професійний аграрний ліцей за фахом «Кухаркондитер», проте ніколи не працював за спеціальністю, не згодились знання на війні, бо коли і готували собі їжу, нічого особливого, все нашвидкоруч, суп, картоплю посмажити.

А ще б йому створити сім’ю, бо за війною і дівчат не бачив. Хоча, виправляє, були дівчата, та без любові. Вся родина Титкачів на війні. Хто дома, допомагає своїм синам, які служать. Два двоюрідні брати В’ячеслава – Ігор і Валентин Титкачі загинули. Рідний брат Ігоря досі на війні. На шляхах війни братам не доводилося бачитися, оскільки вони на Донбасі.

Навчання з інструктором не проходив

За 8 років служби В’ячеслав не проходив жодних навчань. Все, що він знає і уміє, – це його особистий досвід.

– Інколи ми під час служби бували по декілька годин на полігоні, але таких спеціальних навчань, як нині 45 днів, у мене не було. Та й хто приходив після навчань, те, що вони знали, мало згоджувалось. Я вже розповідав їм по ситуації. Там довго думати не будеш, – каже військовий.

«Качур на ящурі»

Качур – це позивний В’ячеслава ще з часів АТО. Тоді він був танкістом, точніше механіком-водієм. А Ящур – це позивний танка. Отак і закріпився вислів «Качур на Ящурі».

Про війну В’ячеслав розповідає як про щось звичайне, повсякденне. На жаль, для захисників війна стала буденністю.

На позиціях В’ячеслав пере Перед пораненням бував 7-8 днів. А останні 2 місяці він був провідником. Три дні на зміні: одних виводить, інших заводить. Наприклад, о 4-ій ранку виходять і вже о 8-ій може бути «на базі». Так було у Павлівці, де позиції близько. А біля Іскрисківщині позиції були за 7 кілометрів. Доки сходиш в одну сторону і повернеться, це 14 кілометрів, минув день. І це не просто йти. Бувало, мінометний вогонь охоплював так, що в лісі доводилося лежати по 4 години.

– Знаєте, воювати не страшно. Страшно, коли дрони кружляють і їх дуже багато. А ще коли касета поруч падає. Звук такий, як у літака. Коли падає – викошує вщент ліс, це 4-5 вибухів. А КАБи… У Павлівці за ніч їх по 24 штуки було.

Командиру слова подяки

– Не можу не подякувати своєму командиру за людяність, чуйність, принциповість. Він розумів нас і ніколи не відправляв на смерть, де була реальна загроза. Дослухався до наших прохань. Якщо ми казали, що треба шукати інший шлях, іншу дорогу, щоб вийти звідти, то він разом з нами зважував всі можливі варіанти і приймав правильне рішення. Він по-людськи вчинив і під час мого лікування. Тому тільки щира подяка, – каже захисник.

В’ячеслав відзначений нагородами «Ветеран війни» та «Учасник бойових дій», третя нагорода на підході, вже про неї повідомлено. Та найбільша нагорода, мабуть, повага, шана до наших захисників. Ми, українці, маємо пам’ятати і дякувати таким, як В’ячеслав Титкач за те, що живемо.

Нехай же день 1 жовтня буде не лише датою в календарі, а конкретним вчинком – словами подяки, увагою до воїнів та їхніх родин.

Джерело: "Вісті Сосниччини", Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)