Де відпочиває душа воїна і ветерана? Там, де пахне медом і любов’ю,— впевнений Роман Лукінчук

Роман Лукінчук

49- річний Роман Лукінчук — ветеран війни. Городнянці знають його як людину, яка самотужки у перші дні після деокупації розмінувала міст біля Політрудні, що на шляху до Чернігова. Для Городні, яка у період ворожої навали на Чернігівщину опинилась відрізаною від усього світу через своє близьке прикордонне положення з агресором, який вів повномасштабний наступ саме через наш регіон, та дорога на той час була справжньою дорогою життя. Напевне, так було задумано долею, щоб у тому числі й задля цієї місії Романа — уродженця Івано-Франківщини життєві стежки привели у Городню незадовго до повномасштабного.

До 2014 року Роман займався тим, що заробляв на життя будівельними роботами. Їздив на заробітки у Польщу, потім працював у Києві. Саме у столиці, де він вже займався торговою справою, його застали події Майдану 2014 року.

— Ми торгували овочами та фруктами, — згадує Роман. — А коли на площі почалися масові протести, я почав підвозити туди людям їжу — банани, яблука, все, що у мене було. Напруга наростала, метро почали рано закривати і я залишився на Майдані на ніч. Та просто там залишився, з хлопцями. І все.

Саме тоді за наказом міністра внутрішніх справ Арсена Авакова створювались батальйони патрульної служби міліції особливого призначення для участі в антитерористичній операції на сході країни. Я долучився до такого батальйону, який мав назву «Чернігів». Назвали його так, бо помічник нашого сотника був родом із Чернігова. І взагалі у його складі було багато чернігівців і городнянців.

Батальйон базувався і формувався на сусідній Сновщині і був прикомандирований до Сновського райвідділу міліції. Було злагодження, навчання, а у вільний час — допомога у побудові церкви, якою займався отець Андрій Романюк.

— На схід наш підрозділ потрапив вже у травні 2014 року, — каже Роман. — На Сватівський напрямок. Ми йшли позаду військових, які вибивали ворога з населених пунків і робили після них так звану «зачистку» — оглядали будівлі, підвали, горища, все, де могли б сховатися ворожі солдати.

Перші бої для добровольчого спецпідрозділу «Чернігів» почались восени 2014 року. То була битва за визволення Лисичанська, який уже два місяці був в окупації. Одна з бригад ЗСУ там потрапила в оточення і батальйон відправився на допомогу. Потім були бої біля Станції Луганської.

16 листопада 2014 року Олександр Найдьон, Андрій Іщенко та Віктор Запека загинули під час бою з диверсійно-розвідувальною групою російських військ, яка намагалась прорватись в український тил в районі залізничного переїзду.. Тоді Роман вперше потрапив у Городню — у складі групи побратимів, які супроводжували Олександра Найдьона в його останній дорозі додому «на щиті».

Згодом батальйон «Чернігів» перекинули на Курахівський напрямок, під Маріуполь. Там вони працювали вже як міліцейський підрозділ по встановленню правопорядку, бо своєї міліції там не було. Однак Роману, який пройшов Майдан і горнило боїв, така служба була не по душі. Втім, як і такі кадри тамешньому керівництву.

«Ви, майданівці, багато говорите! Краще звільняйтесь від гріха подалі!» — казали їм у очі.

— Мабуть, такі, як я, ставили багато незручних запитань: що це за реформа з міліції в поліцію, якщо нічого не міняється: хабарництво і підкуп, як і кумовство, залишаються незмінними? Словом, незручний я був для керівництва. Тому воно полегшено зітхнуло, як я звільнився, — каже Роман.

У Городню його запросив знайомий, який запропонував на Городнянщині, звідки родом, займатись аграрним бізнесом. Не довго думаючи, Роман погодився — треба було якось влаштовуватись у цивільному житті. Узяли землю в оренду біля Хотівлі. Але якось справа не пішла.

На Івано-Франківщині у Романа залишалась рідня: мати, сестра, племінники, 94-річна бабуся. Але його приваблювала чимось Городнянщина. Вирішив спробувати себе шукати в інших сферах. Певний час таксував, потім почав займатись ремонтами автівок.

Саме тут познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною, яка працювала директоркою будинку культури в Городні.

— Та я його знала спочатку лише як таксиста, — сміється Валя. — У мене син, робота, яка віднімала увесь вільний час. Якби мені хто тоді сказав, що Рома стане моїм чоловіком, то я б, мабуть, тільки посміялася.

— І я її спочатку сприйняв як «чиновницю з короною», — регоче Роман. — Ну що може бути спільного: я — звичайний таксист, вона — директриса?

— Він мені й зараз іноді бурчить: «Ну, я почекаю, доки ти корону знімеш», — жартує Валентина, виймаючи з духовки рум’яну піцу, що пахне на всю домівку.

Їхнє весілля відбулось 22 жовтня 2022 року. Коли Роман прийшов у свою першу відпустку з війська.

Окупація застала його тут, у Городні. На той час вони вже жили з Валентиною цивільним шлюбом, облаштовуючи будинок у дачному поселенні. Будинок потребував капітального ремонту і дбайливих рук.

— У Роми руки золоті, — каже сяюча дружина. — Уся робота горить, за що ні візьметься, все ладиться. Я за ним вперше у житті почуваюсь як за кам’яною стіною. І мій син Тимур від першого шлюбу, якому вже 23 роки, горнеться до нього і за порадою, і за чоловічим спілкуванням.

А напередодні повномасштабного серйозно захворів мій тато, який після смерті матері залишився сам у цьому будинку. Йому після операції на серці потрібен був догляд. Тож ми з Романом перебралися сюди, щоб не їздити кілька разів на день.

У перші ж дні ворожої навали Роман Лукінчук разом з Валентиною долучились до організації допомоги цивільному населенню громади. В ізольованій Городні не було жодних поставок. Навіть товарів найпершої необхідності. Люди потребували продуктів, ліків тощо.

У приміщенні музичної школи було створено волонтерський осередок, де активна молодь допомагала найбільш потребуючим. Валентина й Роман з теплом згадують тих, хто був поруч у ті непрості дні і пліч о пліч з дня у день завзято працював над тим, щоб полегшити для земляків важкий період окупації — Олену Яцкову, Галину Волочок, Василя Мачачу, Ігоря Єрмоленка.

Маючи досвід АТО, Роман, впевнившись, що росіяни розграбували і зайняли приміщення поліції, сказав: «Наступним буде військкомат!». Тому вони утрьох з Олександром Дербою, який роздобув ключі від приміщення, і Віктором Мазняком під прикриттям темряви повивозили у безпечне місце з приміщення військкомату усі документи, які могли б становити інтерес для ворога.

Разом із системниками вантаж склав повну червону «дев’ятку» Романа і причеп. Наступного дня окупанти увірвалися в приміщення, зламавши замки. Але поживитися там їм ніякою інформацією вже не вдалось.

Щовечора Роман разом з іншими чоловіками-городнянцями і колишнім начальником поліцейського відділу Віктором Приходьком виходили на патрулювання вулиць міста — щоб забезпечити відносний порядок і запобігти мародерству.

А як тільки окупанти покинули місто, Роман разом з Вітею Мазняком відправились розміновувати міст перед Політруднею і місцевість довкола.

— Ми тоді «зняли» десь чотири десятка протипіхотних мін, які встановив ворог. Це були міни ОЗМ-72, — згадує Роман. — Військові між собою їх називають «відьмами» або «жабами». Згодився мій досвід АТО, коли ми й ворожі міни знімали, й свої ставили.

Потім лісівники попросили допомогти розмінувати територію біля Петрівки, що на Сновщині. І ми також обстежили усі міські кладовища. На Пісках я зняв одну бойову розтяжку і одну сигнальну. Вони довкола ямок, де люди брали пісок до війни, стояли. У тих ямках росіяни жили, тож ставили довкола себе — боялися, щоб до них не підібралися.

Вітя Мазняк, хлопчина городнянський, мені допомагав. У нього досвіду не було ніякого, навіть строкової служби. Я міни знешкоджував, а він носив їх до машини. Дивився що і як я роблю, сам вчився.

Три дні ми з ним тільки біля Політрудні працювали. Страшно було, бажаючих допомогти майже не було, хлопці боялися. А він мені: «Ромо, ти підеш, то і я з тобою!». І у військкомат зі мною потім разом пішов, щоб до захисту країни долучитись.

Світлий, добрий хлопчина… Нема вже нашого Віті… Клята війна…

А тоді наші зайшли. Зачистку на звільненій Городнянщині робити. Нічим не передати момент зустрічі з визволителями, серед яких Роман упізнав своїх побратимів з 2014-го.

«Фіксо, ти?!!! Живий!!!» — тягнулися до нього оборонці Чернігова з обіймами, не вірячи своїм очам. Так доля їх звела удруге на дорогах війни.

У військкоматі Роману порадили долучитися до роти охорони, яка почала створюватись. 12 травня він вже був на службі. Першочергові завдання — зведення укріплень і блок-постів на Городнянщині. Зброю їм видали вже потім, коли організовувалось чергування на тих блок-постах.

Згодом роту охорони почали, мовою військових, дерибанити: забирали по кілька людей і відправляли служити в інші підрозділи. Бойові. Так Роман потрапив у Петрушин Киселівської громади, де дислокувалась окремий стрілецький батальйон. Після злагодження батарею направили у Новгород-Сіверський. А потім на Донбас.

— У мене загострилися проблеми зі здоров’ям, — каже Роман. — Я не надавав їм особливого значення. Ми тоді були під Бахмутом. Таке ото: пішов у аптеку, купив якихось там ліків, що наш медик озвучив, та й усе. А мені все гірше й гірше.

І от якось зайшов в аптеку, а там фармацевт, глянувши на мене, настояла на тому, щоб виміряти мені рівень цукру. Поміряла, а там 28! Відправили мене у лікарню у дружківку. Звідти — у Павлоград, потім — у Дніпро.

Саме після тривалого лікування Роману тоді вийшло потрапити на реабілітацію додому, в Городню майже на два тижні. Саме тоді, у жовтні 2022-го, й відбулось їхнє з Валентиною весілля.

— Ще не встигли гості порозходитись, а ми вже збирались у свою весільну подорож — на батьківщину до Роми. Знайомитись з його мамою, бабусею та ріднею. того ж дня ввечері й вирушили потягом на Івано-Франківщину, — каже Валентина. — Побули там три дні, а вже звідти разом вирушили до тернополя, звідки моя дорога лежала додому, на Чернігівщину, а Рома поїхав продовжувати свою службу.

Згадуючи той період, Роман каже, що їхньому підрозділу дуже таланило з командирами. Більшість з них були свої — земляки, городнянці: Олександр Хіхлухо, Юрій Дударенко, Василь Холодняк. Воювали затято. І хоч командири намагались по максимуму берегти особовий склад, втрати були значні.

— Після Бахмуту і Костянтинівки нас відправили у Сумську область, в Конотоп, — каже Роман. — Я після ВЛК мав обмежену придатність, тож на позиції не ходив. Займався ремонтом машин, техніки тощо. але поруч зі своїми хлопцями.

Але втрати у нас були такі, що командування вирішило, що нас краще поперекидати — тих, хто залишився, по різних діючих бригадах, ніж відновлювати боєздатність. Нас перекинули на полігон на Львівщині і там вже розформували, створивши на тій базі, що залишилась від нашої бригади, нові. Ми потрапили хто куди.

Я — у окрему механізовану бригаду, в артилерійський підрозділ. Мені дали машину — американський оШКоШ. Броньована міць вагою 11,5 тонни! я був водієм старшого офіцера батареї.

І наше місце призначення знову була Костянтинівка — те саме місце, звідки нас вивели. Хлопці ще жартували: «Ану, зізнавайтесь, хто з вас монети у річку кинув, щоби ми знов усюди повернулись?». Є така прикмета.

Подальші військові дороги Романа та його побратимів пролягали до Бахмута, Сіверська, Запоріжжя. А останнє місце служби городнянця — Харківщина. Каже, його підрозділ і нині там воює. Там у 2024-му були важкі бої за Куп’янськ.

7 вересня Роман, ведучи машину, разом із старшим офіцером батареї потрапили під артилерійський обстріл. Роман і його командир отримали важкі контузії. Потім було ВЛК і його виключили з військового обліку як непридатного для військової служби за станом здоров’я.

Адаптуватися до цивільного життя воїну, який душею залишався з побратимами, було непросто. Допомогли у цьому дружина Валентина та донечка Емілія, яка з’явилась на світ 4 червня 2023 року.

Маленьке життя зародилося на далекій Івано-Франківщині, куди молодята їздили у весільну подорож. Вона — татове і мамине сонечко, промінчик, який зігріває душу теплом і наповнює життя сенсом.

А ще несподівано для самого себе Роман, який раніше був далеким від пасічної справи, захопився бджолами.

— Є у мене друзі у Перепису, — каже Роман. — Вони завжди підтримують і коли приїжджаю до них у село, отримую справжній релакс від рибалки, збору грибів, душевних дружніх бесід.

А ще Сашко тримає пасіку. Він так захоплено розповідає про бджільництво, що і я загорівся ближче познайомитись з цими розумними комахами. Сашко й подарував мені чотири бджолосім’ї. Але в мене не було досвіду догляду за ними, тож ці вулики не пережили першу зиму.

Але ж мрія залишилась. Про це знали мої друзі. Ось один з них віддав мені цією весною невеликий рій. Потім ще один товариш — Артем дав відводок. Сергій наділив матку. Отак потроху і пішло. Тепер бджоли самі мене шукають, — сміється.

У Петрівці, що на Сновщині, у знайомої жінки помер чоловік. А пасіку він встиг вивезти на Городнянщину на літній період. Під час буревію попадали вулики. Бджоли почали вилітати й кусати жінку, яка намагалась дати тій пасіці лад.

Вона попросила Романа забрати ті вулики, бо для неї вони стали халепою. Потім він купив ще дві бджолосім’ї у Лютежі. А останнім надбанням став загублений рій, який оселився на дереві у Городні по вулиці Покровській.

Спіймати його було справою непростою, та все вдалось і той рій поповнив пасіку Романа Лукінчука.

Ветеран з гордістю і любов’ю демонструє своє бджолине господарство. Для цього ми з ним та Валентиною їдемо на їхню дачу. Валя близько до вуликів не підходить, я теж намагаюсь триматись подалі.

Роман же без будь-якого захисного спорядження витягує рамки, розглядає соти. Дивиться, чи прижилась чергова матка, бо бджоли, виявляється, приймають далеко не всіх.

Він бережно погладжує головну комаху вказівним пальцем по довшому, ніж у звичайних бджілок, тулубу. Сміється:

— Ні, мене вони не кусають. Я для них свій. Я ж кожну комашку погладив, з кожною поговорив. Іноді приїжджаю сюди просто посидіти, помилуватися плином їхнього життя. Бджоли дуже розумні. Я біля них відпочиваю душею, відновлююсь.

Війна забрала у нього здоров'я, багатьох побратимів і колишнє життя. Але не змогла забрати головного — здатності любити, берегти, працювати і вірити.

Бо там, де над вуликами гудуть бджоли, душа воїна нарешті знаходить тишу. Тут, на маленькій пасіці, серед дзижчання бджіл і запаху меду, війна нарешті відступає. Хоч ненадовго. І, мабуть, саме так починається справжнє повернення додому.

Валентина з любов’ю дивиться на чоловіка:

— Я б після першої невдачі опустила руки. А Рома — ні. Він такий у всьому. Пам’ятаю, у 2023 році, коли він якраз на передовій був, я страшенно хвилювалась. День працівника культури, а мені й свято не свято — тільки за нього думки, чекаю коли подзвонить. Вже за п’ять хвилин до опівночі дзвінок на телефон: «Ну, я ще ж встигаю привітати тебе з професійним днем? Тоді мерщій відкривай двері! Я на порозі».

Розповідаючи про чоловіка, Валентина водить мене подвір’ям дачі. Тут — її жіноче царство. На акуратному городі зелені грядки кабачків, огірків, помідорів, усілякої городини.

Поруч — сад. Тут дерева і кущі. Валентина бере гілку з запашними яблуками і вдихає їхній аромат.

Роману тут пахне бджолами і медом. А мені — справжнім щастям: спокійним, незрадливим. Щастям попри всі випробування. Щастям попри війну.

Джерело: «Новини Городнянщини», Світлана Томаш

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)