Втратила єдиного сина на війні, дім і колишнє життя, але не зламалася: історія Олени Бабинець

Олена Бабинець із сином Миколою

Коли говориш про цю жінку, то хочеться так багато епітетів підібрати: дуже гарна й талановита, неперевершена рукодільниця, закохана в професію педагогиня… Але скоро два роки, як біля її прізвища назавжди закарбувалися й дуже болючі три слова – мама загиблого Воїна. Як вона живе після такої важкої втрати, звідки черпає сили, про що мріє. Олена Бабинець запросила нас на розмову до свого нового будинку в Корюківці.

Майже все життя в Стопилці

Олена народилася в столиці. Там у школу ходила, першу освіту здобувала. Потяг до творчої діяльності в неї проявився дуже рано, тому й вивчилася на закрійницю чоловічого одягу. Вміє гарно шити, вишивати, в’язати. Київ не став для неї містом для дорослого життя. Двадцять років тому жінка повернулася на Корюківщину, в невелике мальовниче село Стопилка, що біля Рибинська. Там жили мама з бабусею.

Згодом закінчила педагогічний виш за фахом «вчителька української мови та літератури». Й до сьогодні вчить молоде покоління щиро любити рідну мову, зокрема майже п’ять років викладає у Корюківському ліцеї № 1. У Стопилці в неї свій будинок, там народився єдиний син Коля — сенс її життя. На нього вони з чоловіком чекали не один рік, але коли жінка після кількох викиднів змогла нарешті завагітніти, майбутній батько пішов із родини. Олена виношувала й ростила сина сама, допомагала безвідмовна мама.

Народилася довгоочі кувана дитина 18 грудня, тож і назвали Миколкою. Удвох із ним добудовували хату, облаштовували своє гніздечко, де обом було затишно й спокійно. Син виріс хорошою людиною, здобув освіту, відслужив у армії. Жити б і жити… та почалася велика й жорстока війна. Микола пішов добровольцем захищати Батьківщину 5 квітня 2022 року, хоча мама всіма силами намагалася вберегти його від цього кроку.

Довелося змиритися й зануритися в іншу реальність, коли радієш плюсику у телефоні, короткому дзвінку, спокійному сну…

Рукоділля

Рятувало Олену Бабинець рукоділля — виготовлення прикрас із бісеру та каменю. Цьому непростому ділу вчилася самотужки, дуже наполегливо. Микола завжди був першим поціновувачем маминих виробів. Підтримував, як міг, аби вона не хвилювалася за нього, перемикалася на улюблене заняття.

Нечасті й короткі відпустки проводили разом, ділилися потаємним. Але тільки не про війну… Та від неї нікуди не можна сховатися: наче іржа роз’їдає серце й забирає спокій. Одного разу Коля сказав, що коли доля розпорядиться віддати життя за Україну, то хоче на своїй могилі курган і хрест. Мама не знала, що відповісти, гнала від себе погані думки, підбадьорювала сина, гасила неспокій заповзятою роботою.

Але біда постукала у двері. Цей день став назавжди чорним — 6 листопада 2024 року. Воїн Світла Микола Бабинець, якому назавжди 25 років, поліг на Донеччині. Мама до останнього не вірила в це. І лише коли тіло Героя привезли додому — надії розлетілися вщент...

Мама виконала останнє бажання свого сина, стрільцяпіхотинця, котрий два з половиною роки мужньо воював на нулі. Нині на сільському цвинтарі в Стопилці його могилу видно звідусіль. Це високий курган з міцними сходами, на якому стоїть Хрест і розвівається Прапор. Спорудження місця вічної пам’яті сина наполовину оплатив батько.

Був і на його похованні, та прощатися до труни не підходив. Має іншу родину, дорослих дітей, мешкає в сусідньому селі.

Втрачені надії

Після смерті сина Олена Олександрівна стала хворіти. Почав турбувати тиск, інші недуги повилазили. Два місяці наче в тумані. Та сильна жінка розуміла: треба жити далі.

— Коли Колі було 18 років і він навчався в Сосниці, то в селище привезли загиблого в АТО воїна, — згадує моя співрозмовниця. — Студенти стояли в живому коридорі. Розповідаючи мені про цю подію, він тоді заявив, що хоче підписати військовий контракт. А я кажу: ти уявляєш, як матері загиблого, котрій було 52, жити тепер, що робити? А він відповів: справу сина продовжувати. Більше ми на цю тему не говорили.

Після загибелі сина жінка не могла взяти до рук свої камінці — життя наче завмерло. Знайомі радили змінити обставини, виїхати з села, та вона нізащо не погоджувалася. Олена часто плакала, нездужала, змушувала себе робити щоденні справи. Потім таки повернулася до своїх прикрас, які, мов справжні друзі, чекали, співчували й розраджували згорьовану жінку з утраченими надіями та мріями.

А потім сама доля втрутилася. Цього року 18 березня в її будинку сталася пожежа. Вогонь знищив покрівлю й перекриття в прибудованій частині. В основному приміщенні стіни згоріли аж до вікон. Полум’я зжерло дві коробки готових прикрас, багато матеріалів. Але про це говорити пані Олена не хоче...

Правда, дещо й вціліло. Звісно, можна було взятися за відновлення будинку, та поки не може. Після пожежі разом із 77-річною мамою прожили в батьківській хаті два місяці. У літньої жінки з’явився інтернет, вона нарешті дізналася, що таке Ютуб, часто слухає, зацікавилася.

А в Олени поступово визріло рішення купити будинок в Корюківці, переїхати ближче до роботи. Можливо, колись дійде черга й до пошкодженої вогнем хати в селі, та поки вона стоїть накрита тентом, із забитими вікнами та дверима. Пані Олена наче побачила знак у цій події — хтось її таки викурив зі старого житла.

У середу сталася пожежа, а в суботу думали кабанчика різати. А на початку березня корову продали… Все! Треба переїжджати.

Новий дім

Новий дім Олени Бабинець не в центрі міста Корюківка. З пів години треба, щоб туди дістатися пішки. Але місце дуже спокійне, на вулиці майже всі будинки жилі. Дорога хоч і не асфальтована, та з твердим покриттям. Для неї це був один із критеріїв під час розгляду варіантів, бо в неї є автівка, яку купила шість років тому.

— Я пишаюся собою, що навчилася водити автомобіль, — ділиться жінка. — Це дуже полегшило мені життя. Мешкаючи в селі, не відчувала проблем із роботою в місті. Машина дає свободу.

До Чернігова можу спокійно доїхати. Там лишаю на стоянці й далі міським транспортом користуюся. Розумію, що слід ризикнути й спробувати містом поїздити, та все відкладаю. В Олени Олександрівни є друзі сина, котрі як рідні діти. Два Сергії. Один живе в Чернігові, другий — у Києві.

Чернігівський — вже має власну родину, маленьку донечку. Хлопці її теж вважають членом родини. А ще в неї є рідний брат Олег, молодший на півтора року, який завжди поруч — головна її підтримка в житті. У нього двоє дітей і двоє внуків. Родина в Києві, а він з 2024 року служить у ЗСУ. Є ще кум, хрещений Колі, але мешкає не в Корюківці. Мама навідується до доньки, навіть попуткою може несподівано приїхати. Перебиратися до неї не поспішає, а та й не підганяє. Однак кімнату для неньки у своєму домі готує.

Коли приїжджає в Стопилку, то завжди разом із мамою ходять до Колі на курган. Так наче спокійніше...

Улюблена тераса

Неспішна розмова з пані Оленою точиться на затишній терасі. На столі розкладені виготовлені нею прикраси — кожна чудова й неповторна. Дуже хочу щось придбати. Напружено думаю, до якого вбраня можу вдягнути те чи інше намисто. Проте так і не обрала своє. Війна змінила смаки й образи. Мабуть, ще не час для мене. Хазяйка перериває розмову, йде в будинок, повертається з ароматним трав’яним чаєм і цукерками. Смакуємо.

— Я сама збираю трави та роблю різні чаї. Отут, на терасі, — моє улюблене місце, де можу подумати, попрацювати, поспілкуватися. Хоча друзів поза роботою, можна сказати, в мене немає. У свої 53 роки я могла б уже не працювати. Маю достатньо трудового стажу, пенсію, але роботу кидати не хочу. Мені дуже потрібна комунікація з іншими. Є своя «бульбашка» — 5-6 людей, з якими спілкуюся. Люблю читати, та довго не можу. Завжди планую свій день. Як Овен за гороскопом, легка на підйом. Бачу мету — не бачу перешкод. І не люблю легких шляхів.

Благодійні збори

Олена Бабинець проводить збір коштів для частини, де служив її Коля, з допомогою лотереї. Лотами служать її прикраси. Останній оголошувала до Дня Незалежності. Збирає по десять і більше тисяч гривень.

Завчасно пише оголошення на своїй сторінці у мережі «Фейсбук» про лотерею, мінімальний внесок — від 50 до 100 грн. Охочі взяти в ній участь в коментарях обирають номер — один чи більше. А потім рандомно, в прямому ефірі, визначаються переможці. Обов’язково потім звітує, куди пішли кошти.

Зазвичай 5-й окремій Київській піхотній бригаді, котра зараз на Запорізькому напрямку боронить нашу країну. На запитання, чого найбільше боїться, Олена Олександрівна каже — «що окупанти знову полізуть на Чернігівщину». Вона нікуди не хоче їхати з Корюківщини. Тут її коріння, мама, Коля, люди, яких знає, а вони її.

Мила серцю земля, що надихає на творчість. А ще мріє завершити ремонт у новому будинку. Там іще дуже багато роботи. Як кажуть, почати й закінчити. У домі великі добротні вікна, рівні стіни, натяжна стеля. Початок є, та решта — чекає на вмілі руки господині. Заходимо в будинок. Усюди розкладені ароматні трави, пахне, наче на літній сонячній галявині. Пані Олена розповідає, де хоче облаштувати свою творчу майстерню, а де кімнату для мами.

Буде ціла стіна зі світлинами Колі. Картина місцевого художника Володимира Борисенка, де син на повний зріст, вже чекає свого виходу. Планів багато, деякі ще в процесі. Й гараж потрібен, і паркан. І подвір’я необхідно впорядковувати, лаванди насадити…

Та зараз, поки все так нестабільно, ремонт — на паузі.

Подорожі

Олена Бабинець намагається періодично вибиратися з дому на екскурсії. Їздить зазвичай з колегами по роботі. Й раніше бувала в санаторіях. А тепер більше вирушає туди, де щось цікаве й невідоме для неї: фортеці на Хмельниччині, фонтани та музеї на Вінничині, гори в Карпатах, замки на Тернопільщині.

Цього року побувала в Кам’янецьПодільському. Туристичний тур включав відвідування садиби виноробів, палац Орловських, рукотворні водоспади. Дуже вразив реабілітаційний парк «Арден», біля містечка Сатанів, де знайшли прихисток різні тварини. Звозили їх сюди з приватних осель, цирків, населених пунктів, які потерпають від ворожих обстрілів. У тварин величезні вольєри, наближені до природних умови життя.

— Хочу побувати в Луцьку, на Волині, — каже пані Олена. — Мандрівки відвертають від тривожних думок. Після них залишаються чудові фото, котрі можна переглядати й довго згадувати приємні миті. Та коли через стрес, пережите, психологічні травми знову накриває — зустрічаюся з психологом. Є в мене така жінка в Чернігові, котра відгукується на перше ж моє прохання. В процесі розмови вона сама виявляє мої проблеми, пояснює, що треба робити, чому саме це непокоїть. Після таких бесід згадую слова мудрої людини: «При — потихеньку!» Отак і намагаюся жити…

Джерело: газета «Маяк», Ірина Гайова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)