«Броня в душі, а в серці — рідний дім»: історія військового з Городні Дмитра Курочкина

Дмитро Курочкин

«Я ХОТІВ СЕБЕ СПРОБУВАТИ У ЧОМУСЬ ІНШОМУ»

Дмитру Курочкину з Городні 32 роки. Після закінчення Городнянської гімназії Дмитро поступив у Козелецький ветеринарний технікум, бо, каже, подобалось працювати з тваринами. Три роки він працював ветеринарним фельдшером у Городні, одночасно заочно навчаючись у Сумському національному університеті. Та, закінчивши його у 2019-ому році і отримавши диплом, який давав можливість працювати вже ветеринарним лікарем, виявив у собі бажання спробувати щось нове і підписав контракт на службу у війську.

Служити випало у десантно-штурмовій бригаді, у артилерійському підрозділі. Підписуючи контракт на три роки з бойовою бригадою, він чудово усвідомлював, що є велика ймовірність того, що його направлять для виконання військового обов’язку на сході України, де тривала Операція Об’єднаних Сил. Це й сталося у жовтні 2021 року.

– Ми були на Донеччині, під Горлівкою, – розповідає Дмитро. – Саме там нас і застав початок повномасштабного. Конкретно про можливість війни з росією ніхто нас не попереджував. Але так вийшло, що приїхали ми на Донеччину якраз напередодні вторгнення.

До 24 лютого 2022 року Дмитру та його підрозділу вже довелося мати бойові сутички з ворогом. Були постійні перестрілки: окупанти обстрілюють наші позиції, Дмитро з товаришами отримують координати куди наносити відповідь артилерійським вогнем.

– Артилеристи не бачать ворога очі в очі, – каже старший сержант Дмитро. – Ми працюємо з цифрами, координатами, куди треба точно спрямувати вогонь. Його можуть коригувати по рації: «Ближче, далі, вліво, вправо…» Найбажанішим було почути: «Красавчики! Накрили!!! Маскуємось! Ховаємось!». А тоді, 23 лютого 2022 року, мене змінили на позиції. І я пішов на мінометну позицію в допомогу, де чергували по двоє. Поміняли ми там хлопців, і десь о пів на четверту ночі була моя черга поспати у бліндажі. Я й заснув.

КОЛИ ВІЙНА ПРИХОДИТЬ НЕ УВІ СНІ

Дмитро згадує, що незабаром він прокинувся від слів товариша: «Вставай! Війна почалась!» Нічого не розуміючи спросоння, Дмитро сприйняв це за невдале кепкування і відповів: «Та ми й так на війні!» Але побратим не жартував. Вийшовши на місце, де був інтернет, Дмитро побачив стрічку новин на смартфоні, яка кишіла тривожними повідомленнями, і багато пропущених дзвінків. А з пів п’ятої ранку почались активні обстріли. Все довкола враз опинилось під прицілом ворога. Гатили і мінометами, і ствольною артилерією, і крупнокаліберними кулеметами, і снайпери працювали.

– Наші позиції були розташовані у ярах між пагорбами, до яких потрібно було трохи пробігти по відкритій місцевості, – згадує воїн. – У бліндажах теж не було безпечно – їх намагались «закидати» снарядами. Через тижнів зо два додались штурми і прямі бої. Було дуже гаряче і складно. Ми тримались до початку березня. А потім нас познімали з позицій, замінили іншими бійцями, і направили на Харківський напрямок. На трасу Ізюм-Слов’янськ. Краснопілля, Довгеньке… То був один з найгарячіших напрямків на той час. Там ми були з весни і до осені 2022-го, коли почався контрнаступ. Наші війська пішли вперед, відтісняючи ворога, звільняючи метр за метром. На нові позиції, відвойовані в окупантів, ми їздили через деокуповану територію. Бачили великі площі захоронень цивільних в Ізюмі… Це було жахливо. Всередині росли гнів і ненависть до тих, хто таке коїть з людьми…

«Я ПОТРІБЕН ТУТ СВОЇМ ХЛОПЦЯМ!»

Потім прийшов наказ з Генштабу всіх, хто непридатний або за станом здоров’я вже не може брати участі в активних бойових діях, вивести з «гарячої» зони. У Дмитра було багато контузій і ще купа захворювань, які обмежували рухову активність.

– Тоді як було: вибух поруч, ти отримав контузію. Полежав, отямився, поблював і – вперед, зі своїми далі, – згадує старший сержант. – Ні про яку медичну допомогу, окрім критичних випадків, і мови не йшло. Та їх навіть не фіксували: на позиції відправляли на два-три дні, а «застрявали» ми там і на кілька тижнів.

Діма каже, проблем зі здоров’ям не мав, коли підписував контракт. Вже потім армійська служба через фізичні навантаження та тренування спровокувала загострення хвороб, що «дрімали» в організмі. Лікарі їх вже тоді зафіксували, але коли почалось повномасштабне – ніхто у тому пеклі уваги не звертав на те, придатний ти чи ні.

– Вже коли контрнаступ відігнав ворога і вийшов наказ, командир підійшов до мене і сказав: у тебе є можливість перевестись глибше у тил, – каже Дмитро. – А я сказав, що не маю такого бажання, хочу залишитися зі своїми хлопцями. Адже я вже був командиром мінометного розрахунку і в мене був досвід і розуміння як вести бій з найменшими втратами для нас і найбільшими – для ворога. І якесь везіння чи що. Інколи хлопці навіть побоювались виїжджати зі мною на завдання, бо знали, що якимось чином я майже завжди опинявся у найгарячішому й найпроблемнішому місці. Але в той же час якась добра сила нас оберігала і моя група незмінно поверталась. Я вважав, що я потрібен саме тут, на цьому місці. Я потрібен своїм хлопцям. Не міг так просто піти після пів року спільного пекла…

Однак командування було наполегливим: стан здоров’я воїна не дозволяв йому витримувати такі навантаження. Дмитра відправили на кількатижневе навчання у Німеччину. А по поверненню через пару тижнів до нього підійшов старшина і сказав: «Ну, все. Здавай речі. Тебе ніхто не питає хочеш ти чи ні!». І передав витяг з наказу, за яким він подальшу службу мав продовжити на Житомирщині, в частині забезпечення та логістики.

– Там я служу й до сьогодні, – розповідає Дмитро. – Служба така, що на місці не сидиш. Адже бойові частини, які знаходяться у «гарячій» зоні, потребують багато чого: пального, запчастин, ремонт техніки тощо. І ми все це їм доставляємо. Перші три роки, як пішов служити, я й вдома практично не був: раз на рік на кілька днів. А це вперше за півтора року цілих 15 днів дали. Є можливість трохи побути з родиною, побачити маму, дружину і доньок.



Дмитро Курочкин з дружиною та доньками

ЩОБ МАТИ МОЖЛИВІСТЬ БАЧИТИ ЯК РОСТУТЬ ТВОЇ ДІТИ

Дружина Дмитра Альона радіє рідкій можливості бачити як уся родина зібралась докупи. Старшій доньці Карині – 13, молодшій Мілені – 9. Старший брат воїна Олександр працює пожежником у Сновську. Тож серце мами Раїси перебуває у постійній тривозі за синів, які виконують свій небезпечний обов’язок. Тато Анатолій Курочкин живе окремо, з Дмитром від початку повномасштабного постійно на зв’язку – адже сам у перші дні після деокупації Чернігівщини пішов добровольцем, долучився до прикордонників і служив на Городнянщині, а потім на Новгород– Сіверщині. Зараз йому вже виповнилось 60 років і він звільнений з війська, але що таке війна знає з власного досвіду.

– Тоді, у перші дні активних бойових дій, у мене не було ані інтернету, ані мобільного зв’язку, – каже Діма. – Тож найстрашнішою була невідомість про долю рідних. А потім як тільки інтернет з’явився, я відкрив телефон як повернувся з позицій і завмер: вся стрічка була в повідомленнях про те, що окупанти чинили в Бучі, Гостомелі та Ірпені… Потім я від брата Сашка, який проривався підпільними шляхами раз два на тиждень зі Сновська у Городню, дізнався, що вони живі, що моє місто перебуває у окупації. Зв’язку з ними не було, тож я не знав як дочекатися чергової вісточки від Сашка. Саме це очікування було для мене найбільшою мукою.

Дмитро каже, що найбільше щастя для батька – бачити, як ростуть його діти. Війна позбавляє цієї можливості. Коли останній раз бачив своїх дівчаток – ніби ще маленькими були. Скільки всього відбулось у їхньому житті за цей час! Татові так хотілося б ловити кожну мить, бути поруч. Та поки це все лежить на плечах Альони як дружини того, хто обрав військовий шлях.

– Будь-яка війна колись та закінчується, – каже Дмитро. – Однією з причин того, що нинішня триває так довго, є дефіцит людей у війську: як у бойових, так і тилових частинах. Наша, наприклад, укомплектована на 60 відсотків. Буває, що є тільки один водій на дві-три машини. Тоді, у перші дні, я був командиром мінометного розрахунку. Було таке, що ми самі комплектували ті міномети з усього, що траплялось під руку: старих запчастин, трофеїв. Був дефіцит і снарядів. А коли ми ворога погнали на Ізюмському напрямку, нам від нього багато добра дісталось: і техніка, яку кидали, тікаючи поспіхом, і снаряди, і новенькі міномети. Тобто, це якимось чином вирішувалось. А от людей дефіцит нічим не заміниш. І кожна втрата відгукується у серці, бо втрачаєш не просто бойову одиницю, а частинку себе, частинку своєї душі…

Йому побратими дали псевдо «Шайтан». За вміння прицільно нищити ворожі розрахунки, накривати позиції окупантів. «Ай да шайтан!» – весело кричав по рації командир, відзначаючи високу точність попадання. Так і приклеїлось. А ще за вміння вибиратися з найнепередбачуваніших і , здавалось би, патових ситуацій під самим носом у ворога.

Дмитро про все це розповідає буденно, деякі моменти згадує з посмішкою. За весь час розмови я так хотіла побачити у ньому хоч трохи від того маленького чорнявого хлопчика, яким він був у школі. І не вловила. Бо переді мною сидів дорослий, загартований війною і боями воїн, який ховав того хлопчика, якому колись могло бути і боляче, і страшно, і смішно без причини, десь далеко- далеко у глибинах своєї душі, як за сталевою бронею. Прийде час – і та броня зніметься за непотрібністю, кожен з цих хлопчиків-воїнів знову стане самим собою. А поки, кажуть, не час. Бо за їхніми спинами – найдорожчий скарб. Їхня країна, їхні родини і їхні діти, які ніколи не повинні були бачити війни…

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)