Чернігівський фотограф і азовець Роман Закревський розповів про чорнуху, любов і красу під час війни

Роман Закревський

"Я завжди мріяв знімати війну, – зізнався якось чернігівський фотограф і військовий Роман Закревський. – Я просто думав, що буду десь кататися по світу, в інші країни, "гарячі точки". Так трапилося, що війна прийшла сюди".

2023 року Закревський доєднався до "Азову", щоб фільмувати війну так, як уміє – з любов'ю до людей та в пошуках краси там, де її, здається, не мало би бути.

Попри втому, втрати й особисті трансформації цієї весни Роман написав у Фейсбуку: "Я продовжую служити світлу. А світла вистачить на всіх. Навіть якщо його намагаються забрати. Воно все одно переможе темряву. І в тому світлі я не один. І ніколи не був. І ніколи не буду. Бо світло притягує до себе тих, хто так чи інакше тягнеться до нього".

Своїм досвідом та рефлексіями Закревський поділився в дебютній для нього книзі "Я стою у довгій черзі разом з іншими військовими", яку презентували в липні в Києві.

Журналіст УП поговорив із Романом про красу та любов, про чорнуху та етичні межі документалістів, про звернення до самих себе, світу та майбутнього.

"Бачу людей красивими"

– Романе, на обкладинці вашої сторінки в Фейсбуці фото за 2023 рік. Де воно зроблене?

– У Чернігові, на виїзді з міста, біля Катерининської церкви.

– На ньому сонце, модний моторолер, дорослі гуляють з дитиною, парочка сидить на траві. Про що ця світлина та чому досі на обкладинці?

– Вона про моє рідне місто, в якому виріс, яке я все обійшов і все там відфільмував. Картинка того життя, до якого хотілося би повернутися після нашої перемоги.

– Для чого людина бере в руки камеру? Щоб фіксувати реальність чи втекти від неї, створити паралельний світ? У вас як це сталося?

– Для мене – в минулому достатньо сором'язливої, але непосидючої дитини – камера була способом пізнання світу. Знявши випадково пару плівок, я зацікавився, почав практикувати. Зрозумів, що камера створює певний образ із людини, яка її тримає: якщо у тебе є фотік, то типу ти фотограф. А якщо ти фотограф, то по-любому знімаєш весілля – це найрозповсюдженіша асоціація, яку я зустрічав.

Пізніше камера стала моєю мовою любові. Я дуже люблю людей, бачу їх красивими. Зазвичай я фотографував так, що люди дізнавалися про знайомого себе з нового для них кута, відкривали себе заново. Найбільший кайф, коли людина каже: "Невже це – я? Не такий вже і страшний (чи страшна)". Я думаю, ця магія відбувається завдяки любові.

– Багато хто думає, що людина з камерою – цинічна, байдужа до того, що відбувається під час катаклізмів. Наскільки глибоко ви пропускаєте через себе все, що фільмуєте?

– Якщо казати максимально просто й загально, то я роблю це максимально чесно.

Коли була облога Чернігова та прилетіла бомба в будинок на Чорновола, я розумів, що треба йти туди, фотографувати, бо в мене була камера. Коли прийшов, просто знімав, думав тільки про роботу: передній план, задній план, деталь, різкість, діафрагма, витримка. Це один такий варіант зйомки в обставинах, схожих на якесь погане кіно.

А коли я долучився до війська, почав їздити знімати на позиції, треба було багато спілкуватися з бійцями, дізнаватися, наприклад, як працює міномет, ще щось. Це інші обставини, декорації, на яких намагаєшся бути близьким до воїнів, але не заважати, працювати з максимальною повагою до їхнього чину.



Бійці "Азову"

"Ця фотографія – крик"

– Не так давно Єфрем Лукацький виклав фото загиблої сім'ї, яку затиснуло плитами розбомбленого будинку в Києві. Це викликало гостру реакцію в соцмережах, чергові дискусії в професійних колах. Як ви ставитесь до поняття етики під час війни?

– Особисто в мене є правило: не нашкодити, не порушити щось. Я прийшов у цей світ не для цього, а для того, щоб творити. Якщо фото може нанести якусь шкоду, я не буду її показувати. Неважливо, що це, навіть якщо некрасива фаза обличчя людини, коли я роблю її портрет. Навіть якщо ця фотографія мені подобається через якусь нестандартну міміку, що поза контекстом виглядає немов витвір мистецтва.

Цю парадигму я би застосовував і на випадки фільмування жахливих речей. Я давно перестав фіксувати чорнуху, бо не хочу годувати цього вовка. У світі без мене вистачає людей, які займаються цим професійно. Це зовсім не моя тема.

Але коли ми сперечаємося про етичність чи не етичність, то все дуже індивідуально, залежить від багатьох факторів. Якщо казати зовсім чесно, абстрагувавшись на мить від цього морального питання, у тому фото (Лукацького – УП) мені хотілось низ кадру відрізати. Бо його порівнювали з "Гернікою" (картиною Пікассо – УП), а знизу світлини було багато зайвого місця.

– Кажуть, такі фото потрібні, бо інакше світ не дізнається правди про нашу війну.

– На мій погляд, вже достатньо було фотографій, які показували жах усього, що відбувається. Це фото мало би більший ефект, якби його опублікували (вперше – УП) на якійсь глобальній виставці, створеній українськими інституціями для того, щоб розповісти світу про цю війну. Десь у Луврі, скажімо, чи десь іще. А коли подібне є в інтернеті на тлі всього цього хайпу, то виникають питання. Це дуже тонка, слизька тема.

– На мою думку, ефективність таких фото трохи перебільшена, бо весь хайп навколо них хоч і гучний, але все одно не виходить за межі нашої бульбашки.

– Так. Ця фотографія – крик. Вона кричить. Але який це крик? Це може бути схоже на ситуацію, коли ви йдете вулицею, чуєте крик, але не розумієте, що відбувається.

– І якщо часто кричати, люди можуть звикнути до цього крику й не звертати на нього уваги?

– Є таке.

– А які у вас стосунки із зовнішнім світом? Чимало українців дуже ображені на те, що наш біль глобально ніби не помічають.

– Я у війську, де в мене своє ком'юніті, і я не сильно вникаю у всі гучні новини, заяви. Звісно ж, до мене доходять через соцмережі якісь найгучніші, але я роблю те, що роблю, і все це пов'язано безпосередньо з людьми, з якими я комунікую, яких поважаю. Мені цінна проста річ – ось цей момент, коли віддаєш людині фотографію, яку зробив. Це дуже важлива річ і для того, кого я сфотографував – увага, інколи навіть моя присутність в його житті.

Звісно ж, було би класно, якби мої роботи потрошку виходили кудись далі, за межі України, розмовляли зі світовою аудиторію, але всьому свій час. Я зараз не намагаюсь кричати до світу, "якати". Пливу, як кораблик великої флотилії. Бачу інші, знайомі, схожі кораблі. Ми обмінюємося контактами, працюємо, комунікуємо. І ця флотилія, як би це пафосно не звучало, прямує в напрямку перемоги.

"Тут є вогонь в очах молодих"

– Ви багато кажете про красу як таку, але чи є їй місце на війні?

– Краса є скрізь. Красиво, коли на частку секунди бачиш, як з пострілом гармати зі ствола вилітає полум'я. Знаєте, буває красиво, коли горить ліс, навіть якщо це небезпечно для позиції, на якій знаходишся. Красивою є природа попри всі ті страшні речі, що робить людина з нею.

Якщо, знов-таки, є любов, то і краса не зникає на війні. Якщо є розуміння, для чого все. Саме розуміння нашими воїнами, заради чого вони б'ються, на мій погляд, створює простір для краси, яку можна побачити, відчути, передати іншим.

Краса – це любов. Це момент, коли ти, зупинивши потік думок, можеш побачити у чомусь звичайному весь світ. Це той момент, коли герой книги, здається, "Сіддхартха" Германа Гессе дивиться на відображення у воді, бачить зміну багатьох картинок. І все це – він.

– Тобто у вашому підході до матеріалу нічого не змінилося відтоді, як ви пішли у військо?

– Так. Все, що я виходив і вифотографував у цивільному житті, виявилося дуже потрібно тут. Є люди, яких я люблю, сюжети, які не треба вигадувати, вони трапляються природним чином, мають свою причину, ідею, які треба просто зловити. Тут є краса, вогонь в очах молодих людей, адреналін, гра зі смертю та відчуття повноти життя. І всі принципи, яким я слідував раніше, у війську виявилися найзатребуванішими. Я відчуваю себе на своєму місці.

– Які кадри інших фотографів вас вразили від 2022 року? Які є для вас уособленням всього, що сталося з нами?

– Треба згадувати... Наприклад, фото бійця з "Азовсталі". Є ще фотографії з Ірпеня, коли був розбомблений міст, а люди перебирались по дерев'яній кладці.

– Яку з ваших фото ви згадуєте найчастіше?

– Все, що вдалося зробити під час облоги Чернігова. І ту фотографію, яку відібрали на першу шпальту The New York Times. Я би вибрав іншу, але зіграв той момент, що ось цей зруйнований будинок, а через сто метрів мій, в якому я виріс. Ще через сто метрів, в інший бік – підвал дитячої лікарні, де ми ховались з родиною.

Ще був кадр з чергою із машин, коли цивільні намагалися евакуюватися на Київ. Але в мене не вийшло вмістити цю чергу цілком, тому що у мене не було ширококутного об'єктиву.



Весняний донбаський ландшафт. Краматорськ, весна 2025 року

"Застели своє ліжко зараз"

– В одному з інтерв'ю 2025 року ви казали, що світла достатньо і його вистачить на всіх. А вже цієї весни у Фейсбуці написали: "Я наче черствий шматок м'яса". Світла стало менше?

– Ні, не думаю. Перша цитата була про глобальне світовідчуття, а інша – про той внутрішній стан, який був, коли дуже багато чого накопичилося. Можна це назвати стресом, втомою, ПТСР або чимось ще.

Є речі, які утрамбовуються, утрамбовуються, ти їх не помічаєш, а потім в якийсь момент стає важкувато. Тоді якраз був такий момент. Мені здавалося, що я нікому не потрібний, не здатний щось відчувати, все таке. Вся ця малодушна штука.

– Ці маловловимі речі, які накопичуються, легше передавати текстом, ніж фото?

– Так, текст зараз – дуже зручний для мене інструмент для подібних рефлексій, передачі якогось стану. Якби, наприклад, я був зараз переважно сам, без великої кількості людей навколо, то передавав би свої емоції, мабуть, через зйомку автопортретів.

До того ж тексти самі приходять. Нема такого, щоб я зробив собі установку: "А давай сідай, напиши текст!". Моя книга є результатом того, що були ситуації, які я до цього не переживав. Приходила перша думка, я виписував перше речення, а далі воно все лилося само. Для мене це було і дивно, і приємно. Для мене це така собі класика чи що: людина на війні пише про війну та не носить це в собі, не вимучує роками.

– Ви би відмовились від вашої книги, від війни як способу реалізації, якби була така можливість?

– Було би класно, якби всього цього не було (посміхається). Я й до цього фотографував, і мені було добре без війни. Якби можна було віддати все, що в мене є в плані творчості, я би це зробив.

Тут є цікавий філософський момент: я одночасно є тим, хто все це написав, і одночасно мене в усьому цьому немає. Це як одна двадцять п'ята секунди (час відкриття затвору в камері – УП). Її важко спіймати, це може зробити тільки фотоапарат. Ці тексти в порівнянні глобально з людським життям – це … Тож було б класно, якби їх не було. Може, ви з кимось поговорите, щоб все повернути назад (сміється)?

– Якось ви назвали фотографію як таку своїм щитом і мечем, які ви несете. Не буває відчуття, що це не щит і меч, а… якщо не хрест, то…

– Тягар? Дякую, звісно, що ви кажете так, ніби я суперглибока людина, але мені здається, що я поверхневий у цьому плані. Я маю на увазі, що бачу закономірності в людській природі та вмію це зафільмувати. Але я точно не відчуваю себе якимось месією. Мені просто пощастило, тому що я знаю, чим хочу займатися.

Є природа речей, людей, мене, яку я відчуваю. У якийсь момент інтуїтивним способом я почав шукати з нею зв'язок. І все, що відбувається зі мною – наслідок цього пошуку. Я сприймаю себе частиною природного кола. Те, що мені дано, що я переживаю – це не мій хрест, а моя можливість зрозуміти щось про це життя й поділитися цим з іншими. У мене, слава Богу, не така трагічна доля, як у багатьох українських митців.

– Є щось нове, що ви зрозуміли про життя після 2022 року?

– Якщо ти хочеш щось зробити, то зроби це зараз, бо завтра може й не бути. Навіть у дрібницях: застели своє ліжко зараз, бо не факт, що завтра буде бажання це зробити.

– А що б ви зробили після перемоги?

– Покупався би голяка в озері в Чернігові (сміється). Не знаю… Ми якось сиділи з подругою, Вірою Курико, вона писала статтю, і я подумав, що більшості людей здається, що після перемоги має бути щось таке пафосне. Можливо, з нами це робила раніше пропаганда – 9 травня, паради, все таке. А насправді це, мабуть, буде звичайний день, і я відчую перемогу, коли перестану відчувати постійний напряг.



Зі сторінки Романа Закревського у Фейсбук: "Світло все рівно переможе темряву. І в тому світлі я не один. І ніколи не був. І ніколи не буду. Бо світло притягує до себе тих, хто так чи інакше тягнеться до нього"

"Залишаться справжні перлини"

– Ця війна вже є найбільш задокументованою з усіх попередніх. Як не загубити весь цей масив інформації для майбутнього посеред іншого контенту?

– Тут два моменти. Перше: щось дійсно справжнє буде помічено й залишиться у якійсь формі. Є речі, які неможливо контролювати, придумати. Вони трапляються у свій природний спосіб. І серед усього масиву даних, які зараз накопичуються, по-любому залишиться, проб'ється щось, що дасть у майбутньому відчуття, картинку про те, що було під час цієї війни. Про це хвилюватися не варто.

З іншого боку, було би чудово, щоб з'явилась інституція, яка би систематизувала, каталогізувала все, що є. Багато людей займаються документуванням війни, плюс у самих військових дуже багато матеріалу, відзнятого на ті ж самі "гоупрошки" (портативні екшн-камери – УП). По факту, про це вже потрібно думати.

Я впевнений, що хтось вже намагається щось створити у цьому плані. Але потрібно, щоб це робили не лише одинаки-активісти. Хоча як показує практика, наприклад, у моєму Чернігові: якщо хочеш піти на класну тусовку, треба її організувати власноруч (посміхається). Так і тут: якщо хтось хоче, щоб пам'ять про цю війну мала якнайширший вимір, треба об'єднуватися, створювати для цього можливості.

– Вам не здається часом, що фото як жанр програє коротким відео та мемам?

– Меми – взагалі окремий спосіб спілкування, окрема мова. Серед моїх колег багато молодих людей, для яких меми – спосіб комунікації. Мені тут важко, бо я не в темі контекстів. Тут мова про ще один спосіб передачі чогось.

Якщо той чи інший формат передає по-справжньому глибокий сенс, то воно нікуди не щезне. Я не цікавлюсь тим, що створюють для того, щоб просто вбити час. Мені чужого не треба. Бачили таку картинку? Сидить Сігурні Вівер (акторка, грала у фільмі "Чужий" – УП), повертається, а там він (почвара, "чужий" – УП), і каже: "Мені чужого не треба" (сміється).

У нас в корпусі нещодавно вийшов ролик, як людина знімає на одноразовий плівковий фотоапарат – от вам і про фотографію. Багато тих, з ким я перетинався, кажуть: "О, яка в тебе камера. А в мене – така". Справжність і чесність, яка є в таких людях, так чи інакше передасться в тому, що вони роблять. І навіть в цьому безкінечному потоці інформації залишаться справжні перлини.

У мене на цей випадок є заготовочка. Якщо взяти роботи якогось відомого фотографа, всі, які він відзняв за свого життя, і скласти кожну з цих часток секунди, то вийде, грубо кажучи, півтори хвилини. Так само і з фотографією – проходить багато часу, все зайве зникає, та залишається найголовніше.

– У вас багато чорно-білих фото, знятих на плівку. Чому? Бо світ зараз без півтонів і в ньому все однозначно?

– Насправді, це дань якійсь традиції. Коли прийшло усвідомлення, що я можу знову знімати на плівку, на середній формат, то десь виникла думка, що кадри минулих війн – більше чорно-білі.

– Так легше підкреслити епічність, історичність того, що зараз відбувається?

– По-перше, я думав, що їх можна надрукувати ручками, не цифровим способом. Я думав, що в мене буде архів, який я можу потім друкувати. А другий момент шкурний, бо ч/б плівка дешевша за кольорову, і можна більше кадрів зробити. Одна кольорова плівка – це дві "чебешні" плівки.

Потім я подумав, що було би класно все це знімати на колір. Колір я люблю, я завжди в основному знімав на колір. Так – "чебешна" фотографія якось по-своєму працює, вона драматична. Але першочергово мені подобається, що це – традиція, принаймні в моєму сприйнятті.

– Є щось таке, що вас, людину, яка народилась на кордоні з РФ, здивувало в росіянах після 2022 року?

– Я побачив вперше їхніх полонених, коли ми знімали для каналу бригади "Азов". Почув історії, як вони вбивали своїх і все інше. Бачив їх поряд… У мене була така швидка думка, що можна зробити їх портрети. Але я відразу зрозумів, що не хочу фотографувати цих, вибачте, п*дарів на камеру, на яку я роблю світлини азовців. Настільки примітивних істот, як ті російські військові, я не бачив. Це така чорнуха, просто кабзда! Це якийсь зовсім інший світ, просто жесть!

– Навіть краплі краси там немає?

– Вони персонажі, розумієте. Якби я був драматургом, то там неоране поле. Але це поза моїми інтересами і поглядами на життя. По факту не дивно, що вони творять те, що творять. Що вони саме такі. Тут якийсь кармічний накопичувальний ефект тієї системи, в якій вони завжди жили.

– Я дозволю собі поставити банальне і не зовсім доречне запитання, бо війна триває: до чого ви б хотіли повернутися після її закінчення?

– Блін, ну це складне питання, хоч і банальне (пауза). Перш за все я хотів би повернутися додому. Я кажу не про географію, а про відчуття дому, воно дуже комплексне.

Якщо казати про професію, то хотів би створити студію, куди зможуть приходити люди просто фотографуватися. В якій я міг би переплавляти свій досвід, отриманий зараз, займатися мистецтвом. Мені згадується Судек (чеський фотограф – УП), який втратив руку на Першій світовій. У нього була студія після цього, і він продовжував працювати.

Якось так я собі все це уявляю.

Джерело: "Українська правда", Євген Руденко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)