Працівнику "Чернігівобленерго" Євгену Гоману хрестик врятував життя

Євген Гоман

Із самого ранку на прохідній одного з підрозділів АТ «Чернігівобленерго» працівників підприємства з усмішкою зустрічає 55-річний охоронець Євген Гоман. У компанії він працює вже 13 років. Та в березні 2022-го, як би це страшно не звучало, саме робоче місце могло стати його останнім прихистком. Під час однієї зі змін Євген Аркадійович потрапив під ворожий обстріл. Його життя врятував натільний хрестик.

– Мій син – військовий. Підписав контракт ще у 2021-му.- За кілька днів до повномасштабного вторгнення він порадив мені вивезти наших дівчат (дружину і дочку) з Чернігова, мовляв, ситуація досить серйозна, на території області можуть початися бойові дії. Якщо чесно, тоді я в це не повірив. Родина залишилася в місті. А вранці 24 лютого, як і всі, я почув вибухи, а згодом і звук сирени. Сумнівів, що почалася війна, вже не було, – згадує Євген Аркадійович. – Якими були мої подальші дії? Звісно, за графіком я вийшов на роботу. Зазвичай робочі зміни в нашому підрозділі (а триває одна зміна добу) ділилися між п’ятьма охоронцями, але в той період нас лишилося троє. Один колега відчергував 24 лютого і вже наступного дня пішов у військкомат добровольцем, другий 4 березня вирішив вивезти сім’ю. З останнім, до речі, пов’язана доволі цікава історія.

Напередодні я відчергував непросту зміну. Вночі прилетіло у двір підприємства, в одному з приміщень із вікон повилітало скло. На щастя, тоді ніхто не постраждав. Попереду був день відпочинку, але мені подзвонив керівник і сказав, що напарник хоче вивезти сім’ю, а тому вийти на роботу не зможе, треба шукати заміну. А де ж її знайдеш? Вирішив вийти за нього я. Пішов назад на роботу. Маршрут проходив повз гуртожиток юридичного коледжу. Не дійшовши до нього, я зустрів колег, і вони мене трохи затримали. Коли ж попрощався з ними і пішов далі, раптом почув вибух. Та що там почув, відчув на собі вибухову хвилю, а за кілька секунд вийшов просто на розірваний снаряд. Якби хлопці мене не затримали, у момент прильоту я був би саме на тому місці. Ще тоді подумав, що мені дуже пощастило.

7 березня дружина і дочка Євгена Гомана таки виїхали з міста.

– Усі пам’ятають ситуацію з опаленням, світлом, водою. На сімейній нараді ми вирішили, що дівчатам буде краще покинути місто, я ж залишуся вдома. Спочатку вони виїхали з області, а потім і за кордон. Я ж і далі ходив на роботу. 25 березня заступив на чергову добову зміну. Настала ніч, працівники Товариства, які щодня виїжджали на ремонти ліній, а тому жили разом із родинами в нашому бомбосховищі, пішли спати, я ж почав нічний обхід території – його ми робили що дві години, адже була загроза заходу ДРГ. Поряд зі мною бігла Агата, яку у 2020-му ми ще маленькою взяли в притулку для собак. Того дня наші хлопці полагодили одну з ліній електропостачання, вперше за довгий час з’явилося світло, а з ним запрацювало й опалення, тому я ретельно оглядав усі будівлі, щоб раптом не сталося якоїсь аварійної ситуації.

Було всього кілька хвилин на першу, коли я підійшов до будівлі сервісного центру. Зайшов у вестибюль, Агата ж залишилася біля входу – у приміщення вона ніколи не заходить. Далі все сталося за якісь секунди. Раптом я зрозумів, що лежу на підлозі. Ніякого звуку до цього я не чув, удару теж не відчув. Мабуть, правду кажуть, що своєї ракети ти ніколи не побачиш і не почуєш. От наче просто стояв і впав. Я дістав із кишені ліхтарика, ввімкнув – наді мною не було даху, у величезній дірці виднілося темне небо. Я піднявся, вийшов із приміщення і пішов у бомбосховище – хотів пересвідчитись, що з колегами все гаразд. Очевидно, викид адреналіну був шалений, бо я ще довго не розумів, що поранений. Болю не відчував, та чомусь почав кульгати на праву ногу, а потім ще й стало важко дихати. Сплюнувши, я побачив кров. У бомбосховищі вже попрокидалися люди, горіло світло. Я був весь у пилюці, та колеги все одно помітили на формі в ділянці грудної клітки кров. Розстебнули мою куртку, чимось затулили рану і викликали «швидку». Що все погано, я зрозумів уже в ній – не зміг лягти на ноші, бо захлинався кров’ю. Довелось їхати сидячи. У лікарні ж мене одразу забрали в операційну. Єдине, що пам’ятаю, – як завідувач відділення знімав із мене натільний хрестик і це було боляче.



Натільний хрестик Євгена Гомана та осколок, що влучив у нього

Як виявилося, осколками Євгенові Гоману посікло нижню частину правої ноги, а ще один поцілив прямо в його натільний хрестик. Власне, саме завдяки цьому Євген і залишився живим – той осколок просто відрикошетив від хрестика.

– До тями я прийшов десь на початку сьомої ранку. Крізь наркоз чув, як із лікарем говорить мій колега, який приїхав мене провідати. Він запитав: «Жити буде?» На що лікар розсміявся: «Ще й як!» І все це завдяки хрестику, – усміхається Євген Аркадійович. – Від удару його втопило мені в тіло. Коли лікар його дістав, хрестик був весь у крові. Рану, що залишилася від нього, мені зашили, а шрам і досі за формою нагадує хрест.

Після виписки Євген Гоман (а вдома він був уже 7 квітня) пішов до Катерининської церкви подякувати Богові за те, що залишився живим.

– Узяв із собою того хрестика і показав священнику. Ударом хрестик добряче понівечило. Та батюшка порадив нічого з ним не робити, а залишити таким, як є, як оберіг. До речі, це – подарунок друзів. Згодом вони подарували мені інший хрестик, який я зараз і ношу на шиї. Але і цей, – Євген Аркадійович дістає з рюкзака побитий хрестик, – теж завжди зі мною.

Що цікаво, у 2022-му осколка, який відбив натільний хрестик Євгена Гомана, у його тілі не виявили. Лікарі зробили висновок, що він ударився об хрестик і відлетів убік.

– Навіть у виписці було зазначено, що осколки в правій нозі є, а ось у грудній клітці стороннього тіла немає, але… У 2024 році я проходив медичну комісію для поновлення на військовому обліку, мені зробили знімок плеча, яке іноді мене непокоїло, і ось тут виявилося, що в ньому застряг осколок. Ще тоді, у 2022-му, я не міг зрозуміти, чому мені так важко дихати. Лікарі сказали, що це наслідки ушкодження легені. Якийсь осколок зайшов у плевральну порожнину і вийшов з іншого боку. Скоріше за все, це і був той осколок, що вдарив у хрестик. Хрестик просто змінив його траєкторію, осколок заховався у м’язах біля кістки, тож на знімку його не було видно. А до 2024-го він змістився і проявився на знімку. Виявилося, що його можна дістати – операція мала бути не такою вже й складною. Правда, видалили цей осколок лише минулого року. Лікарі віддали його мені на пам’ять. Це – шматок металу з дуже гострими краями, ще й немаленький – важить 11 грамів. Можна тільки уявити, що було б, якби він зайшов у тіло на місці натільного хрестика. Тепер він лежить у мене вдома, я ніколи не беру його із собою – військові сказали, що не варто носити в кишені свою смерть.

Розповідаючи про події чотирирічної давності, Євген Аркадійович не може не згадати і про свою улюбленицю Агату – на жаль, того дня вона також зазнала поранення. Осколком скла, яке посипалося з усіх вікон приміщення, їй порізало носа. Але для неї це було не найстрашнішою травмою. Після вибуху, злякавшись, Агата втекла вглиб двору, а повернувшись, Євгена Гомана на місці не знай-шла. Цілий тиждень засмучена тварина бігала біля зруйнованої будівлі, заглядала всередину і голосно гавкала, гукаючи свого друга.

– Тільки уявіть, яким було її щастя, коли я повернувся на роботу, – усміхається Євген Аркадійович. – Агата стрибала аж до моєї голови. Хоча насправді вона в нас доволі серйозна і норовлива. Вдень ми тримаємо її у вольєрі, бо, як і будь-який службовий собака, спокійно поводиться вона лише з охоронцями, команди виконує теж лише наші. Та й то… Свій норов може показати й нам. При цьому це справжня бойова подруга. Ми всі її дуже любимо! Як бачите, вона відповідає взаємністю.

Незважаючи на страшну ситуацію, яка сталась із ним прямо на робочому місці, у тому ж 2022-му Євген Гоман знову вийшов на роботу.

– Ще Фрідріх Ніцше казав: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». І це справді так! Я навіть чекав того моменту, коли повернуся на роботу. Ні на мить не виникла думка, що треба її покинути. Зараз спокійно проходжу повз те приміщення, у якому потрапив під обстріл. Радію, що до цього часу його повністю відновили. І мрію, що так у нашій країні згодом відновиться все, що пошкодили або знищили рашисти. Перемога має бути за нами! І ніяк інакше!

Джерело: газета "Гарт", Катерина Дроздова, фото автора

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)