«Старе кохання не іржавіє»: подружжя з Менщини відзначило 65-річчя шлюбу

Оліфіренки в день залізного весілля

— Восьме березня — свято для всіх, - каже про прийдешній «жіночий день» Тамара Оліфіренко з Покровського на Менщині. — А це було тільки нашим, - мовить про залізне весілля, яке вони з чоловіком відзначили в лютому.
Разом подружжя 65 років! Запевняють: щасливих.

— Так буває, щоб стільки часу — у щасті? — запитую.

— Буває. Хоч я й сама іноді не вірю, — усміхається Тамара Петрівна. — Бо з дитинства знала тільки негаразди.

Вона народилася в 1941-му. Була четвертою дитиною в сім'ї. Няньчили старші, хоч за ними самими ще треба було пильнувати.
— Якось захотіли насмажити гороху. У клуні його було повно. Розвели вогонь. Клуня загорілася. А рятувати нікому: мама — на роботі, батько — на війні. Добре, що старший брат Мишко (він був із 1936-го) не розгубився, виніс мене надвір. А ще мама розказувала: коли німці тільки входили в село, боялися, що люди ховалися по погребах будуть розстрілювати. Сиділи тихо: сподівалися, що тоді солдати подумають, що там нікого немає, і не будуть заглядати всередину. І тут я розкричалася — мама ніяк не могла заспокоїти. Усі нервували, а сусід сказав, щоб більше не приходила зі мною в сховище. І ніхто не заступився. Мама більше й не пішла. Ховалася де могла.

А якось поклала мене на теплу лежанку біля печі. Відволіклася на мить — я вже на підлозі. Впала з немалої висоти. Могла покалічитися. Добре, що обійшлося. Згодом — уже після війни — в 47-му, коли був голод, пішли ми з братом Петром на поле по мерзлу картоплю. Була відлига, її вимивало із землі. Ми збирали, поки не загрузли в ріллі. Не можемо зрушити з місця, замерзли, а навкруги нікого. І раптом на дорозі з'являються люди. Виявилося, ішли студенти із Сосницького технікуму. Витягли нас.

Але ж у коханні пощастило?

— Пощастило. Один раз — і на весь вік. Недарма кажуть: доля й на печі знайде.

Тамару Петрівну вона знайшла на… свинофермі. Саме тут вона почала працювати одразу після закінчення семирічки. Сюди ж після армії прийшов і Микола Оліфіренко.
— Він служив у морській авіації. Такої форми ні в кого в селі не було. І сам красивий, — згадує. — Дівчат у селі було багато. Не знаю, як би я пережила, якби він вибрав якусь із них, а не мене.

Як виявилось, Микола був не лише вродливим, а й путящим — почав будувати зразу дві хати: для себе з матір'ю (та, що була, — із солом'яною стріхою, вже дихала на ладан) і для сестри, бо батько не повернувся з війни, хто ще про неї подбає. Тому одружилися вони з Тамарою тільки через два роки. Це було 5 лютого 1961-го. Якраз на Миколин день народження — тоді йому виповнилося 25.

— Спеціально «підігнали» весілля під ювілей? — цікавлюсь.

— Та де там! — махає рукою Тамара Петрівна. — Тоді іменин не святкували. Ми їх почали відзначати років, може, в 40.
Були й інші свята, і «за календарем», і особисті, та жодне, зізнаються обоє, не залишило таких спогадів, як весілля. Розписалися в сільраді без урочистостей. І фотографій немає. Бо для цього треба було їхати в Мену. — Та й без них усе в пам'яті — до дрібниць. Я була в сукні з модного тоді штапелю, — каже Тамара Петрівна.

— Коля — у своїй військовій формі, — додає.
— І у валянках, — додає чоловік. — А тобі купили хромові чоботи на базарі.

Спочатку не вірилось, що вони справді так добре все пам'ятають. Адже Миколі Федоровичу місяць тому виповнилося 90, його судженій — 85. Вони й до магазину вже самі не ходять. І з великого господарства залишилися тільки кури, бо когось іншого немає сил порати.
Але про весілля згадують дійсно до дрібниць. І це вражає та радує одночасно, бо коли ще вдасться почути розповідь про весільний обряд 65-річної давності від самих його учасників. Тим більше, що в Покровському «гуляли свадьбу» не зовсім так, як в інших селах Менщини.

— Починалось у п'ятницю, — розказує Тамара Петрівна. — Я у святковому вбранні й у вінку з дружками ходила по своїх родичах і запрошувала на весілля. Довелося пішки йти аж у Слобідку — за чотири кілометри — там жили родичі по маминій лінії. Молодий із боярином запрошував своїх гостей.

Пекли коровай. Для цього покликали жінок, у яких усе було добре в сімейному житті. Готуючи його, вони співали. З того ж самого тіста, що й коровай, робили шишки з гострими краями, голубів. У суботу молоду з приданим, за звичаями нашого села, везли до молодого. Придане — це подушки-підголівниці (їх треба було мати мінімум дві), перина, простирадла, ковдри, рушники. Моя старша сестра складала своє придане в скриню. А мені купили шафу. Це було по-модному.

У неділю — гульня, застілля, розваги. Каталися на санях, запряжених трійками коней. Спеціально навчений жереб перевозив молодих через багаття. У понеділок молода дружина вбирала своїми рушниками хату чоловіка. Подивитися на них збиралося багато людей. У вівторок перевдягання в «циган». Танці, жарти, веселощі. Варили курячий суп у великому казані. У середу батьки молодої приносили зятю вареники. Збиралося вже менше людей. Тільки родичі.
У четвер і п'ятницю відпочивали. До суботи молодій заборонялося приходити до батьків. А в суботу потрусини. «Трусили» випивку в батька нареченої. Це було завершенням святкування.

— Просто не віриться, що так довго гуляли. Зазвичай весілля — три дні, і все. Це ж скільки страв треба було готувати!
Нічого особливого на столах не було. З випивки — хлібна самогонка для чоловіків і «бабське вино» для жінок. У слабку (на відміну від первака) горілку додавали дріжджів, ягід, цукру — воно бродило і виходило вино. На закуску — захолод (холодець), вінегрет, смажені з м'ясом кислі огірки, кисіль, мочені яблука. Ні картоплі, ні котлет. У нас на весіллі було більш ніж 30 гостей. Всім усього вистачило. Повеселилися, натанцювалися — під гармошку та бубон.

— А дарували як і що?

Брали шматок короваю з тарілки — чарки при цьому не випивали, це ввійшло у звичай пізніше. І казали, що хто дарує. Мій батько, приміром, подарував нам теличку. Гості хто що міг: скатерки, відрізи ситцю, хустки, дехто - гроші, - перелічує Тамара Петрівна.

Вони з чоловіком починали спільне життя в хаті, де ще не було підлоги. Та з часом добудували її, надбали всього, що треба. Виростили трьох дочок. Розказують:

— Віра народилася в 1961-му. Вона харчовик. Живе в Понорниці. Лєна з 1965-го. Вона — у білорусі. Худкерівник у клубі. На 6 років молодша Оксана за фахом торговельник. Вона найближче: у Мені. Буває в нас найчастіше.
— У нас 5 онуків і 6 правнуків, — із радістю повідомляє Микола Федорович, вкотре обіймає дружину і каже: — Стара любов не іржавіє.

Вони нерідко разом згадують молодість. Як для того, щоб піти в кіно, треба було продати хоча б кілька яєць (бо в колгоспі грошей не платили — писали тільки трудодні), як мусили (хоч ой як не хотілося) скорочувати побачення, бо о п'ятій ранку вже треба бути на роботі.

— Сім'ю тримає кохання, — погоджується з чоловіком Тамара Петрівна. — Тому й прожили щасливо. Ми навіть ніколи серйозно не сварилися. Я не чула від Колі ні матюків, ні образ. Усюди разом — і на город, і в гості. Він ніколи не вип'є зайвого. І не курить.

Не ревнували його, такого завидного?

— Хіба що до коней, — Коля сміється. — Я все життя не міг без них. Було таке, що корови не мали, а коня тримали.

Через це до Миколи Федоровича приклеїлося прізвисько Конюховський. Та так, що більшість односельців вважають його прізвищем чоловіка.

— Конюховські не тільки вони з дружиною, а й дочки з онуками-правнуками, — говорить староста села Альона Труба. — Конюховським Микола Федорович і на пенсію пішов. Хоч він тільки починав конюхом. Із часом виріс до завідувача ферми. Їхня сім'я — приклад для багатьох.

Тримав би коня й зараз, якби вистачало здоров'я як слід його доглядати, — зітхає Микола Федорович.

Минулого року в нього був інсульт. Кобилку, з якої, без перебільшення, здував пилинки, довелося збути. На 90-річчя правнук подарував імениннику картину з конем.

— Сашко сам її намалював. Він навчається в художній студії у Чернігові, — розказує ювіляр. — Угадав із подарунком на всі сто.

Джерело: газета «Гарт». Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)