Ірина Нікогда зі Знам’янки на Прилуччині виховує п’ятьох синів, старший пішов на фронт за «Контрактом 18-24»

Ірина Нікогда з синами

Це – не казка, а найсправжнісіньке життя: мешканка Знам’янки на Прилуччині Ірина Нікогда (з наголосом на першому складі) народила і виховує п’ятьох синів. Старшому з них вже 20 років, він пішов на фронт за «Контрактом 18-24». Наймолодшому – 11. Стільки ж нема на цьому світі чоловіка Ірини.
Про багатодітну матір-одиначку, яка не бачить у своєму житті жодних труднощів, про її найбільше щастя і педагогічні секрети читайте у нашому матеріалі.

ВІДГОМІН ІСТОРІЇ

Незважаючи на те, що Знам’янка, село Сухополов’янської сільської громади, розміщене всього за три десятки кілометрів від Прилук, знайти його не так просто: поворот з траси «Суми – Київ» можна легко проїхати, бо жодного покажчика на ньому немає.
Зняли ті покажчики ще на початку повномасштабного вторгнення, аби заплутати російських окупантів, і назад ще не повернули.

«Знам’янка (до 1961 року - Гнилиця) - село, центр сільської ради, розташоване за 30 км від районного центру і за 21 км від залізничної станції Галка, - писалось в «Історії міст і сіл Української РСР». - Дворів - 361. Населення - 872 чоловіки. Сільраді підпорядковане с. Зарудка. На території Знам’янки розташована центральна садиба колгоспу ім. Леніна, за яким закріплено 2580 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1981 га орної землі. Вирощують зернові й технічні культури; розвинуте тваринництво. У селі є середня школа, в якій навчається 175 учнів і працює 21 учитель, будинок культури на 260 місць, бібліотека, лікарня на 25 ліжок. За самовіддану працю 38 трудівників нагороджено орденами і медалями».

З усього того у Знам’янці залишилась хіба що самовіддана праця, бо без неї у селі не прожити ніяк. Про трудові і військові звитяги колишніх уродженців нагадує також пам’ятник Надії Білявській – партизанці зі з’єднання Олексія Федорова. Чи думала мужня жінка тоді, що колись на її рідну землю нападуть фашисти вже з іншої сторони – з Росії? Навряд чи.

«У бібліотеці є чимало матеріалу про партизанку», - розповідає нам староста Знам’янського старостинського округу Світлана Барвінченко, показуючи на пам’ятник біля будівлі старостату. Бібліотека знаходиться у тій самій будівлі. Крім неї, у Знам’янці залишились лише фельдшерський пункт і клуб. Самотньо і сумно виглядає двоповерхова споруда школи біля єдиного у селі магазину. Хоча вона, на відміну від колишнього колгоспного гуртожитку, ще з вікнами.

На момент її закриття там, за словами Світлани Григорівни, ще навчались 35 учнів. «Я не знаю, чого так вийшло, - бідкається староста, яка дуже переживає за своє село. – Я тоді ще не працювала, а школа добряча була».
Нині у Знам’янці, розповідає староста, числиться 327 жителів, хоча фактично проживають 225. Дворів – 135. У Зарудці, другому селі старостинського округу, вже ніхто не живе. «Були дачники, зараз нема нікого», - з сумом каже Світлана Барвінченко.

«НІЧОГО ЦІКАВОГО»

Серед тих, хто не дає селу вмерти, і велика сім’я Ірини Нікогди. «Іра дуже роботяща, у хаті у неї завжди порядок, - розповідає нам староста, показуючи дорогу до двору багатодітної матері. – А он і її бузкова хата».
Ірина зустрічає нас насторожено. Видно, що ми відірвали її від справ. А їх у родині з п’ятьма хлопцями вистачає. На те, що живуть незвичним для більшості життям, відразу вказує велике пластикове відро очищеної картоплі, яке бачу, щойно зайшли на подвір’я.

Хоча сама жінка нічого незвичайного у своєму житті не бачить. «Нічого цікавого», - відповідає на прохання розповісти на загал про те, чим живе родина. Далі розповідає ніби неохоче, спочатку говорить по слову-два. Але потім все ж розговорилась. На момент нашого візиту до родини, з мамою були лише двоє середніх синів. Їх навчальний заклад у Прилуках закрили на карантин, вони ж доліковували вдома застуду. Двоє молодших були у школі, а найстарший, як вже написано, на фронті.

Перед укладанням контракту 20-річний Сашко працював у фермера. Нині воює на Донецькому напрямку. З мамою телефоном зв’язується не часто. 17-річний Владислав і 15-річний Денис, яких ви бачите на фото, допомагають матері, поки 14-річний Артем і 11-річний Максим у школі.
Незважаючи на те, що школа (точніше, лише її приміщення) знаходиться практично через дорогу від двору родини, їм щодня доводиться їздити на навчання у Білорічицю.

«Шкільний автобус забирає їх з центру, - розповідає багатодітна мама. – Водій живе на сусідній вулиці. Денис і Владислав навчаються у профтехліцеї у Прилуках. Молодший – на кухаря, старший ремонтуватиме мотоколісний транспорт. Професії вибрали самі».
ПРОФЕСІЯ – МАМА

Сама Ірина після закінчення 11 класу ніде не вчилась. «Поки дітей не було, працювала, а зараз не можу, - зізнається 39-річна жінка. – Сашка я народила у 18 років». На запитання, чи не страшно було приводити у світ п’ятьох, жінка відповідає серйозно:
«На той час, 20 років тому, хіба було так важко? Хіба таке робилося? Та й 10 років тому не було ще ні коронавірусу, ні повномасштабної війни. Ніхто не передбачав, що все так перевернеться. Чоловік тоді заробляв добре. Після роботи приходив, допомагав мені їх і помити, і спати укласти».

Нині хлопці вже самі можуть допомагати матері. Наприклад, начистити картоплю. Ірина каже, що й не уявляє, що її менше відра можна готувати. «Якось поїхала до сестри, - розповідає, - а вона маленьку каструльку борщу зварила. Питаю, чи на всіх вистачить. Вистачило, бо дітей у сестри немає». Незважаючи на те, що всі діти її однаково люблять, як і вона всіх, характери у них, каже Ірина, дуже різні. «Сашко спокійний, - розповідає. – Наполегливий. Якщо щось вирішив, то пішов – і зробив.

 Який Владислав? А ви зачепіть, то побачите! В училище мене викликають регулярно, бо не можуть знайти з ним спільної мови. Доки його не чіпати, він ходить, навчається. Лише зачепили – все.
З Денисом можна поладити, він мені у всьому допомагає. Розуміє все з першого разу. Артем також те, що скажеш, робить. Але, якби не ті прокляті телефони, то чув би з першого разу. Наймолодший Максим так само».

НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ

Коли Ірина на моє прохання гукає двох синів для фотографування, вони навіть не перепитують, не кажуть, що не хочуть. Видно, що авторитет матері для них незаперечний. На зло їй, розповідає жінка, також ніхто з дітей не робить.
«Нехай лише спробують», - каже грізно, але видно, що дуже їх любить. Труднощів у своєму материнському житті не бачить, каже, жодних. На запитання, що для неї є найбільшим щастям, відповідає коротко:
«Коли всі малі вдома збираються».

Так було постійно, аж поки Олександр не пішов воювати. Звісно, що багатодітній матері було б легше, якби у Знам’янці працювала школа. З продуктами, каже, у селі порядок. Товар у єдиний магазин завозиться регулярно. Хліб – тричі на тиждень.

«Світло, слава богу, нині є, - розповідає. – Бо все ж на ньому. Навіть свердловина з водою. На випадок, коли вимикають, стоїть відро, яким тягаєм воду з колодязя». Звикли Нікогди і до реалій війни. Щоночі, каже Ірина, через село летять дрони.Каже, що вона їх не боїться, а найменший спочатку плакав. Зараз вже ні.

РУКИ ОДНАКОВІ

– Чи важко виховувати саме хлопців? Та ще і п’ятьох? – запитую у матері-одиначки.
– А у чому різниця між хлопцем і дівчинкою? – відповідає питанням на питання. – Мені часто кажуть: хлопці, хлопці. А у чому різниця? Я вважаю, що лише в одежі. Якщо хлопцям купую кросівки, бутси на футбол, спортивну форму, то дівчинці треба було б туфлі, босоніжки, колготки, сукні, банти.

Різниця лише у грошах. А руки однакові, що у хлопця, що у дівчини. Руки всіх її синів задіяні у роботі. У кожного свої обов’язки, каже. Залежать вони від того, що саме у цей день треба зробити: «Встала, подумала, яку саме роботу треба виконувати, розділила ділянки праці, порозганяла – працюють». Грошей на життя, каже, вистачає. Хоча допомогою по втраті годувальника навряд чи обійшлись би. Виручає город – 23 сотки.

З нього Ірина нічого не продає. «Роблю консервацію, - каже. – Можете подивитись». Відкриває погреб, і я бачу силу-силенну банок з закрутками. Хоча, знову-таки, це для невеликої сім’ї може бути багато, а не для такої, як у Ірини.
Картопля, кукурудза, перець, інші овочі – все у Нікогд своє. У кожного з синів є своя чистилка з пластмасовою ручкою, якими чистять картоплю. 

У день нашого приїзду з цією роботою вправився Владислав. Кукурудзу варять також у величезному казані, аби всім вистачило. Допомагають хлопці з консервацією. «Якщо я чотири відра огірків вибрала, то скільки мені з ними треба сидіти? – каже багатодітна матір. – А так малі допомагають і перебрати, і обрізати, і закласти. Можуть і їсти спокійно доварити, якщо я зайнята. Такого, що не хочуть, не буває. Знають, що я можу допомогти захотіти».

А ще у господарстві є кури, старий кіт і троє собак-охоронців – Боба, Діна і Пушинка. Незважаючи на свої пестливі клички, гавкають охоронці завзято. Оберігають спокій своїх дружніх і працьовитих господарів.

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Анатолій Бейник

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)