Анна Дроговоз із Прилук втратила сестру, здатність ходити, та бореться, щоб жити

Жахлива аварія принесла в родину Гуржіїв із Прилук подвійне горе: відняла одну дочку — 18-річну Настю і знерухомила другу — Аню, якій тоді було 25. Їхні батьки, Тетяна Іванівна і Микола Миколайович, оплакували молодшу дитину й одночасно боролися за старшу, аби вона й далі жила — за себе і за сестру. З їхньою допомогою Аня ось уже понад 11 років веде свою щоденну боротьбу — тепер не лише за себе, а й за доступність закладів міста для таких, як і вона, людей у кріслі колісному.

Про цю трагедію ми писали в березні 2016 року. Тоді я зустрічалась з Анею і її мамою в медичному центрі «Vital», який працював в Андріївці Чернігівського району. Через рік і вісім місяців після аварії в Ані практично не працювало все, що нижче шиї. Як же я була вражена, коли недавно по телебаченню побачила сюжет про голову громадської організації «Безбар'єрні Прилуки» Анну Дроговоз і в цій стильній, упевненої в собі активістці впізнала ту саму Аню Гуржій. Попросила про нову зустріч, щоб розпитати про її 11-річний шлях. Символічно, що ця розповідь про Анну виходить назавтра після Дня людей з інвалідністю, який відзначається щороку 3 грудня.

ДТП

Як і тоді в палаті реабілітаційного центру, так і зараз на кухні в домі Гуржіїв у Прилуках стоїть портрет усміхненої Насті. 
— Вона завжди з нами, — говорить 57-річна Тетяна Іванівна.
Її материнське серце передчувало біду, яка сталася 12 липня 2014 року.

— Це почалося ще наприкінці квітня. Було, сиджу на роботі (на касі в банку) аж раптом накочує безпричинна тривога, яка поїдає зсередини. Не заспокоюся, поки не подзвоню чоловікові й дочкам.
Сестри тоді жили в Києві. Аня після закінчення Академії митної служби України працювала митним брокером у «Міжнародній групі морепродуктів», Настя навчалася в Національному авіаційному університеті.

— Настя приїжджала додому буквально за два тижні до трагедії. Пам'ятаю, лежить на дивані, клацає в телефоні, а я клопочуся біля плити. Раптом у мене в голові чомусь виникає думка: «Не дай Боже Настенька... Тільки не Настенька...» Вона при цій моїй думці встала і вийшла. У неї й самої були якісь передчуття. Настя раптом почала боятися спати в їхній із сестрою кімнаті на другому поверсі.
За два місяці до аварії вона питала в мене: «А що ТАМ?..» Я дивувалась: чого раптом у неї такі запитання, — згадує Аня (зараз їй 36 років).

— І чоловік помітив зміни в дочці. Настя взагалі була татова, вони обожнювали одне одного. Коля їздив до дівчат на квартиру в четвер, повернувся і каже: «Настенька якась не така». Раніше вона не любила обіймів і поцілунків. А то приїжджали вони з Анею в п'ятницю ввечері — Настя тисячу разів мене поцілувала. Ми з Колею підвезли її на День народження подруги — і більше живою не бачили...
— Після святкування ми з Настею зідзвонилися, поїхали разом у боулінг. Додому поверталися зі знайомим, який підробляв таксистом (19-річним Денисом Зубком. — Авт.). Він і раніше постійно нас підвозив. Поряд із ним сів наш знайомий Антон Артем'юк, ми з Настею — ззаду.

Денис завжди їздив на «Ланосі», а того вечора взяв BMW. На слизькій дорозі не впорався з керуванням. Тоді була злива, гроза страшне! Я тому й не дзвонила Насті, боялася: раптом вона на вулиці, а мобілка може притягти блискавку... Хоча до того було, поки Настя гуляє, я їй сто разів за телефоную. Тієї ночі один-єдиний раз не набирала, спала. Раптом мене щось розбудило. Як виявилося, то був момент аварії — 4.44 ранку. Проснувшись, я набрала Настю, а вона не відповідає. Потім за якийсь час — дзвінок з її номера: «Це зі "швидкої", сталась ДТП...»

На вулиці Київській у великій калюжі легковик понесло, він вилетів на ліве узбіччя, перекинувся і врізався в бетонну електроопору. Від удару стовп зламався і впав на BMW.
— Коли ми з чоловіком примчали (аварія сталася буквально за 200 метрів від нашого дому), бачу: машина перекинута на бік, а під каштаном... лежить моя Настенька. Вона загинула на місці. Лежала така гарна, наче спала. Я впала біля неї, голошу. Боковим зором бачу, що з машини виглядають ноги в джинсах і кросівках. Майнула думка: «Що то за хлопчик?» А то Аня! Її в автівці затисло так, що вона опинилася вниз головою. Я розриваюся: і до Ані хочу, і Насті покинути не можу...

Аню терміново повезли на Київ, у Лікарню швидкої медичної допомоги, там одразу ж прооперували. У неї були забій головного мозку, забій спинного мозку на рівні шийного відділу хребта, перелом 4, 5 і 6 шийних хребців зі зміщенням уламків у спинномозковий канал, перелом трьох ребер, забій легенів, вона сама не дихала... Її змогли врятувати, а Дениса не вдалося — він помер через дві години після госпіталізації. Антонові, якщо можна так сказати, пощастило найбільше: він каже Аня, ходить, у нього сім'я.

Вона ж провела в реанімації 21 день. Пам'ятаю, отямилась і не могла зрозуміти, де я, чому в мене трубка в горлі...
— Коля був у лікарні біля Ані. А я вибирала для Настеньки прикраси в салоні для нареченої. Тільки не на весілля, а на похорон... Ані про смерть сестри ми сказали лише після сорока днів.

Реабілітація

При Аниній травмі, наслідками якої є нерухомість нижніх кінцівок і часткова втрата рухомості верхніх, повне відновлення майже не можливе. Нинішній стан Ані — це результат місяців, а то й років (!) її щоденних зусиль через біль.
— Аня довго нічого не могла робити руками. Попервах будила мене по сто разів за ніч: «Почухай мені лоба, носа, щоку». Біля неї днювали і ночували то я, то Коля. Після Лікарні швидкої медичної допомоги ми почали шукати заклади для Аниної реабілітації. Не всюди її хотіли брати в такому важкому стані. А медичний центр «Vital» і його засновник та керівник Олександр Глинський прийняли. Ми прожили там рік і вісім місяців. На жаль, центр уже закритий, але з Олександром Юрійовичем ми спілкуємося й досі. Хочеться подякувати йому і всьому колективу за їхній професіоналізм та людяність!
— Я так і не можу без допомоги перевернутися з боку на бік (вночі мене перевертає хтось із рідних), перевдягтися, зробити інтимні процедури тощо, але сама їм, керую джойстиком свого крісла колісного з електроприводом, можу намастити обличчя кремом і нафарбувати губи, а ще картини малюю.

Ба більше — своїми «неслухняними» руками Аня заробляє гроші. Медпрепарати, реабілітації, гігієнічні й ортопедичні засоби — все на всі мої потреби пенсії з інвалідності замало. Крім батьків, мені фінансово багато допомагали дівчата з академії, з колишньої роботи, але, як сказала мама, вони не завжди це робитимуть, треба якось заробляти самій. Після тих клятих вихідних 2014-го з понеділка я мала виходити на нову посаду — заступника начальника митного термінала, та не судилося.

Я зацікавилась, як люди заробляють в інстаграмі. Пройшла онлайн багато платних навчань. І зараз працюю SMM-спеціалістом. Одночасно веду профілі кількох інстаграм-магазинів, консультую щодо просування в соцмережах, була куратором на проєкті в однієї експертки. Сама монтую відео. Працюю на планшеті і двох телефонах. Часто лежачи.
Втратила сестру і здатність ходити, та бореться, щоб жити.

— Після святкування ми з Настею зідзвонилися, поїхали разом у боулінг. Додому поверталися зі знайомим, який підробляв таксистом (19-річним Денисом Зубком. — Авт.). Він і раніше постійно нас підвозив. Поряд із ним сів наш знайомий Антон Артем'юк, ми з Настею — ззаду.

Весілля

— Із Сашею ми познайомилися чотири роки тому, 29 серпня, на сайті знайомств. Він з Очакова Миколаївської області. Своєї інвалідності я не приховувала, із самого початку розповіла йому свою історію. Саша спочатку не повірив, але потім розшукав в Інтернеті статтю про мене, до речі з «Гарту». Буквально через місяць нашого спілкування сказав: «Готуй батьків, їду в гості». Вдруге приїхав у лютому 2022-го, на мій день народження, який 8 числа. А потім почалась повномасштабна війна. Саша залишився. Так і вийшло, що ми стали жити разом.

— Якось у 2023-му ми сиділи в кімнаті, замовили суші, був романтичний вечір. Саша раптом сказав: «Давай одружимося». Я — йому: «Давай». Поговорили, та й усе. До справи дійшло лише у 2024-му. Розписалися ми 21 червня, а весілля відгуляли 23 серпня. Саме ця дата наснилася татові. Якось уранці він прийшов мене піднімати й розказує: «Мені наснилося, що ви хочете розписатися і весілля у вас 23 серпня». А ми із Сашею якраз того вечора хотіли повідомити батькам про свій намір одружитися. Коли всі разом сіли вечеряти, тато каже: «Що, мій сон був у руку?» Здогадався.

— Ми ще раз проговорили: «Сашо, ти ж усвідомлюєш, на що йдеш?» — додає Тетяна Іванівна. Він відповів: «Я з Анею і з вами прожив два роки, все розумію».
Розпис у них вийшов спонтанним. Ми прийшли лише подати заяву, а дівчата в РАЦСі запропонували зразу ж зареєструвати шлюб. Саша жартує, що він розписався з тещею, бо я тримала Анину руку, якою вона ставила підпис.
Весілля Аня продумала до найменших дрібниць — і виїзну церемонію, і декор на застіллі в кафе, й образи. Для себе обрала не класичну весільну сукню, а брюки й дизайнерську блузку.

— Усе вийшло мінімалістично, але стильно і вишукано, — каже світлини. — Ми попередили всіх: не купуйте нам квітів, краще ці гроші покладіть у підготовану нами скриньку, щоб віддати їх для ЗСУ. Але гості і скриньку наповнювали, і квіти нам дарували.

— Саша в мене добряк, позитивчик, із гумором. Усе несе в сім'ю. Дуже багато всього для мене робить! Я надзвичайно вдячна за все батькам і йому! А також своїй помічниці Любочці: вона допомагає, якщо мені треба поїхати в центр міста у соціальній роботі.

«Безбар'єрні Прилуки»

— Якось я побачила сюжет про те, що військовослужбовець, який втратив ноги, хотів зробити у своєму багатоквартирному будинку пандус, а його сусіди протестували: мовляв, навіщо тобі пандус, якщо ти не в кріслі колісному, а на протезах? Мене це так тригернуло! Я вже давно бачила, що і в Прилуках є проблема з наявністю пандусів у будинках і закладах, які надають послуги. Хоча діє Національна стратегія зі створення безбар'єрного простору в Україні на період до 2030 року. Так, є свідомі бізнеси, які її виконують. А є ті, хто не хоче вкладатися в облаштування тих же пандусів.

Я вирішила: не витрачатиму своїх коштів у закладах, які не забезпечують доступності для людей з інвалідністю. Олександр Юрійович допоміг у Чернігові зареєструвати ГО «Безбар'єрні Прилуки». І пішло-поїхало. Я почала боротися за соціальне таксі у Прилуках: писала-писала, дійшла аж до Верховної Ради, й ось воно нарешті запрацювало. Проводжу акції з підтримки безбар'єрності в нашому місті, моніторю різні заклади на можливість заїзду в них маломобільних людей, звертаюся до представників міської влади. Мої недавні робочі зустрічі з ними щодо прокладання по вулиці Київській маршруту безбар'єрності (належне облаштування тротуарів, пішохідних переходів тощо).

— Я борюся не тільки за себе. Багато воїнів повертаються з фронту з інвалідністю, яку вони отримали, захищаючи нас. А вдома не можуть елементарно зайти у перукарню чи в кафе. Ми всі незалежно від наших фізичних можливостей заслуговуємо на однаковий доступ до медзакладів, магазинів, салонів, поштових відділень тощо!
Наостанок Аня зізнається: час від часу накочується, і я плачу: чому зі мною таке сталося, за що?! Та потім заспокоююсь, усвідомлюючи: я навчаюсь, працюю, веду соціальну діяльність, тобто я корисна. Тож пожалію себе — і знову живу далі.

Джерело: газета «Гарт», Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)