Життя на порозі самотності: історія Анни Сухенко

Анна Сухенко з соціальною працівницею Тетяною Буша

Анні Василівні Сухенко з Дібрівного 71 рік. Три місяці тому вона втратила свого чоловіка Миколу Турчина, з яким прожили разом понад два десятки років. Важка хвороба терзала його тіло так, що він не витримав фізичного болю. Одного дня вдосвіта він вийшов зі своєї кімнати, з хати. Вона чула, як скрипнули двері. Чекання затягнулось. Кликала-кликала, та ніхто більше не озвався… Відтоді вона щоранку просинається саме у ту рокову годину. А ввечері віддається спогадам, гортає, мов книжку, сторінки своєї жіночої долі…

Родом Анна Василівна з Зарічного, що на Сновщині. Закінчила школу і поїхала до тітки у Київ – шукати себе у житті. Влаштувалась на роботу залізничником, на переїзд. Там і познайомилась зі своїм першим чоловіком Сергієм. Він служив у ракетних військах, у частині, яка розташовувалась неподалік. Та подружнє життя розпочалось з випробувань. Анна вже була вагітна, як у чоловіка на службі трапилась трагедія – вибухнула ракета і загинуло п’ятеро військових. Сергію як офіцеру, який ніс відповідальність, довелось звільнитись. Він залишив службу, забрав дружину і вони у 1977 році удвох поїхали на Полтавщину, звідки він був родом і де жили його батьки. Син Микола народився вже там.

– Я працювала на науково-дослідній насіннєвій станції, – каже Анна Василівна. – Потім на різних роботах – і кухарем, і санітаркою в поліклініці. Де доводилось. Прожила там більше двадцяти років. А потім життя так повернулось, що у 1998-ому ми з Сергієм розлучились. Мені тоді 47 років було. Син вже виріс, був дорослим. Поїхав працювати у Москву. Залишилась сама у нашій трикімнатній квартирі. Так минуло сім років. А тоді якось приїхала у гості до своєї молодшої сестри Люби, яка живе тут, у Дібрівному. Тут і познайомилась зі своїм другим чоловіком Миколою. 

У нього на той час померла дружина. Поспілкувавшись між собою, душі почули одна одну. Анна ще повернулась на Полтавщину. Пожила там деякий час, а в 2004 році приїхала у Дібрівне вже до Миколи як його дружина.

– Офіційно шлюб ми не реєстрували, але це не завадило разом зустріти старість і прожити однією долею 21 рік, – каже жінка. – Господарство велике тримали. Була і корова, і кінь, і свині. А потім, коли здоров’я стало підводити, залишили одних кізочок. Як пішов мій господар у засвіти, мені вже не під силу стало й хоча б одну тримати. Так і живу. Ось, соціальна працівниця до мене ходить Тетяна Буша. Допомагає з побутом.

Розповідає жінка, що у чоловіка є двоє дітей від першого шлюбу. Донька Оксана живе у Чернігові з онуком. Чоловік у неї військовий. У сусідньому Смичині з родиною мешкає син Сашко, у нього двоє дітей. Згадує й племінників, перелічує онуків від них усіх по іменах. Пам’ятає кожного. Каже, сестра теж хворіє, а у молоді турбот вистачає, всі працюють, тож на часте спілкування розраховувати не доводиться. А свого сина Колю востаннє вона бачила шість років тому. Ще до пандемії коронавірусу. Спілкувались раніше інколи телефоном, а тепер і такої можливості нема – тільки зрідка переписка.

– Як поїхав Микола в Москву на заробітки ще коли ми на Полтавщині жили, то так там і залишився, – зітхаючи, каже жінка. – Одружився там, син Діма народився. Я онука тільки маленьким бачила. Невістка приїжджала до мене на Полтавщину народжувати, й рік з маленьким Дімою жили у мене. Тоді повернулися в Москву, та щось там не склалося. Дімі вже зараз 23 роки, але я майже нічого про нього не знаю. Коля ж вдруге одружився. На Лєрі. Вже більше двадцяти років разом живуть. Вона сама з Харкова. Теж свого часу на заробітки в Росію поїхала, там вони й знайшлись. Спільних дітей у них з Колею нема, у Лєри від попереднього шлюбу троє – Катя, Даша і Женя. Дорослі вже. Катя, найстарша, з ними у Москві живе, а Даша і Женя – у Харкові. І діти, і син до коронавірусу й повномасштабного часто сюди, в Дібрівне, до нас приїжджали.

Анна Василівна розповідає про усіх: у Каті вже є донька Ніка. Женя одружений, дружина в нього Софія. А Даша ще не заміжня. Вона з усіх родичів найбільше спілкується з бабусею Анною.

– Оце сьогодні ще не дзвонила, – каже. – Теж заклопотана наша Даша: працює десь на комп’ютері, а у вільний час ще підпрацьовує нянечкою. Я подивилась – сьогодні Харків бомбили дуже. Тож хвилююсь за дитину. Але поки не дзвоню, вона після нічної зміни, щоб не розбудити. А з сином вже сорок днів як не спілкувалась. Чоловік, як вже знав про свою хворобу, бідкався: «Помру і Колю не побачу…». Так і сталося. І мені хтозна коли випаде свою дитину побачити. Як дзвонив останнім часом, ображався: каже. Хотів з однокласниками поспілкуватись з Полтавщини, а вони не хочуть, рашистом його називають. Аж голос у нього тремтів: «Мамо, ну який же я рашист? Хіба мене одного в росії ця клята війна застала? Тисячі таких, як я… Це трагедія для кожної родини, яку розлучила війна…»

Болить воно їй, ой як болить. А де узяти ліки від того болю? Соціальна працівниця Тетяна розраджує жінці довгі самотні будні. Ще одна місцева жителька Віра допомагає їй по господарству, приходить щодня.

– З Вірою я домовилась за символічну плату. – каже Анна Василівна. – Тетяна Дмитрівна вже п’ять років зі мною, почала нами опікуватись ще як чоловік живий був, бо ми удвох немічними поставали. Як він захворів, вже нічого по господарству не міг робити. Тетяна і сніг відкидала, і дров наносила, і з козами допомагала. І зараз допомагає, та в неї ж багато таких, як я, тож щодня не набігається. Головне мені, щоб продукти заносила. Бо сама я вже не здужаю піти скупитися. А Віра щодня заходить, дров наносить у коридор і у хату, ще щось зробить. Хата ж велика, котел твердопаливний. Щоб натопити, вагон дров треба. Газу в мене нема, а опалення це син нам зробив, як нашу квартиру на Полтавщині продали. І воду тоді підвів.

Жінка посильні побутові роботи по дому намагається робити сама, хоча пересувається з палицями. Щоб нікого не перевантажувати. Махає рукою: «Та ще якось справляюсь. Головне – щоб війна скінчилась».

–Скільки горя вона, проклята, наробила, – каже. – Родини пороз’єднувала, рідних ворогами поробила. А гине, гине людей скільки… Болить мені, що свою дитину не можу бачити, що рідко чую, що прірву між нами поклали. Та десь углибині душі жевріє надія, що колись то ще зможу його побачити. Хоча б разочок. А як іншим матерям, чиї діти вже ніколи не повернуться з поля бою? Як удумаюсь – плач бере. От кому воно потрібне було – щоб що ні родина, то горе? Це злочин. Справжній злочин проти кожної сім’ї, проти кожної людини…

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)