Батько і 14-річний син тримають ферму самі: як родина з Кучинівки будує життя на праці і довірі

Молодший і старший Булденки

У мене підйом о п’ятій. Сина буджу десь на півтори години пізніше. Він швидкий, до школи встигає вигнати на пасовище худобу і кіз, подоїти свою корову Лунтіка. Виняньчив її з маленького телятка. Мені Лунтік молока не віддає. Тож навіть не підходжу, — усміхається 55-річний Микола Булденко з Кучинівки на Сновщині. У них із 14-річним сином теж Миколою вдома ціла ферма. Джерело їхніх турбот і доходів.

— Щоб не перебиватись із хліба на воду, треба не просто працювати, а знати, що забезпечить тобі стабільність, — каже Микола Дмитрович.

Цей урок він засвоїв ще в молодості, коли після армії поїхав заробляти на власне житло у Славутич. Але, зітхає, за 10 років на квартиру так і не назбирав. Повернувся додому в Лютівку.

— Звідти була мама. А батько із сусідньої Кучинівки.

Спочатку він зайнявся лисичками. Скуповував їх, здавав у Городню. Проте це був сезонний бізнес. А він прагнув постійного.

Так і виникла ідея завести корів.

— Це — найбільш надійні годувальниці. Але таких, як були в селі, не хотілося. Я не люблю великої худоби. Шукав малих і продуктивних.

І знайшов — джерсейської породи (її вивели в Англії на острові Джерсі в протоці Ла-Манш). Ці невеликі корови не тільки мають спокійну вдачу, економні в утриманні, а ще й є рекордсменками за жирністю молока. Масть, як правило, світло-бура або руда, часто з темнішими відтінками на голові і ногах.

— Я скрестив цю породу з чорно-рябою, народилося чорне телятко. Дружина любила чорних, — зітхає, згадуючи.

Ольги Олексіївни не стало два роки тому. Померла через онкозахворювання. Микола Дмитрович залишився сам із двома дітьми (Софії було 17, Колі — 12) і великим господарством.

— Було 24 голови ВРХ, 15 овець, 7 кіз, 3 свині. Багато хто тоді казав: продавай хазяйство. Я подумав: продати не проблема, але ж у мене діти. Треба поставити їх на ноги, дати вищу освіту.

Та частину все ж таки довелося збути. Зараз ВРХ залишилася половина: крім корів — 3 бики, свині, овець уже немає, кіз півдесятка.

— На сьогодні це найбільше господарство в Кучинівці, — каже староста Олена Недвига.

А опікуються ним тільки батько і син. Софія навчається в Києві. Буде фармацевтом. Їй 19. Лише на другому курсі, а вже поєднує навчання і роботу.

— Я їй кажу: «Доню, не треба. Бери гроші». А вона: «Ні, я хочу сама. Не переживай, навчання не постраждає. Впораюсь».

Недавно приїжджала привітати мене з днем народження. У подарунок привезла вишиванку. Купила за свої.

Вона нагадує мене в молодості — всього прагнув досягти сам. Хоча тоді причина була в іншому: жили ми бідно, розраховувати на допомогу не доводилося.

До одруження я мав свій дах над головою, трактор, 4 корови. Правда, одружився, коли мені було вже 30.

— Наречена не побоялася, що доведеться багато працювати?

— За фахом Ольга була вчителькою. А по натурі — такий же трудоголік, як і я. Тому не побоялася. Хоч батьки й відмовляли.

Не скажу, що було легко. Софійку ще маленькою брали із собою в поле.

Ховали в різних місцях гостинці — «від зайця», поки донька їх шукала, ми працювали. Потім вона підросла — допомагала братика глядіти.

Микола Дмитрович і зараз часто називає сина Миколкою, хоч він не тільки на голову вищий, а й роботу робить як дорослий.

— Діти наші обоє трудящі змалку.

— Такими ж не народжуються. Як ви привчали їх до праці?

— Не змушував, а заохочував і платив. Їм подобалося доглядати за маленькими тваринками. Одного баранця навчили навіть «давати лапу». А коли в холоди надягали козенятам памперси і забирали до себе в дім, це взагалі було кіно. Робота була неважкою, а «зарплату» отримували без затримок. Нею вони могли розпоряджатися на свій розсуд. Та в основному відкладали.

— І на що ти назбирав? — запитую в Колі.

— На квадроцикл, — каже з гордістю.

— Софія хотіла мотоцикл, — згадує Микола Дмитрович. — Могла собі це дозволити ще школяркою: два роки тому в неї було понад 40 тисяч гривень. Але мама відмовила.

Зараз дочка не поруч, але це ніяк не впливає на спілкування: вона телефонує щовечора і головне — нічого від мене не приховує. Я переконався: вдвох ми швидше справляємося з усіма проблемами. Із сином у нас теж повне взаєморозуміння.

— Незважаючи на те, що йому 14, це перехідний вік, який казна-що робить із підлітками? Розкажіть, як вам вдається.

— По-перше, я для дітей не тільки батько, а й друг. По-друге, у нас цілковита довіра. По-третє, вони знають, що я їх дуже люблю і хочу, щоб вони були самодостатніми. А щоб мати гроші, треба працювати. Привчити дитину до цього не так уже й складно — для початку треба все робити разом.

Тепер у них із сином — розподіл обов’язків. Хоча, скажімо, корів доять обоє.

— Зараз тільки шістьох. Одних — апаратом, інших — вручну. Година — і все готово.

Молоко здають на підприємство в Сновську. Щодня в середньому по 80 літрів. Приймають усього по 10 гривень — копійки, та своєї ціни не складеш.

Крім ферми, у них іще 25 га землі. Вся техніка (трактор, комбайн, сівалка, саджалка, косарка тощо) своя. Найбільші площі — під сіножатями. Картоплі цього року посадили 50 соток. Є й зернові. І близько 40 соток гарбузів.

— На корм худобі і собі на кашу. Гарбузову ми дуже любимо.

— А готує хто?

—  По-різному. Як виходить. Я вранці не снідаю. Миколка робить собі бутерброди. У школі на перервах купує що захоче.

Обід готують звечора, як попорають господарство. Улюблена страва сина — червоний український борщ, у батька — окрошка. На відміну від старшого, Микола-молодший ласун-солодкоїжка. Як і всі підлітки, він любить позависати в телефоні. Але це переважно ввечері, коли робота зроблена, як і домашні завдання.

— Я думала, ти так стомлюєшся, що падаєш без ніг.

— Та це не важко. І я вже звик, — усміхається.

— У нас немає «не хочу, не можу, не буду». Раніше я це казав дітям, а тепер — і вони мені, — додає батько.

— А якщо справді не хочеться, просто руки не беруть?

— Посиджу трохи та йду робити.

— Поголів’я не збираєтесь зменшувати?

— І не хотілося б, та доведеться. Через рік син закінчить 9 класів, поїде, я залишуся на хазяйстві сам. Коля збирається в Чернігів, у той же самий ліцей для обдарованих дітей, де навчалася Софія.

— А взагалі, ким себе бачиш? — запитую в Колі.

— Зараз важко сказати, бо йде війна. А там видно буде.

Він статечний, виважений.

— Як дружина, — каже Микола Дмитрович. — Він носить два натільних хрестики: свій і її.

— Іншої такої немає?

— Такої точно ні. І для сина й дочки я тепер і за тата, і за маму.

У 2014-му в нього прямо на полі стався інфаркт.

— Лежу і прошу Бога тільки про одне: щоб дав мені змогу ще пожити, дати дітям вищу освіту, поставити їх на ноги. Здається, Всевишній почув мене.

На час нашого приїзду вся ферма Будденків була на пасовищі. Вдома залишалося тільки маленьке телятко. Тому замість господарства прошу показати якесь примітне, але не пов’язане з роботою місце. Батько і син ведуть мене до гойдалки. Змайстрували її зі стовбурів дерев і гілок без кори. Кажуть, хотіли зробити рекреаційний куточок, порадувати маму. Та закінчити, на жаль, не встигли.

Джерело: газета "Гарт", Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)