Тарасова церква Ніжина: свідок історії, незламна душа українства

Отець Петро

«Цей Божий храм у Ніжині має свою давню й важку історію. Він, як людина: зі своїми минулим, теперішнім і майбутнім, з тяжкими випробуваннями, які Господь допускає, бо знає, що вистоїть…» — так писала про Спасо-Преображенську церкву відома ніжинська письменниця Тетяна Сидоренко.
Ніжинці ще звуть її Тарасовою. Бо саме тут зупинялася процесія з тілом Великого Кобзаря у його третьому, вже пожиттєвому візиті до цього старовинного міста дорогою до місця вічного поховання на Чернечій горі у Каневі. Тоді місцеві священники під її високим склепінням соборно відслужили велелюдну панахиду над труною Тараса, а жалобна процесія на майдані перед церквою перетворилася у першу в історії Ніжина українську маніфестацію.

Хто зна, може, то й справді душа Великого Пророка посприяла тому, що після усіх випробувань, що випали на долю цієї споруди, сьогодні тут знову лунає молитва. І що ця молитва звучить рідною українською мовою.
…Вперше про Тарасову церкву мені довелося почути ще у шкільному віці на уроці історії. Приблизно тоді ж вперше довелося її й побачити. Та надто вже не пов’язувався вигляд напівзруйнованої споруди із обвітреними роками й негодою старовинними стінами, в які вже повростала дика поросль, з вибитими вітражами й порожніми віконницями, за якими привільно себе почувало хіба що нахабні міські горобці та голуби, з образом величної культової споруди зі своєю історією і традиціями, справжньої окраси міста з розкішним іконостасом та розмальованими місцевими іконописцями стінами, про який розповідав наш вчитель історії.

Адже те, що у буремні післяреволюційні роки не вдалося зруйнувати войовничим атеїстам, чого не зуміли спалити перед своїм відходом на початку Другої Світової війни регулярні частини радянської армії й чого у післявоєнний час не змогла зробити закладена під її стіни вибухівка, згодом поступово, повільно, але невпинно зробив час.
Кажуть, що у шістдесяті роки тодішня партійна ніжинська верхівка навіть зверталася «нагору» з проханням через відсутність коштів на реставрацію дати дозвіл на знесення усіх аварійних церковних споруд у місті, зокрема й Спасо-Преображенської.

На щастя, у когось із вищих ешелонів влади таки вистачило розуму не брати на себе роль новоявлених геростратів. Утім, ніхто з них також не захотів докласти зусиль і для відновлення, аби Тарасова церква засяяла в усій своїй первинній красі. І лише після того, як доведений до жалюгідного, зруйнованого стану храм було передано до Київського патріархату, тут запрацювали майстри, намагаючись бодай якось підтримати та зберегти цю пам’ятку архітектури майбутнім поколінням.

Поступово привели до ладу та поставили куполи, відновили частково зовнішні й внутрішні стіни. Принаймні, було зроблено все, аби тут знову зазвучало Слово Боже…Отець Петро (Гавриш) був рукоположений у сан священика цього храму вісім років тому. Рішення присвятити себе служінню Богу та Церкві, ставши священнослужителем, було глибоко усвідомленим.
Ще у дитинстві Петрик разом з батьками, як, власне, було заведено у кожній родині на Закарпатті, відвідував храм, знав напам’ять багато молитов та псалмів, однак після школи все-таки вирішив здобути мирську професію, вступивши до Київського політехнічного інституту.

На жаль, часи тоді були такі, що навіть вища освіта не могла забезпечувати молодим фахівцям нормальної роботи та достойних заробітків. Тож, зваживши всі «за» й «проти», з інженерним дипломом у кишені Петро Гавриш поїхав працювати на будову. Було важко, але він ніколи не скаржився. Засмучувало хіба що те, що працювати доводилося далеко від родини і навіть від батьківщини — за кордоном. Його останнім таким важливим об’єктом було приватне замовлення на спорудження православної церкви в Іспанії, названої на честь Архистратига Михаїла.

Багато часу спілкуючись зі священниками та іншими представниками духовенства, Петро дедалі більше задумувався над пошуком свого власного духовного шляху. Постійно відвідував богослужіння, читав Святе Письмо, вибудовуючи у своєму серці власний світогляд глибоко віруючої людини.
Після переїзду родини до Ніжина, звідки була родом дружина, Петро продовжував відвідувати Свято-Покровську церкву, прислужував у храмі, а коли раптово пішов з життя діючий священник Спасо-Преображенської церкви, отримав пропозицію самостійно у ній правити церковні служби.
«Це було у 2018 році, — згадує отець Петро. — Мої перші богослужіння у цьому храмі проходили у притворі, оскільки у центральній частині продовжувалися реставраційно-відновлювальні роботи. Перше своє богослужіння вже
безпосередньо у центральній частині храму провів у день нашого храмового свята — 19 серпня 2019 року, на Преображення Господнє…»
У свята у храмі проходили відправи, у будні дні священник також вдягався у робітничу робу й брав у руки будівельну кельму чи малярного шпателя, згадуючи свою добре знайому справу. Робив, що міг, та наскільки вистачало часу й коштів.

На жаль, з початком повномасштабної війни майже всі реставраційно-відновлювальні роботи довелося згорнути. Однак отець Петро не полишає думки таки завершити відновлення хорів над центральним входом у храм.
А поки що робить все, аби віруючі, котрі є прихожанами цього храму, почували себе тут легко, спокійно та безпечно. Нещодавно ми також побували у цьому храмі й на власні очі переконалися, що це справді так.
Не зважаючи на те, що до повного оновлення храму ще дуже далеко, тут панує якась особлива аура.

Роздивляєшся навколо, й розумієш, що ця давня вікопомна споруда є не тільки осередком відродження духовності та культури, а ще й незламності й нездоланності української душі й духу — як би не намагалися впродовж багатьох років стерти її з лиця землі, вона стоїть і буде стояти ще багато років і століть…У вихідні й святкові дні під час богослужінь тут завжди багато людей, серед них — чимало молоді та дітей. Люди поспішають сюди, щоб зізнатися Господу у гріхах та спокутувати їх, очиститися духовно, попросити захисту й допомоги у Всевишнього, чи просто знайти пораду у духівника.

У отця Петра для всіх однаково відкрите серце й обов’язково знайдеться потрібне слово втіхи та підтримки. Відкриваючи віруючим Бога у таїнствах, які він виконує, нерідко й сам знаходить тут розраду, втіху й Господнє благословення.
Є у цьому храмі і свої таїнства, про які отець Петро повідав і нам. Буквально напередодні його першого богослужіння тут замироточила ікона Іоана (Максимовича), уроженця Ніжина, архієпископа Чернігівського, митрополита Тобольського.

«Ця ікона свого часу була написана ніжинським художником Олександром Кошелем як фасадна, на замовлення одного з ніжинських храмів. Однак замовники відмовилися приймати її через, начебто, неканонічність у написі імені святого. Так вона з’явилася у нашому храмі. Наступного разу миро з’явилося на лику у переддень вшанування 306-ї річниці від вшанування упокоєння митрополита, коли в храмі служили акафіст.
З тих пір час від часу в іконі з’являється миро».

«Дехто з духівників вбачає у цьому добрий знак, хтось вважає недобрим. А яка Ваша думка з цього приводу?», — цікавимося у священнослужителя.

«На все є Божа воля, — відповідає. — Час від часу у багатьох церквах відбуваються подібні речі. Це один з найбільш відомих і водночас загадкових феноменів іконопису. Багато хто шукає у мироточінні духовну чи фізичну підтримку. Українські ікони завжди були і залишаються справжніми скарбами культури й національної спадщини.Кожна має свою історію й символіку, які допомагають зглиблювати наше розуміння віри і культури.
Якщо хтось вважає це дивом, приймаючи з особливою шаною та повагою, що ж, нехай так воно і буде…»

Джерело: газета «Вісті», Катерина Михайленко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)