Ветеран Валерій Дуженко пройшов крізь пекло і вистояв

Валерій Дуженко – ветеран повномасштабної війни росії проти України. Їду до Дігтярів, де він мешкає разом із родиною. Дуже хвилююся, пригадую слова свого колишнього колегb, доля якого була колись пов’язана з Афганістаном: «Тримайся, не розкисай, відкинь свої почуття…». А як їх відкинути?

І ось ми заїжджаємо у вулицю, де мешкає родина Дуженків. Усміхнений Валерій зі Світланою зустрічають мене ще на дорозі. Не знаходжу слів, аби сказати, що відчула в цю мить і, перш за все, – гордість за сильного, мужнього чоловіка, захисника України.

Привітавшись, зайшли до заквітчаного травневими квітами двору. Розмова почалась невимушено, ніби ми давно були знайомі — просто, легко, переходячи з теми на тему.

— У природи є дві іпостасі – дві протилежності: весна і осінь, літо і зима, любов і ненависть… Що б ти обрав? - запитую.

— Весну, - відповідає Валерій без вагань.

А весна – це початок і відродження життя. Саме в цьому, мабуть, і криється зерно його незламного бажання жити після страшного поранення, яке здавалося несумісним із життям.

Воєнна дорога Валерія розпочалася у березні 2014 року, у часи АТО/ООС. За фахом танкіст, він потрапив до 1-ї окремої танкової Сіверської бригади, яка тривалий час утримувала Донецький аеропорт. Саме таких воїнів називали кіборгами - тими, хто тримався до останнього.

Після служби працював весь час у місцевому Дігтярівському агроліцеї. Коли російські агресори 24 лютого 2022 року ступили на нашу землю, добровільно пішов захищати Україну.

У складі 163-го батальйону ТРО, прикомандированого до 58-ї бригади, брав участь у стримуванні ворога на підступах до Чернігова. Потім їх, сім чоловік, відправили до 119-ї бригади, яка базувалась під Бахмутом Донецької області.

— Там ішли жорстокі бої за Соледар, Красну Гору, Бахмут. Потім була нова ротація - Сумський напрямок, - розповідає Валерій. — А вже звідти нас, 9 чоловік, направили у 59-у бригаду під Покровськ Донецької області. Там наші позиції були в селі Карлівка. Бої йшли на такій відстані, що ми зблизька бачили противника, а він – нас.

18 липня 2024 року назавжди закарбувалося в його пам’яті. Село Карлівка Донецької області – це, по-військовому, “нульовка”. Серед обвуглених стовбурів дерев і випаленої ворогом землі знаходились кілька наших бойових позицій, по 3-4 бійці на кожній. Цією кількістю доводилося постійно відбиватись і штурмувати ворожі позиції з 12 - 20 чоловік.

…Ледь почало світати. Переглянувшись, не промовивши жодного слова, ми вчотирьох у повній готовності виходимо на позицію. Проти нас більше двох десятків російських піхотинців. То ми їх накриваємо вогнем, то вони нас. Перестрілка не змовкає. Бачимо, як вони падають, а потім встають і знову ідуть або повзуть і знову - в наступ. Ну, як зомбі вони, - каже Валерій, згадуючи той злополучний для нього бій.

А скільки ж таких боїв довелося пережити, стоячи на краю смерті!

— Двох росіян ми тоді взяти в полон. Коли оглянули їх рюкзаки, виявили там по два шприци з рідиною, ймовірно, наркотичною. А бій тривав. Нас почали оточувати російські спецназівці, заходячи з двох сторін. Тоді на допомогу нам прийшли друга і третя позиції. Ми зупинили ворога, але він знову ще більшими силами почав атакувати нас. Відбиваємось, просимо допомогу у мінометників. Накриваємо противника шквальним, тривалим вогнем. Здавалось, відбились, відтіснили росіян. Якась мить - і над землею повисла тиша. Хоч там, на лінії фронту, це оманлива тиша.

І ось нам передають, що росіяни ніби відійшли, можна виходити з укриття. Дійсно, їх ніде не було помітно, ми вийшли. І тут нас знову почали накривати шквальним вогнем з мінометів. З’явились FPV-дрони, які скидали гранати на наші позиції, бліндажі і окопи.

Стовпи землі, змішаної з вогнем, злітали в небо, висіли пеленою перед очима, оглушував гул і рев важкої зброї. Ми бігли до бліндажа, долаючи на землі вирви від снарядів. Я був на дальній позиції. Снаряди летіли на нас вже з двох сторін.

Коли добігав до бліндажа, міна упала поряд. Добряче підкинуло. Упав. Дивлюся - одна нога тримається на шкірі, друга теж перебита. Був шок. Болі не відчував. Перев’язав собі турнікетами ноги, щоб не стекти кров’ю.

Хлопці, одні побігли за медиком, а інші швидко дали мені таблетки, щоб не втратив свідомості. Це в ті хвилини було головним. Мене весь час просили не закривати очі.

Не розумію, чому тоді болі не відчував. У ті хвилини пролетіло перед моїми очима все життя. Як з батьком Григорієм Миколайовичем, механізатором, у жнива ніби плив комбайном по золотистому дігтярівському полю. Як ходив до мами Віри Дмитрівни на тваринницьку ферму, де вона працювала зоотехніком. Як одружився з Світланою. Як зовсім недавно боролись за її одужання. Як народився наш первісток Владислав. Яка то було радість! Як чекали на дівчинку, а народився хлопчик - наш молодший Максимко. Мені здавалось тоді, що я весь час посміхаюся. Був тоді, скажу чесно, готовий до всього...

А бій з ворогами продовжувався. Дві години медики не могли забрати мене. Пам’ятаю, коли мене вже поклали в кузов пікапа, щоб транспортувати до нашого медпункту в Селідовому, я схопився за щось і думав тільки одне: аби не випасти з машини. У паніку не впадав. Тримався. Це в мене в характері. Не люблю, коли чоловіки ниють. Через це навіть зіпсувались мої стосунки з побратимом із Вінниччини, у якого реабілітаційний центр поряд, а ниття більше, чим треба.

Мені важче, я далеко, але тримаюся. Буває, як кажуть, бере зло, коли щось не виходить. Серджусь. Летять тоді навіть протези. Та пересідати у візок не хочеться, хоч маю спеціалізований електричний триколісний скутер від Благодійного фонду «Надія».

Коли Валерія привезли в Селідове, йому відразу ампутували одну ногу, яка постраждала найбільше. А другу ще сподівались врятувати. Повезли в госпіталь у Дніпро, який був переповнений такими ж тяжкопораненими бійцями.

Доки вирішувались питання госпіталізації, там, у Дніпрі, сім’я волонтерів купила для нього одяг та інші необхідні речі. З Дніпра Валерія доправили медичним потягом в Уманський госпіталь.

— Там я був, напевне, найтяжчим хворим, - згадує з вдячністю про медиків. - Всі лікарі і медсестри приділяли мені велику увагу. Хірург, пам’ятаю лише його ім’я – Ігор, по особливому ставився до мене. Намагався врятувати менш пошкоджену перебиту ногу. Але двадцять першого липня змушений був ампутувати і її.

Під час операції я все бачив. Попросив тільки, щоб закрили обличчя в момент ампутації. Не можна передати словами, які нестерпні фантомні болі мучили мене після цього. Несила була терпіти це без обезболюючих. Спочатку пив пігулки жменями, доки хтось з хворих у палаті став казати, що до них можна звикнути і стати залежним. Тоді перестав, терпів. Спочатку було важко. А потім звик до болі і вже не відчував її.

Світлана приїхала в Умань, як тільки Валерія перевели з реанімації. На візочку возила його по вулиці. Бачила, каже, як він терпить. Сама намагалась не подавати вигляду жалю, а він не показував болю. Світлана вдячна дирекції СТОВ «Батьківщина» за те, що не залишили її наодинці з бідою, потурбувалися, дали автомашину, аби відвідала чоловіка.

Світлана, як і Валерій, місцева. Ви б почули, з якою любов’ю і повагою говорить Валерій про свою дружину. Згадує: “Я тільки прийшов з армії. Вечором вийшов на вулицю. А там, недалеко від двору на вулиці колодки лежали. Туди дівчата гулять сходились. Я знав Світлану, а ближче познайомились ми того вечора на колодках. Красива, весела і скромна. Запала в душу. Ходила вона тоді в дев’ятий клас. Почали дружити. Забрав я її у свою хлоп’ячу компанію. Потім вона вступила до Бобровицького технікуму і поїхала вчитись на зоотехніка. Поїхав згодом і я в Бобровицю, щоб бути разом. Влаштувався там на роботу. А потім ми одружилися, - дивиться, посміхаючись, на Світлану”.

— У нас два сини, - продовжує розповідь чоловіка Світлана. - Старшому Владиславу – 19, навчається в Ніжинському сільськогосподарському інституті і вже працює на посаді інженера-механіка в Київському «Агротехсоюзі», офіс якого знаходиться у Вертіївці Ніжинського району. Фірма - офіційний дилер виробників сільськогосподарської техніки. Ось саме приїхав по роботі у СТОВ «Батьківщина». Молодший наш синуля Максим – восьмикласник. Над майбутньою професією ще думає. У Валерія технічна освіта, тож, може, і молодший обере його професію. Як от Валера обрав колись батькову.

У свій час закінчив наше профтехучилище. Зараз це ліцей. Дев’ятнадцять років чоловік там працював. Основна його робота була в полі.

Ми продовжуємо розмову, повертаючись до теми реабілітації після військового госпіталю в Умані.

— Після лікування, яке було складним і тривалим, ми почали шукати хороший реабілітаційний центр і фірму, де виготовляють протези, – говорить Світлана. — Знайшли у Вінниці. — Реабілітолог і протезист мене не жаліли, - усміхається Валерій. Змушували постійно працювати над собою. Наполегливо, використовуючи усі свої навики. З кожним днем все більше відчував і бачив бажаний результат.

Паралельно виготовлялися протези. Спочатку були виготовлені низенькі протези для адаптації, щоб ходити вертикально, а потім зробили протези вищі. Їх зараз у мене два. Другий протез - електронний. Він дуже зручний, коригує рухи, утримує вертикальне положення тіла, допомагає утримувати рівновагу при ходьбі.

Дома Валерій уже рік і чотири місяці. Про події, побачені і пережиті на передовій, згадувати і говорити не любить. Це вже коли зустрічаємося, каже, з побратими, згадуємо, як допомагали один одному під час бою, як у засніжених холодних окопах сиділи місяцями впроголодь.

Важко було до нас доставляти їжу, воду і боєприпаси через ворожі обстріли і дрони. Згадуємо побратимів, яких уже немає.

…Повертаючись додому після цієї зустрічі, я думала про те, скільки сили, мужності й незламності живе в таких людях, як Валерій Григорович Дуженко. Він пройшов крізь пекло війни, вистояв і переміг. І саме завдяки таким людям тримається Україна.

Джерело: газета «Срібнянщина», Г. Гуріненко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)