«Лежу і розумію, що я не вмираю». Поранений Василь Барабанов 40 годин протримався в Серебрянському лісі

Василь тримає пса Ханта

24-річний Василь Барабанов пів року тому став чернігівцем. Здав у Чернігові на права, купив автівку. Живе в орендованій квартирі. Переїхав з Семенівки. На це прикордонне місто росіяни скидають КАБи, запускають дрони. 21-річним Василь уклав контракт, служив в «Азові».

«На навчаннях нам казали: «Коли вся кров витече, ви заснете»

— На позиції в Серебрянському лісі заступив 12 листопада, — добре пам’ятає Василь. Хоча це було у 2023 році. — По-темному, близько 18.00, нас привезли на межу Луганської та Донецької областей. На самий передок. Росіяни були за 100-150 метрів. На чергування ми заступали позмінно. Сиділи на спостережному пункті. Дивилися, де ворог. Передавали інформацію далі.

Раптом почалась м’ясорубка. По нас працювали «Гради». Прильоти з артилерії, мінометів були щохвилини. Мене контузило пострілом з танка, не встиг заховатися в бліндаж.

Поранення отримав 29 листопада близько 18.00. Ймовірно, росіяни побачили мене в тепловізор.

Перша ворожа куля залетіла під праву руку, у грудну клітку. Туди, де не прикриває бронежилет. Ротом пішла кров. Стало важко дихати. Я дезорієнтувався. Далі кулі прострелили навиліт мої ноги. На спині між лопатками вирвало шмат м’яса і зламало лопатку. Щось залетіло в праве стегно, зачепило нерв. Не міг ногою ворушити. Оце все відбулося в один момент. Хвилин за п’ять, може. Сил вистачило тільки повзти. Коли тіло відмовило, я впав і лежав.

Поруч — нікого. Кричав, кликав на допомогу. Уже потім, у лікарні, я дізнався, що в тому бою полягло понад 20 побратимів.

Мене шукали, але я опинився в сірій зоні. До наших позицій було приблизно метрів 30, до кацапських — десь 70. Зранку 29 листопада я ще був у бліндажі, а ввечері там уже сиділи росіяни.

Лежав і прощався з життям. На навчаннях нам казали: «Після поранення, коли вся кров витече, ви заснете». Тобто помрете. Згадав про матір, пожалів її. Подзвонити не міг, не було зв’язку. Десь там, у лісі, і загубив телефон. Але ж я знав, куди і для чого йшов. Я сам заповнив документи в бригаду Нацгвардії «Азов». Тішив себе тим, що зустрінуся з покійними батьком та бабусею. Шкодував, що так мало повоював, усього два тижні. А воювати я хотів саме в піхоті.

«Снилось, що хтось підходить, поправляє мені розгрузку, і я кажу: «Добий мене»

— Думав, мене вже не врятують, — продовжує Василь. — Хоча розумів: поранення можна підлатати. Найстрашніше для воїна — знати, що шансів мало. Аптечка з собою була. Але сам собі накласти турнікет чи надати допомогу не міг. Не вистачало сил. У грудях боліло. Як при пневмотораксі (стан, коли між легенею та грудною стінкою накопичується повітря, — Авт.). Треба стороння допомога, щоб надавити на грудину і видавити все: кров, повітря, і заклеїти рану. Було холодно. На мені багато одягу та екіпіровки. Навкруги щось вибухало. Чув, як поруч свистіли кулі, оббивали кору на деревах. Я був на лінії вогню.

При собі тримав гранату. На випадок, якщо росіяни прийдуть брати в полон. Не здався б. Підірвав би їх і себе.

Лежу, усе наче в тумані. Тіло болить. То відключуся, то знову прийду до тями. Потім розумію, що минув час, а я не вмираю. Встати не можу, дихати так само важко. Думаю: треба щось робити. Узяв праву руку і прижав, наскільки було сил, до грудини. Завалився на правий бік, щоб вагою тіла додатково здавити поранене місце — зробив компресію. Вийшла кров, і мені стало легше дихати. Вирубився.

Опритомнів й усвідомив, що так треба і далі робити. І так діяв циклічно весь час: завалювався на правий бік, прижимав грудину, випльовував кров. Ставало легше дихати, і я вирубався. Снилось, що хтось підходить, поправляє мені розгрузку, а я кажу: «Добий мене».

— А коли насправді хтось підійшов?

— Майже через дві доби. Пролежав 40 годин.

1 грудня близько 10.00 прийшов черговий раз до тями, підняв голову. І бачу хлопців у пікселі, з зеленим скотчем на руках. «Наші!!!» — подумав я. Став щосили кричати.

Вони якраз заходили в бліндаж. Підійшли не одразу, думали, я росіянин. Говорити міг тільки по слову. Боліло в грудині.

На руці в мене був годинник, тому і знав — 10-та ранку.

«Залишилися тільки п’яти»

— Спочатку на собі хлопці мене тягли, потім на ношах. Надали першу домедичну допомогу, — згадує Василь. — Повезли в один стабілізаційний пункт, потім у другий. Там зашивали рани. А звідти — у лікарню Дніпра. Пробув тиждень. Витягли кулю і доставили евакуаційним потягом у київську лікарню.

Температура повітря, коли лежав у лісі, була нуль або мінус один градус. Іній. Цього вистачило. Обморозив правий бік, бо лежав здебільшого на ньому. Ампутували три пальці на правій руці. Залишилися великий і вказівний.

Відрізали частини ступнів на ногах. Залишилися тільки п’яти.

— Дірка в мене тут і тут, — показує Василь на груди. — Шість дірок у тілі. А кулю з мене дістали тільки одну. З правої грудини. У кожній нозі також кульове поранення навиліт. Над колінами. Дивом не зачепило кісток. Шрами рівні, не такі, як від уламків. Первинний уламок (розірвалося поблизу) рве м’ясо. Вторинний (який уже політав, можливо, у щось вдарявся) просто залітає. Що попало між лопатками, лікарі не сказали. Можливо, теж куля по дотичній.

Втратив десь до літра крові. Робили переливання. Мати пів року мене виходжувала в лікарні. Годувала з ложечки. Усього зробили 25 операцій. Чотири рази міняли ВАК-апарати (медичний пристрій для лікування складних, глибоких або інфікованих ран), які підшивали до ніг.

У травні став ходити з милицями. На протези став через чотири місяці. Протезування було важке. Більшість лікарів казали, що вперше таке бачать. Дві часткові ампутації ступнів.

Любов і розлука

У київській лікарні Василь познайомився з лікаркою-анестезіологинею. Було кохання. Швидке. Кілька місяців зустрічалися. 25.01.25 одружилися. 25.07.25 розвелися.

— Так склалося, відносини не підтримуємо, — неохоче ділиться особистим Вася. — Життя заграло в кращий бік. Кинув пити. Хоча і до цього не зловживав. Міг у компанії з друзями випити. Довго мріяв про пса, але дружина була проти. Після розлучення якраз натрапив на оголошення розплідника. Власники віддавали безплатно цуциків ветеранам. З паспортом та всім необхідним. Порода американський буллі. Коштує такий півтори тисячі доларів (близько 67 тисяч гривень).

Назвав Хант. З англійської — мисливець. А ще це позивний бійця з російського добровольчого корпусу, росіянина, який воює на боці України. Слідкую за Хантом в інтернеті. Крутий чувак.

Я взяв собі позивний Балу. Важив за 100 кілограмів і був схожий на ведмедика. Балу тепер — номер на моїй автівці. І на запальничці.

Спорт не покинув. Чотири рази на тиждень займаюсь у спортзалі. В інші дні ходжу пішки від 10 тисяч кроків. Не за раз. Уранці — три тисячі і ввечері — сім. Уже вивчив деякі маршрути в Чернігові. Люблю ходити в міському парку відпочинку. Або від ЦУМу до Валу і назад. Це п’ять кілометрів. Таку відстань можу пройти без проблем за раз.

Мати залишається в Семенівці. Батько помер дев’ять років тому. Інсульт, тромб. Старша сестра з родиною живе в Киїнці під Черніговом. Я закінчив київський політехнічний інститут, фахівець з підземного будівництва. Отримав диплом і пішов на війну.

Джерело: сайт газети "Вість", Ольга Самсоненко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)