Любов до техніки Андрія Гурбика стала його справою на війні

Андрій Гурбик

Його знали щирим і надійним. Він був гарним сім’янином, справжнім товаришем, дбайливим господарем. Вмів зробити все: відремонтувати будь-яку техніку, збудувати дім і зварити ворота чи якесь обладнання. Любив тварин і прищеплював дерева. Все те, що вмів сам, тому навчив і своїх двох синів. А коли прийшла війна, чесно і віддано став на захист своєї Батьківщини. Він доскіпливо готував «свої трактори», щоб не підвели, рятував інших і віддав життя за Україну. Ця історія про доброту, прості мрії і велику мужність, які поєднані в одній людині — кудрівчанину Андрію Гурбику.

Він народився в Ляшківцях 22 листопада1972 року. Був найменший у сім’ї, де зростало четверо дітей: дві сестри і два брати. У 1980 році він пішов до 1 класу Кудрівської школи. Перша вчителька Надія Олексіївна Мисік прийняла тоді аж 14 учнів. Початківців із Ляшківців возила машина, а старші учнів проживали у гуртожитку при школі. Андрій зимував у старшої сестри Олі, яка на той час була заміжньою і проживала у Кудрівці. Андрій не був відмінником, але і не пас задніх, до науки не був байдужим, спокійний, але не тихоня. У школі він вивчився на тракториста і отримав посвідчення тракториста. А після школи навчався у Бахмачі на водія вантажних транспортних засобів, автослюсаря, бо техніка з дитинства була його пристрастю і це захоплення не покидало його все життя – буквально з нічого міг скласти мотоцикла.

А у листопаді 1992 року Андрія Гурбика призвали на строкову службу, яку проходив у Казахстані. Повернувся, проживав у Мені у сестри Тані, яка там жила з сім’єю. Андрій працював у колгоспі ім. Сидоренка. А у Кудрівку навідувався до сестри Олі, яка пізніше теж переїхала до Мени. У брата Володі сімейне життя не склалося і він проживав із батьком. А коли масово жителі Ляшківців покидали село, то і вони опинилися у Мені. Мама Ніна Яківна померла у 1994 році. А батько помер у 2009. Вони навчили дітей триматися один одного, допомагати.

У Кудрівці Андрій зустрів киріївчанку Ларису, яка теж часто гостювала у своєї бабусі у Кудрівці. Покохали молоді один одного, згуляли гучне весілля та так і залишилися у селі. Андрій пішов у ліс, потім працював у колгоспі «Світанок», працював аж допоки він існував. А потім зайнявся домашнім господарством. Жили просто, у старенькому бабусиному будинку. У 1996-му з’явився син Владислав, і господар почав велике будівництво. Із тієї старенької хатини виріс новий добротний дім. Андрій все замінив, навіть дранку стару прибрав, підлогу, груби.

– Це було перше його велике будівництво, але в нього так все виходило, що ніби він досвідчений будівельник. За що не візьметься – все до ладу. По дереву – робить, зварити ворота –без проблем, провести воду, санвузол – теж уміє. Я тоді думала, що всі чоловіки вміють так робити і тільки тепер це зрозуміла,– каже дружина Лариса Василівна.

У 2003 році лелека знову завітав до сім’ї Гурбиків і приніс другого сина Максима. Росли батькові помічники такими ж дотепними, як і він. І з друзями граються, і дома не забувають про роботу, їм навіть цікаво біля батька крутитися. Купили новенького «китайця», а все обладнання для полегшення обробітку землі, заготівлі сіна Андрій Михайлович зробив сам. А копалку ще двоє односельців попросили, то і їм не відмовив. Працювала сім’я дружно. Під картоплею було більше гектара землі. А що значить заготовити корми та подоїти вручну чотирьох корівок!

– Про все турбувався Андрій. Він знав, що час садити чи пора косити. Я не знала, де він бере запчастини, пальне, скільки його треба, скільки коштує що. Було, побачить у когось раму з мотоцикла, яку вже налаштували на металолом, і просить не викидати, каже, куплю. А додому прийде, очі горять і починаються безсонні ночі, бо тільки й думок про новенького мотоцикла. І поки не зробить повністю – не відступить.
А колись від батька привіз швейну машинку, яку сусід продавав після смерті матері за 20 гривень. Старенька, але він її відремонтував і нам вона була, як знахідка. Підрубити занавіску чи підшити штани – вже не треба нікого просити.

Андрій Михайлович цікавився садом, міг прищепити деревця. Біля їхнього будинку сад, посаджений ще батьком. Чимало деревців, які посадив господар. За що б він не брався – все в нього виходило, все робив до ладу і не відмовляв, якщо хтось його просив про допомогу. І в компанії не проти був посидіти, по чарці випити, посмажити шашлику чи посмакувати домашніми варениками, котлетами, голубцями. Завжди хлопцям справляли дні народження і про свої не забували. Андрій був уважний, ніколи не забував привітати дружину і завжди дарував подарунки, навіть в часи безгрошів’я робив подарунки. Андрій був людиною, яка світилася зсередини. Його любов до життя, до людей, до всього, що він робив, була безмежною.Та несподівано прийшла війна.

– Коли почалася повномасштабна війна, ми всі розуміли, що вона не може не торкнутися нашої сім’ї, чоловіка і двох дорослих синів, – пригадує Лариса Гурбик. – Але не могли змиритися з думкою, що росія розверне аж надто велику війну. Думали, що все швидко скінчиться.

Старший син Владислав навчався у технікумі, тоді у технологічному університеті і проходив військову кафедру, а потім півтора роки служив у Дніпрі у десантній артилерії. 30 грудня перед війною він повернувся додому, а тоді повернувся на свою роботу, доки він служив, за ним зберігалося місце роботи. А 15 квітня 2022 року його знову мобілізували. Чоловік Андрій теж збирався. А тут меншому сину Максиму прийшла повістка, в якій сповіщалось, щоб з’явився у військкомат для уточнення даних. Максим не боявся. Ніякого смутку не було на його очах. Єдине, казав бабусі, в надії заспокоїти її, що ще не накатався на новому мотоциклі, якого склав батько, та це ще більше брало її за душу. У військкоматі справді взяли тільки дані і Максим повернувся додому.

30 грудня 2022 року чоловіка Андрія дружина провела на автобус, яким доставляли односельців до Сосницького військкомату. Новий рік був зовсім не святковим, хоч батько готувався, приніс ялинку. І Лариса мусила її прикрасити. Андрій Гурбик швидко пройшов навчання, бо роки строкової служби нагадали про себе, і став водієм-слюсарем ремонтного відділення бронетанкової техніки. Ніби й близьке йому заняття, але на початку дуже переживав, бо ж такої техніки він не ремонтував. Слово «танк» він ніколи не згадував при розмові із дружиною, завжди казав «наші трактори». Та й взагалі про війну мало розповідав. Все добре, скоро приїду додому. Він просто беріг нас від зайвих тривог, від правди війни.

Він ніколи не казав, що йде на завдання. А остання розмова 31 грудня 2023 року взагалі була ні про що. Казав, що получили продукти, привітали один одного з Новим роком. А в кінці розмови попередив, що можливо довго не буде виходити на зв’язок, бо залишилось тільки два водії і він не знає чи йому доведеться їхати одержувати нову машину, чи переїжджати в інше місце, нічого конкретного.

Минуло два дні, дружина і діти не панікували, бо вже було таке, що два-три дні не виходив на зв’язок, але не більше.

3 січня нас почало трусити так, ніби захворіли. Я почала дзвонити його товаришам, номери яких він мені давав на всяк випадок, коли приходив у відпустку. Але і вони не відповідали, хоч виклик ішов. Заспокоювала себе, нічого поганого не думала, навпаки вважала, що всі вони разом виконують завдання і не можуть говорити або там не можна користуватися телефоном.

Так ще минуло три дні. Телефонна тиша стала нестерпною. Якраз додому приїхав старший син і 7 січня мав повертатися на службу. Збирала йому сумку і не дзвонила чоловіку, думала, ось виправлю його, тоді вже наберу. Проводжаючи сина, зустрілись з представником з військкомату, який вручав якийсь папірець. Ну, подумала, повістка Максиму. Але той чоловік говорив про поранення, несумісне з життям. Слово «поранення» я чую, а далі ніби не розумію. Він декілька разів повторив, співчував, а я не розумію, – про пережите розповідає Лариса Василівна.

Тоді син сказав, що батька нема, він загинув. Владислав залишився вдома, йому дали відпуску на 5, а тоді ще на 5 днів. Андрія Михайловича доставили додому 10 січня, а 11 відбулось прощання. Так дружина і не дізналась при яких обставинах загинув Андрій, офіційно – загинув вночі на варті у Запорізькій області.

Вечором, коли вже одержали офіційне повідомлення, Лариса Василівна ще набралась сили і зателефонувала побратиму і він цього разу відповів. Але слів не знаходив, щоб прямо щось сказати. Лариса зрозуміла і про все розповіла сама і тоді розмова зав’язалась. Він розповідав про Андрія, як справжнього товариша, людину доброти і знання своєї справи. Співчував. Минає другий рік без нього. Кажуть, час лікує. Ні, не лікує. Але ти вчишся жити без нього.

– Довгий час ми з синами, щоб не робили, все казали: а якби був батько. Тепер зупиняємо один одного і намагаємося обійти «якби». Буває, щось трапиться, якась новина і вже хочеться йому подзвонити, розповісти. Його речі зберігаються у шафі, як і колись. Навіть зубна щітка на місці. І берці довгий час стояли, ніби він у будинку. Часто переглядаємо його шкільні альбоми, він був найменшим серед своїх хлопців-однолітків. Нам дуже важко. Корів вже немає, хоч тримали увесь час, доки Андрій був на війні. І поросят тримали, а він прийде у відпустку, заріже, а душею вже на війні. Вибере пласт сала і каже: «Це з собою візьму, хлопці такого хочуть». Хоч з продуктами проблем не було, всім забезпечували. А ми ж хотіли, щоб він домашнім посмакував, то час від часу посилку висилали. Він розповідав, що діду Колі онук прислав трактора, іграшкового, так той розхвилювався.

– А буває насниться: то корів ми пасемо, то ще щось робимо – все, як жили. І від цього так добре на душі, навіть прокидатися не хочеться. Все ж 29 років прожили разом. Він встиг зробити всі нам умови для комфортного проживання: і воду провів, і санвузол зробив, і горожа надійна, транспорт увесь робочий, три мотоцикли для хлопців зробив. Тільки б жити та внуків дожидати, – каже Лариса Василівна.

Указом Президента України Андрія Гурбика нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно. Це гордість, але дуже боляче. На місцевому кладовищі він, наш Герой, – один – знайшов свій вічний спочинок. Вічна йому пам’ять!

Джерело: газета «Вісті Сосниччини», Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)