Осередок творчості та підтримки: як гуртки Дібрівненської бібліотеки згуртовують громаду й допомагають захисникам

«Весела майстерня», «Наші таланти» і «Жіночі посиденьки» – так називаються гуртки для різних вікових категорій, роботу яких багато років тому організувала завідувачка Дібрівненської бібліотеки-філії Городнянської ТГ Валентина Чорна. Бібліотека в цьому селі перетворилася на справжній хаб, де кожен місцевий мешканець може не лише почитати книгу, а й проявити свою творчість і знайти однодумців.

— Я дуже люблю Дібрівне. Хоч село не таке вже й велике, але воно має багату і цікаву історію, прекрасну природу, а головне – тих, щирих людей. Хотілося зберегти все це багатство для наступних поколінь. А як це зробити, якщо не працювати з молоддю? — говорить Валентина Володимирівна. — Отож і 14 років тому, коли я прийшла на роботу в бібліотеку, почала саме з дітей. Закликала всіх батьків приводити своїх малюків на творчі заняття. Прибігали вони сюди ще дошкільнятами. Разом із ними ми малювали, клеїли, ліпили. В основному група моїх маленьких ентузіастів складалася із хлопчиків, дівчаток чомусь було мало. — Із часом у бібліотеці нам стало тісно, і ми почали подорожувати. Спочатку ходили лише селом. У нас тут дуже багато урочищ лісових і польових, є стародавні криниці. Про кожне з цих місць я розповідала дітям цікаві історичні факти і легенди, які вичитала або почула від старожилів, а потім діти вдома батькам усе те переказували. Інколи дорослі дивувалися, бо й самі вперше чули про таке. — Коли ж мої гуртківці подорослішали, ми стали вибиратися й за межі Дібрівного. Збиралися і їхали велосипедами то трасою в Городню, то через ліс у Конотоп, то в Седнів. Бувало, до нас приєднувалися й діти, які приїхали в Дібрівне до бабусь-дідусів. Так набиралося до 12–15 чоловік. Важко навіть сказати, у яких цікавих місцях поблизу Дібрівного ми не були. Історичні локації, музеї, бібліотеки, молодіжні центри... Час-то ми ще не встигали повернутися, а діти вже питали, куди пойдемо наступного разу. Це для мене не було найбільшою винагородою.

Зараз перші гуртківці Валентини Чорної вже дорослі.

— І це моя справжня гордість, адже зростали ці діти в тому числі й у бібліотеці. Усі вони мені як рідні, зустрічаємось із ними часто, тим паче, що тепер сюди ходять їхні молодші братики й сестрички. Я часто жартую, що батьки цих дітей – молодці, бо, народжуючи малюків, вони дають мені змогу активно працювати до пенсії, - сміється Валентина Володимирівна.

«НАШІ ТАЛАНТИ»

Саме цю вікову групу (а входять до неї дівчата віком 30+) ми застали в бібліотеці, коли приїхали в Дібрівне. Чути їх було ще з порога, адже гуртом вони репетирували пісню до одного з найближчих державних свят — Дня єднання.

— Із самого початку «Наші таланти» задумувались як драматичний гурток. Ми грали вистави, уривки з різних відомих п'єс, як-от «За двома зайцями». А потім натрапили й на інші таланти. Хтось із дівчат гарно співав, хтось виразно читав вірші і навіть прозу. Так ми почали брати участь у різних місцевих конкурсах та фестивалях і ось там побачили, що серед такої самодіяльності чомусь більше цінуються гурти, ніж одиночні виконавці. Вирішили й собі спробувати заспівати разом. —Що там казати, заспівала навіть я, — говорить Валентина Володимирівна. — Хоча раніше завжди соромилась, думала, що це в мене виходить погано. Причому співаємо разом ми не лише в бібліотеці чи на сцені. У теплу пору року в приміщенні не сидимо, а йдемо в поле або в ліс. Там співаємо, робимо інсценізації, ну й знімаємо для себе невеличкі відеоролики. Скажімо, минулого року в полі ми зняли відео на «Пісню про рушник», пісню «Несе Галя воду». При цьому й сюжети, й образи ми придумуємо самі, самі ж усе це втілюємо в життя. Наприклад, знесли в бібліотеку тканину, Іра пошила плахти, Яна вишила їх стрічками, і ось таких костюмів уже ні в кого немає! Юля озвучила якусь креативну ідею, і ми починаємо разом думати, як її реалізувати. Тому з упевненістю можу сказати: наші таланти талановиті в усьому! Стараємось і самі себе хвалимо за це. Бо після таких зустрічей душа неначе розквітає, навіть домашні справи робляться швидше і легше.

«ЖІНОЧІ ПОСИДЕНЬКИ»

Уся Городнянська громада знає: середами жінок старшого віку в Дібрівному можна знайти лише в бібліотеці. Щосереди вони збираються тут на «Жіночі посиденьки».

— Тут мої дівчата поважного віку — 60 і більше років, — каже Валентина Чорна. — Взагалі цю вікову групу я створювала з метою збереження традицій. Люблю заглиблюватися в історію місцини, де живу, а тому часто розпитую людей старшого віку і записую їхні спогади. На жаль, багато їх уже відійшло, тож я часом жалкую, що не встигла з кимось поспілкуватися, про щось розпитати.

Пам’ятаю, як багато років тому ми вперше зібралися на Трійцю. Спеціально до цього не готувалися. Знаєте, як раніше казали в нашому селі: «Пойдем поседіти на калодках». Так зробили і ми. Зібралися на лавочці й просто гомоніли. Згадали, як раніше люди в селі на храм на Трійцю ходили, потім перейшли до обговорення інших обрядів і врешті-решт вирішили заспівати. Просто так, без підготовки, пісень, які знають усі. І дівчатам сподобалось. На такі посиденьки вони почали приводити знайомих, так ми і згуртували 15 постійних учасниць «Жіночих посиденьок». Буває, що на зустрічі приходять не лише вони. Ми ж раді всім!

Збори «Жіночих посиденьок», як й інших вікових груп, довелося припинити з початком повномасштабного вторгнення, адже територія Городнянщини була окупована.
Хоч у квітні ворог і відійшов, до літа ми не збиралися. Із «Нашими талантами» вже репетирували, готувалися до виступів, але й це було дуже важко. Співали «Розстріляну весну», інші схожі пісні... Співаючи плакали. А що робити зі старшими? Не той настрій зовсім, щоб згадувати старе, затягувати на лавці пісень для розваги.

Уже восени я вирішила, що пора! Не можна ж просто так розбити гурт однодумців, а значить треба придумати для нього щось нове. Зійшлися на тому, що треба разом робити щось корисне. Що саме? Перше ми вирішили плести килимки для військових. Почали зносити з дому тканину, якісь непотрібні речі, різали їх на смужки і плели, бо потреба в килимках у 2022-му була дуже велика. Прийшла зима – ся за теплі шкарпетки. Хтось сидів і розпускав на нитки старі светри та шарфи, хтось плів. Ми взялися за це.

Потім якось до нас завітала жінка із внутрішньо переміщених осіб і сказала, що її рідні-захисники потребують теплих поясів, бо в окопах у хлопців дуже мерзнуть спини. Ми швидко відшукали в Інтернеті, як такі пояси плетуться, і почали вчитися. І справа пішла! Після того були адаптивні шкарпетки. Їх ми передавали в шпиталі. Пізніше хлопці надсилали нам фото в тих шкарпетках і дякували. Ще більше дякували медики. Почути від військових і лікарів такі слова – це дуже дорого, бо ми ж робимо лише свій невеличкий внесок, а вони зараз рятують Україну, і за це ми будемо вдячні їм усе своє життя!

Втім старше дібрівненське покоління займається не лише плетінням.

— Наш священник постійно збирає недогарки свічок у церкві. Стояло в нього їх уже кілька мішків. Не викидати ж. Ось ми й вирішили виготовляти окопні свічки. Почали шукати бляшанки. А хто ж їх раніше збирав, як не було такої потреби? Тому перші нам довелося підбирати навіть на смітниках. Та для хорошої справи й не таке зробиш. Витягували їх звідти, мили і чистили, а потім уже заливали воском.

Остання ж наша ініціатива – окопні подушки. У січні я була в гостях у рідних у Литві і там пішла в місцевий волонтерський центр. Побачила ті подушки і, як то кажуть, позаздрила на них. Правда, спочатку навіть не розуміла, як їх використовують, бо формою вони не такі, як звичайна подушка, а маленькі й довгі. Виявилося, що, по-перше, їх зручно носити із собою, причепивши на рюкзак, по-друге, їх розмір достатній для того, щоб підкласти в окопах м'яке під лікті чи коліна під час стрільби, а по-третє, за потреби такої подушки вистачає, щоб прихилити голову для сну в будь-яких похідних умовах. До речі, один литовець нам і задонатив на такі подушки для хлопців. Ми замовили на ті гроші наповнювача, схожого на синтепон, напірники ж вирішили шити із джинсової тканини, бо вона досить зносостійка. Її окремо не купували, вирізали шматки із джинсів. За кілька тижнів ми нашили десь 70 подушок. І частина їх уже поїхала до хлопців.

Не забувають «Жіночі посиденьки» і про збереження традицій. З минулого року за всіма старовинними звичаями відзначили Масляну, Покрову (на останнє дійство навіть запросили гостей зі Сновської ТГ), а у вересні влаштували день українських традиційних страв.

— Війна війною, але за що воюють наші хлопці? За наше українство, за те, щоб українці зберегли власну ідентичність, традиції. Усе це ми й намагаємось робити у своєму маленькому сільському осередку і, звісно ж, принагідно допомагаємо нашим захисникам. Україна була, є і буде! – впевнено каже Валентина Чорна.

Джерело: газета «Гарт», Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)