Родина Кондратенків розповіла, чому лелеки обрали саме їх подвір'я для гніздування

Катерина та Анатолій Кондратенки

Кожна пташка в’є своє гніздо там, де їй затишно. Орнітологи можуть на цю тему годинами читати лекції. Та мені здається, що людина сповна так і не зрозуміє, що є для пташки комфорт і затишок і чому вони повертаються туди, де побачили світ. Не на кожному сільському кутку лелеки гніздо зів’ють, не у кожному дворі облюбують стовп чи дерево. І ми, люди, можемо тільки здогадуватися, чому так. Звідки їм, птахам, знати, де їм будуть раді, де виглядатимуть їх, як дорогих гостей, а той весняний день, коли вони повернуться у своє гніздо, і для людей буде радісним. Особливо тепер, у війну, коли й лелекам доводиться виживати між ракетами та шахедами, долаючи дорогу додому, їм радіємо по-особливому. Вони — символ не тільки весни, а й людської надії.

— Як тільки завесніє, ми з чоловіком так і поглядаємо на гніздо, — розказує господиня двору, де височіє стовп із лелечим гніздом, Катерина Миколаївна Кондратенко. — Дуже давно вони чомусь обрали саме нас, хоч було на кутку шість садиб, та й живуть. Відлітають восени і повертаються весною. Тут же поряд і ліс, і болото, всякі хижі птахи можуть залітати на подвір’я та брать курей чи качок. А от коли лелеки у дворі, хижаки не наважуються господарювати на їх території. Це ми вже точно знаємо. Ми звикли до лелек, а вони до нас. Давно як члени нашої сім’ї. Чомусь мені здається, що вони відчувають, як ми їх чекаємо, що ми їм раді. Як повертаються, то ніби сім’я наша у повному зборі.

Коли не знаєш Грабщину, важко здогадатися, що на цьому кутку ще живуть люди. У Грабщині, як і в більшості сіл, багато пустих хат, залишених садиб. До їхнього двору веде глибока дорога, яка щоліта нещадно заростає кленами та акацією, взимку і від снігу не розчищена — вузька, трактор з лопатою не проїде. Та одинокий слід від легковика накатаний аж під хвіртку. Вже роками раз у тиждень приїздить до грабщан своїм автомобілем Віктор Макаренко від кафе «Міленіум» із Талалаївки. Привозить продукти, господарчі товари, буває, що просять його і ліки купити. За всякої погоди приїде і селяни йому щиро за це вдячні.

— Цей куточок усе ще Грабщина, але він якось відірваний від самого села, — говорить господар садиби Анатолій Григорович. — Було тут шість дворів і територіально ми завжди належали до Болотницької сільради, не Поповичківської, як Грабщина. Так і є. Тільки ми залишилися тут старожилами.

Зустрілася з подружжям у них вдома, коли ще тріщали лютневі морози та замітали сніги. Електроенергію подавали по кілька годин на добу. І люди, які живуть далеко від благ цивілізації, а за кілометри ні живої душі, здавалося б, будуть скаржитися на все і всіх. Та ні ж бо! Анатолій Григорович і Катерина Миколаївна Кондратенки щиро раді, що випала нагода поспілкуватися, запрошують до теплої хати, де груба пашіє теплом, а з кухні аж на вулицю пахне смаженими дерунами.

— Ми ж не у місті і не на роботі. Проблеми у тих людей, яким працювати ніяк без електрики, а, не дай Бог, хтось і без житла залишився! А як же тяжко лагодить енергетикам після обстрілів… та ще і в таку погоду… Нам гріх на щось нарікати. У нас все є! Проблема одна — війна, а крім неї все у нас добре, як на наш вік… — говорять в один голос. — Без світла не сидимо, сини нас забезпечили лампочками на акумуляторах. І чим себе зайняти, ми завжди знайдемо. Дожити б до миру… Одна мрія. І ще пожити хочеться…

Якби було бажання, Кондратенки б уже переїхали кудись ближче до людей, та душа тримає тут, де все рідне, де все до ладу робили власними руками. Добре розуміють, що так добре, як дома, більше ніде не буває. Отож, бережуть своє, рідне. Може не кожний із людей їх зрозуміє, а от лелеки… точно зрозуміють, бо і вони не кидають своє гніздо.

Господар Анатолій Григорович — людина з особливим почуттям гумору. Бувало, про своє сільське життя-буття міг і віршами власними розказати десь у дружній компанії. Тепер про те тільки спогад. Від народження, а йому вже 75-й рік, він прожив саме тут. Тільки на місці цієї добротної хати стояла невеличка, старенька, де жили вони з мамою і тіткою.

— Як у рукавичці було… тісненько. Та жили дружно і для мене, як дитини, не було у тому нічого поганого, — згадує Анатолій Григорович. — Найдовше, коли я вдома не був, це як в армії служив. Багато хто з хлопців шукав можливість залишитися у містах, аби не повертатися у колгосп. Я відразу після школи пішов працювати на Болотницький цегельний завод. У грудні 1969-го мені 18 виповнилося, а 15 травня 1970-го забрали мене в армію. Ми якраз із мамою та тіткою затіяли хату на фундамент поставити. Вже без мене вони доробляли. Обов’язок був у мене перед матір’ю, бо я у неї єдина надія, та і додому хотілося дуже. Ніяк не шкодую, що тут залишився.

Деякі мої ровесники отримали дозвіл із сільради, щоб поїхать на навчання. Я, так би мовити, за компанію, кілька разів ходив до секретаря голову поморочити. Кажу, мовляв, дайте довідку, я вчитися поїду. Не дали… А обідно було, хоч і не збирався я, насправді, нікуди…

— Ви із армії без паспорта повернулися?

— Так. Я відслужив у 1972-му, а паспорти колгоспникам почали видавати у 1974-му. Я вже одружився тоді, а завершився той рік щасливо — народженням нашого первістка Колі…

Був у моєму житті найкращий друг Василь Фесак, світла йому пам’ять. Він у січні 1951 народився, а я у грудні. Дружили не тільки тому, що на одному кутку жили. Навіщось ми таки треба були одне одному — так я думаю. Ні у мене, ні у нього не було батька, отож дуже рано почали помагати матерям у колгоспі. Ніхто нас ні балував, ні жалував. Ми на те і не скаржилися. Тоді життя сільських дітей починалося з роботи.

Тепер не повірять, що діти років 7 вже підгрібали сіно, коли у колгоспі скиртують. Чоловіків було мало. А техніка ж яка — коні! Волокушею підтягують валки сіна до скирт, а діти підгрібають. Підлітками вже самим хотілося роботи серйознішої, наприклад, кіньми управляти. Коли дядьки доручать, то це було як нагорода… І ми завжди з Василем удвох.

У нього ідеальна пам’ять була. Хлопці у книжки вдома мало заглядали. Матері нас не контролювали ж. Василь усе, що вчитель розкаже на уроці, запам’ятовував. Тільки викличуть його відповідать — усе знає. Я знав про його плани вчитися після школи. А гайнув він аж у Харків, тільки мені сказавши. Навіть матері не сказав. От немає його вдома вже четвертий день, мати його прийшла до мене і, у прямому значенні слова, бере мене за барки, мовляв, кажи де Василь! Ти знаєш! Довелося таки «колотися», бо жаль її було. А тут і Василь повернувся. Щасливий, каже, що подав документи до Харківського зооветеринарного інституту. Мати у сльози!

Анатолій Григорович і сам ледь стримує сльозу, згадуючи те. З роками люди стають сентиментальними. — Незважаючи на те, що він став відомою людиною, ми завжди залишалися друзями. І Колю він у нас похрестив. Бувало, коли схочеться йому від суєти щоденної втекти, заїде до нас… А тут, у Грабщині, як в раю! Він дуже любив село. Тут і лежить тепер…

Понад півсотні років живуть Кондратенки у парі. Доглянули старість своїх матерів, виростили синів, мають трьох внучок. Щось збулося, щось ні, як завжди буває в людському житті…

— Два сини росло, — розповідають, — треба хату добудовувати, бо хтось із синів залишиться з нами жити. Добудували. Ми ще якось так думали молодими. Коля таки дружину додому привів, кілька років жили разом. Після армії працював водієм у колгоспі. Та не стало роботи. Купили хату і переїхали в Талалаївку. Сергій, молодший, відразу після школи поїхав у Київ. Таке життя.

І ми все сприймаємо, як є. Анатолій Григорович працював 20 років на цегельному заводі, 17 — інструктором з автосправи у Болотницькій школі. Катерина Миколаївна — кухарем у шкільній їдальні, потім — у колгоспній. Любила свою роботу. Хоч і важко було, бо воду відрами носили, відрами виносили… Про те, якби проточна — тільки мріяла.

— Чи їздили колись у відпустку на відпочинок? — запитую і вже знаю наперед відповідь…

— Та ні! Як ти із села у відпустку поїдеш? Влітку — сіно, городи, худоба… На когось це все не залишиш. Та ми не шкодуємо про це! — говорять в один голос. — У нас тут така природа! Якого ще моря треба — два ставки поруч! А грибів скільки у лісі! Ми вміли і відпочивати на природі, коли молоді були та діти ще біля нас. Був же час, коли кудись велосипедом мотнемо, кудись — мотоциклом, а тоді вже і «Таврію» купили, тракторець… Та тепер селом пройдеш і можеш нікого не зустріти… Ми звикли так. Щодня знайдемо, чим себе зайняти і взимку, а по теплу — то й більше.

— Ждемо пошту, як якусь особливу подію! Вона до нас приїздить раз у місяць, коли пенсію привозить, і ще через тиждень… Люди вже й забудуть, що читали у газетах, а ми їх ще й не бачили. Ми й обласні передплачуємо, і районку — все своє життя! Її найпершу і читаємо! Ото у нас як святковий день — коли пошта приїде. Отримаємо пачку газет і читаємо тоді досхочу! Й інтернетом мобільним користуємося, але читати любимо газети! — розповідає Катерина Миколаївна.

— Та про нас колись писали в районці! — усміхається господар. — Пам’ятаєте? — звертається до дружини.

— І двічі! — усміхається і вона. — Народився Коля, ми його похрестили, от нас і висміяли там, як «несвідомих». Не нас одних. Там цілий список був комсомольців, а тоді ж усі були комсомольцями до 28 років, хто дітей похрестив. А Сергій народився вже у 1979-му, похрестили і знову у газеті нас «прославили». Не дозволено було, та всі дітей хрестили, тільки одні «попадалися», а другі ні… Час такий був… Що тут скажеш!

Можливо, цю газету привезуть до їхньої хати, коли вже у гнізді сидітимуть їхні лелеки… А Кондратенки збережуть її в альбомі з фотографіями і колись покажуть правнукам із такою звичною сільською фразою: «Тоді час такий був… Війна…».

Джерело: газета "Трибуна хлібороба", Олександра Гостра

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)