Любов Зенцова розповіла про нюанси медреформи і «шахедики» на вікнах

Любов Зенцова

«Наша Петрівна розуміє краще, ніж будь-який прилуцький лікар», — впевнено говорять жителі Знам’янки Сухополов’янської сільської ради про завідувачку тамтешнього фельдшерського пункту («по-новому», медичну сестру) Любов Зацнову. А ще, додають, її можна покликати не лише вдень, а і ввечері, і вночі, якщо хворому треба, то завжди прийде чи приїде своїм велосипедом.
«А хіба можна інакше? — дивується героїня нашої розповіді. — Це ж село. Тут не можна сказати так, як у місті, що я у цей час вже не працюю. У селі таке не проходить».

Де народилась, там і згодилась

Любов Зацнова — місцева, народилась у Знам’янці у 1969 році. Її батьки — Петро Васильович і Олена Михайлівна — все життя пропрацювали у місцевому колгоспі, якого давно вже немає. Два роки немає на світі і батька Любові Петрівни. Мама, яка трудилась на колгоспній фермі, проживає у рідному селі. З медициною, як бачимо, вони не були пов’язані, тож коли у 1986 році їх донька вступила до Прилуцького медичного училища, може, для декого у селі це і стало несподіванкою.
«Це було спонтанне рішення, — розповідає Любов Зацнова. — Ми були молоді. З подругою поступали у Харків, в економічний. Але в останній момент подруга передумала, а я сама, може, побоялась, а, може, то було не настільки моє… А от медицина мені завжди подобалась!»

Крім лікування, Любов Петрівна у своєму фельдшерському пункті ще і прибирає.
«Раніше у нас була штатна одиниця санітарки, — розповідає. — Але потім вирішили, що для такого фельдшерського пункту, для такої кількості населення дві одиниці не потрібно».

Аптеки, як такої, у селі немає, але найнеобхідніші ліки у ФП придбати можна. Медсестра бере їх собі, а потім перепродає людям. Ніби складно, але для жителів села дуже зручно.
«В основному, всього потроху беру, — Любов Петрівна показує вміст скляної шафи. — Антибіотики, обезболюючі, для травлення, сердечні, від тиску».

Дитячі ваги стоять під «Санбюлетенем», який оформила Любов Петрівна.
«Важити нікого, — зітхає. — Наймолодшій дитині — рік і чотири місяці. Ще півроку тому важились».

Після 10 класу Любов Петрівна пішла вчитись на акушерку, тоді в училищі, каже, був такий курс. Жила у Прилуках на квартирі.
«Навчатись було цікаво і відповідально, — згадує. — Я зараз бачу різницю, коли порівнюю з теперішніми студентами. Звісно, що порівнювати важко — у них переважно онлайн, дистанційне навчання. А у нас чим далі, тим було цікавіше. Ми були на практиці у лікарнях в Ічні і Ладані. Ставлення лікарів до студентів тоді було людяніше, вони нас підтримували».

Закінчила училище у 1989-ому, три роки по розподілу пропрацювала у Кобижчі тодішнього Бобровицького району. Там за місцевого парубка вийшла заміж. Ігор Миколайович Зацнов працював водієм на «швидкій». Нині він, на жаль, вже покійний.

Тоді у рідній Любові Петрівні Знам’янці колгосп будував будинки, куди заселялись молоді і не лише сім’ї. Так Зацнови отримали власний дім.
«Була можливість вибрати міську лікарню, — згадує медпрацівниця. — Але мене більше зачепило те, що тут батьки, а потім вже і своє житло».

Працювати пішла медсестрою у терапевтичне відділення дільничної лікарні — була така тоді у Знам’янці. Людей тоді у селі жило багато, зокрема, і дітей, для яких вже майже наприкінці існування колгоспу побудували нову двоповерхову школу, що нині пустує. Тієї ж школи, у якій вчилась Любов Петрівна, вже нема. Хоча вона, каже, велику територію займала.
«Вчитись сюди ходили і Погреби, і Пологи, і Піддубівка, і Мазки», — розповідає жінка.

А ще вона на все життя зберегла у серці повагу і любов до своєї першої вчительки Лідії Петрівни Зарви.
«Вона і проживала тут до останнього, — розповідає колишня учениця. — Померла, мабуть, років зо три тому. Я до неї ходила, коли вона хворіла після інсульту. Лідія Петрівна, як і всі вчителі тоді, була дуже інтелігентною, її дуже поважали. Ніхто тоді не міг сказати, що вчителі у чомусь неправі були, що тиснули, чи незаслужені оцінки ставили. Навіть зараз, коли стільки років минуло, так сказати не можна. У нас так було закладено. А нині дивлюсь по дітях і внуках, що у них інше ставлення. Навіть з роками я не можу сказати, що вчителька була Ліда, а Лідія Петрівна. Бо були саме, наприклад, Надія Петрівна чи Людмила Василівна, на яких я не можу сказати за прізвиськом чи по-вуличному».

34 роки у медицині

«Ніколи не хотіла поміняти свою професію на іншу, — зізнається Любов Зацнова. — Не думала, що я вигоріла у цій професії, що хочу її залишити. Моя професія мені і досі подобається, хоч працюю я вже 34 роки. Були моменти, коли фельдшерський пункт закривали. Наприклад, 3 роки тому, коли у нас був лише один центр. Тоді було важко, бо я себе не уявляла в іншій професії».

«Начебто, і важко, коли є виклики поза робочим часом, — продовжує медпрацівниця. — Коли дзвінки ніби зайві, бо люди інколи хочуть просто порозмовляти. І все це накопичується».

Тоді медсестрі доводиться бути ще і психологом. А ще вона все про всіх знає. Хоча не лише вона.
«Лікар, староста, продавець у магазині — це люди, які знають, думаю, все, що відбувається у кожній сім’ї, — розповідає жінка. — Людина ж до мене приходить не лише зі своєю хворобою, а й каже, наприклад, що тиск піднявся через те, що чоловік вчора одне зробив, а дитина друге, що вчора-позавчора хтось приїхав чи поїхав. Ти знаєш про ці події, про людей. І так роками. Ти бачиш цих людей, бачиш, як ростуть їх діти, спілкуєшся з ними».

У процесі реорганізації дільнична лікарня спочатку стала амбулаторією. Любов Зацнова пішла працювати фельдшером. Закрилась амбулаторія, у кінцевому результаті залишився фельдшерський пункт. Посади фельдшера у центрі ПМСД зараз немає, Любов Петрівна називається медичною сестрою.

На запитання, чи є у селі здорові люди взагалі, медсестра відповідає прикладом сусідки, якій зараз 95 років.
«Вона до мене з приводу хвороби не зверталась жодного разу, — зізнається. — Єдине прохання, з яким приходила, це дати синові таблетки, бо у нього боліли зуби. І при цьому вона прожила нелегке життя і у матеріальному, і у психологічному плані. І працювала важко, і спосіб життя не завжди відповідав здоровому».
Але то, каже, скоріше виняток з правила. В основному ж, здорових людей немає. Не у всіх хронічні, але хвороби є майже у кожного. Навіть якщо у хворого коронавірус, Любов Петрівна має його лише подивитись і направити з підозрами у медзаклад до Прилук. Раніше, на самому початку епідемії, у її закладі були тести для визначення коронавірусу, але і тоді вона скеровувала хворих до сімейного лікаря чи інфекціоніста.
«Не можна брати відповідальність, коли бачиш, що це вже важка форма, що людина має супутні захворювання, як, наприклад, гіпертонія чи цукровий діабет», — розповідає медикиня.

А найрозповсюдженішими серед знам’янців називає серцево-судинні захворювання, якими нині страждають, на жаль, не лише літні люди, а й ті, кому ледь за 40 років.

Ваги робочі, але непотрібні

Приміщення Знам’янського фельдшерського пункту КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Сухополов’янської сільської ради розміщене неподалік від будівлі старостату. Всередині — чистота та ідеальний порядок.

Поки розмовляємо з Любов’ю Петрівною, помічаю у сусідній кімнаті дитячі ваги. Старі, ще радянського зразку, але майже в ідеальному стані. І, на жаль, вже півроку вони не використовуються.
«На даний момент у нас немає дітей до року, — розповідає медсестра. — Раніше, до того, коли почалось нововведення з сімейними лікарями, ми вели патронаж таких дітей. Планували профілактичні щеплення. А тоді, коли відбувся розподіл на сімейних, дитячих лікарів, то все це перейшло у їх підпорядкування. Але я не скажу, що не контролюю діточок. Батьки все одно звертаються».

Звертаються й інші хворі.
«Якщо це не щось нагальне, — уточнює Любов Зацнова. — Людина приходить, і їй, наприклад, УЗД нирок треба зробити. Я телефоную медсестрі (ми співпрацюємо), і прошу зробити направлення, щоб людина їхала просто до спеціаліста, не заїжджаючи до сімейного лікаря».

Якщо треба до сімейного, медсестра направляє у центр ПМСД, який також знаходиться у Прилуках — там, де раніше був тубдиспансер.

Крім лікування, Любов Петрівна у своєму фельдшерському пункті ще і прибирає.
«Раніше у нас була штатна одиниця санітарки, — розповідає. — Але потім вирішили, що для такого фельдшерського пункту, для такої кількості населення дві одиниці не потрібно».

Аптеки, як такої, у селі немає, але найнеобхідніші ліки у ФП придбати можна. Медсестра бере їх собі, а потім перепродає людям. Ніби складно, але для жителів села дуже зручно.
«В основному, всього потроху беру, — Любов Петрівна показує вміст скляної шафи. — Антибіотики, обезболюючі, для травлення, сердечні, від тиску».

Дитячі ваги стоять під «Санбюлетенем», який оформила Любов Петрівна.
«Важити нікого, — зітхає. — Наймолодшій дитині — рік і чотири місяці. Ще півроку тому важились».

Діти, квіти і город

Єдина донька Любові Зацнової Аліна, 1993 року народження, у медицину не пішла.
«Починала навчатись у медучилищі, але зрозуміла, що це не її, — розповідає мати. — Зараз працює у торгівлі. Запитала якось, чи не жалкує. Відповіла, що ні. Мовляв, тоді це було не її, а моє рішення, аби вона стала медиком».

Онучка Любові Зацнової Мирослава навчається у гімназії № 5 у Прилуках, їй 13 років.

На кожному підвіконні у фельдшерському пункті стоять квіти. Вони, каже Любов Петрівна, і вдома у неї є. І кімнатні, і на вулиці.
— Це моє захоплення, — зізнається. — Для себе, для душі, для краси.
— А як вони називаються? — бачу на одному з підвіконь рослину з темно-червоними листочками трикутної форми.
— Не знаю назви, — відповідає медикиня. — Сестра каже на них «шахедики». Вони ще і на ніч складаються.

І тут помічаю, що квіти (вони, як я потім прочитав в інтернеті, називаються оксалісом або кислицею, або трилисником-метеликом) і дійсно схожі на іранські безпілотники. Дивно, що росіяни перезвали їх у «Герані». Вони ж на герані зовсім не схожі! Такі безпілотники, на жаль, щоночі пролітають через Знам’янку у напрямку української столиці.

А на ранок героїня нашої розповіді, як і її односельці, читає у телефоні новини. Раніше, каже, любила читати і книжки (переважно, детективи), але зараз підводить зір, то береже очі.

Війна, розповідає медсестра, її односельцям нових хвороб не додала, але існуючі посилила. Ті самі гіпертонії, наприклад, чи нервові захворювання, на які впливають стреси.

Телефон у Любові Петрівни завжди на звуці, щоб у будь-який момент прийняти від хворого дзвінок і виїхати на виклик. Буває, що телефонують і у відпустці. Село ж вона все одно не залишає. У цьому році, каже, пару днів лише було, коли вони з рідними виїжджали на відпочинок до води у Переяслав. А так відпочивати ніколи.

Крім медицини, у неї є ще і город на 40 соток. Засаджує весь. Називає це допомогою до заробітної плати.

Джерело: газета «Прилуччина + Прилучаночка», Андрій Бейник

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)