У родини Яремчуків на Корюківщині вдома є все

Невтомні й дружні Ніна та Михайло Яремчуки

«От про кого слід написати, так це про наших Яремчуків!» — емоційно заявила Інна Іванівна, небайдужа до доль своїх односельців жінка. Сама з трудящого роду Крекотнів, то ж і людей працьовитих цінує понад усе. Вона завжди, коли відчинить двері до невсипущого подружжя, не перестає дивуватися: «Так у них же усе є!.. Тільки воно для них з неба не падає…»

Рятівні слова

Що ж означає оце «все є»? Хату, сараї, літню кухню, гараж, погріб. Автівку й два тракторці. Город і садок. А ще корівки, птаство. І щоб щось у сараї хрюкало! На столі — молоко, сир, сметана й масло. Курячі яйця з породистих курей. Потримаєш у руках таку пташечку — відчувається вага! Яйця очі вбирають насиченим кольором. Так і проковтнув би із великим задоволенням не одне, а відразу кілька!

Коротко кажучи, є все, щоб їсти й пити. Якщо так, то господарі мають бути богатирського складу. У селі заведено, що тебе за людину вважають, коли ти маєш апетит і підкріплюєш його своїм станом — кругленьким обличчям і не худою фігурою.

Михайла Сергійовича та Ніну Іванівну Яремчуків цінують в Олександрівці за те, що вони весь час у русі, не сидять без діла. Жирів не наростає. Так легше! Ніна Іванівна взагалі схожа на дівчинку, котра літає не тільки на городі та в домі. Здається, вона радіє всьому навколишньому світу — кожній пташці, кожному листочку й кожній людині.

А Михайло Сергійович? Він трохи солідніший. До того ж має неперевершене почуття гумору. Завжди щось підмітить і підбере слівце — скаже, як зав’яже. А ще дехто його називає Горбачовим, бо ж і колишній генсек, і він, тодішній головний бухгалтер колгоспу «Україна», мали однакові імена та по батькові.

Ні, в Яремчука не було ніякої симпатії до Горбачова й немає. Просто збіг, який викликає лише жарт. Людям не варто занурюватися в погані думки, вдаватися до невдалих порівнянь — душу рятують веселі слова. Це вже Яремчук знає достеменно.

Ось приклад: коли у Києві йому робили в знаменитому інституті операцію на серці, то відкладали тричі. Тільки збираються везти в операційну — відбій. Все якась причина знаходиться. Хоч і терплячий Михайло, а душу рвало…

Слава Богу, хірург знайшов, як безболісно втішити: «Не переживайте! Я ж не переживаю. Та для наших рук такі операції — як насіння лузати! Все буде добре».

Отож головне: вміло втішити!

Бухгалтер — до бухгалтера

Ми вже звикли, що медики одружуються з медиками, вчителі — з учителями. А в нашому випадку побралися два бухгалтери.

— Ми з Ніною познайомилися, коли навчалися в Києві, в сільгоспакадемії, — розповів Михайло. — Я з Житомирщини, вона з Чернігівщини.

Хоч хлопець дуже любив техніку й добре розумівся в ній, адже встиг закінчити сільгосптехнікум, але подався у виш за порадою батька, Сергія Юхимовича, вмілого механізатора з села Горбове Звягільського району:

— Цю спеціальність за плечима не носити, сину, — казав мудрий тато, — і механізація згодиться, і бухгалтерія.

Як старший Яремчук скаже, так у сім’ї й робиться. Мати теж була хорошою порадницею. Рідке в неї ім’я — Єва. Мишко ще в дитинстві жартував: «У вас, мамо, з таким ім’ям чоловік мав бути Адамом. Адам і Єва — звучить!»

Мама лише посміхалася на ті слова: «А я люблю Сергія! По любові треба пару собі шукати. Так і ти роби!»

Звичайно, по любові! Як без неї? Нащо тоді жити у світі? Ніні він ладен був цілий світ до ніг покласти. Всі квіти Києва до рук віддати. Ще й оті, що у них на Житомирщині на горбах і в низинах квітнуть.

Його кохана мала інвалідність, пов’язану з органами слуху, з дитинства. Інший, обережний, міг обійти її стороною, запросити на побачення, розібратися в ситуації й чкурнути. Михайло не з тих «передбачливих». Для нього ця дівчина стала найкращим подарунком долі.

Вона народила йому чудових дітей — доньку та сина. Ще не було випадку, щоб він, її чоловік, її сильна половинка, не прислухався до розумної поради дружини. І вона у відповідь також.

Є що згадати

Михайла Яремчука запросив на роботу в Олександрівку тодішній енергійний голова колгоспу Микола Колесников. Михайло мав їхати за призначенням в село Орлівка на Новгород-Сіверщині. Проте все устаткувалося, і він лишився поруч з Ніною в Олександрівці.

І робота, й село, і люди захопили молодого житомирянина. Потрапити в крісло головного бухгалтера відразу після академії — це вже щось та значить! Старався, робив помилки, сумнівався й отримував зауваження. Приємних і болючих, великих і малих клопотів не злічити.

Ніні знайшлася робота у сільському відділенні ощадбанку. Прилаштувалася зі своєю інвалідністю вміло. Коли щось і не могла почути від клієнтів, розпізнавала по вустах. Життя та прагнення бути як усі — понад вади й негаразди.

У селі тоді було багато молоді, великий загін механізаторів і працівників ферм. І головне, були Будинок культури та бібліотека, де господарювало, не шкодуючи сил, подружжя Тютюнників — Микола й Марія.

— У мене хоч і не було такого голосу, як у декого із сільських артистів, але я теж співав у хорі, — згадує Михайло. — Тоді нікого не примушували виступати. Люди самі відчували потребу в пісні, поетичному слові, танці.

Як не втомлювала робота, а до закладу культури не можеш не піти. Не забути, як виряджали піснями в нас комбайнерів на жнива. Згадуються різдвяні зібрання. Навіть тепла грубка в бібліотеці, яку Марія Тютюнник перероблювала двічі, аби читачам було затишно та книги не відсирювали.

Немає вже на світі Марійки, і бібліотеки. Та хіба таку людину забудеш?..

Молоко за безцінь

Щонеділі о шостій годині ранку подружжя Яремчуків на гарній білій автівці вирушає до Корюківки. Для цього необхідно прокинутися о третій ночі та завантажити в машину все необхідне, подоїти корів. Головне — молокопродукція. Раніше Яремчуки тримали чотири корови та доїли їх вручну. Тепер мають дві й доїльний апарат. Поменшало корів і в інших односельців. Село постаріло, сили не ті. Не те й бажання. Війна — велика біда.

Та в селі ще дві череди є. Одна — з електропастухом, інша, де Михайлова та Нінина худоба, випасається по-звичайному. Хто тримав корів і пас, той знає, що це за хліб. Перш за все треба набратися сил, щоб виходити за коровами день — від сьомої ранку і до сьомої вечора. Як же вдається це пенсіонерам-інвалідам Яремчукам?

Ніна весело відповідає на це: «Михайло пасе, а я завертаю. Поки людей не наймаємо — самі справляємось».

У череді тридцять п’ять голів великої рогатої худоби. Пасуться всі за чотири кілометри від Олександрівки в урочищі Дубровка. Там колись тривалий час заготовляли торф для фабрики технічних паперів і вивозили вузькоколійкою. Великий простір. Корівкам привілля!

Яремчуки знають, як зовуть кожну тварину. В кума Олега Мотлоха їх аж три, приміром. У молодої сім’ї Вікторії Лагодної теж стільки ж. Троє доньок у сім’ї — треба годувати молоком, щоб гарні й здорові виросли. Приємно, що не розлучається з коровою і подружжя Ющенків, хоч господарю вже за шістдесят.

Пасти худобу та заготовляти корми справа не проста. З косою Михайло Яремчук у загінку вже не стане. Виручають механізатори, які спеціалізуються на заготівлі кормів.

— Цього року в нас вищі ціни, — рахує Михайло Сергійович, — як і скрізь, усе вище. Щоб скосити одну сотку трави, треба викласти 70 гривень. Повернути покіс — 35. Тюк спресують за 40 гривень. А на корову треба о-го-го!

У селі молокозбірня приймає від населення продукцію по 9 гривень за літр. Люди кажуть, що це знущання з чесного народу. Однак у тих, хто не має транспорту та змоги податися в райцентр, іншого виходу нема.

З білою ластівкою

У Яремчуків, слава Богу, автомобіль є. Та подивишся на їхню білу автівку, й стає лячно. Хіба можливо такою гарною машиною їздити такою жахливою дорогою? На доглянутий транспорт необхідно, як мовиться, дмухати, а він, бідолашний, усе терпить. Михайло Сергійович за кермо тримається міцно попри все. Знає кожну яму та горбок. Хоча на автошляху не ями, а ямища! Жартує, що можна й зуби погубити.

Автівка — річ нежива. Опероване серце пожалів би. Мовчить господар про це. Скоріш за все він пожаліє дружину. Може, дехто думає, що вона зовсім замучена роботою. Це не так. Він неодноразово відправляв її у Туреччину та країни Європи відпочивати й подорожувати. Вони обоє сільські люди. І без роботи не здатні жити. Люблять кожну тварину й піклуються про неї.

Не розтелилася корівка — біда була на цілий світ. Мали в господі кобилку Мілку. Жила вона в них довго. І хоч померла по старості, прощання було тяжким. Придбав Михайло іншу тварину. Щоправда, довелося її продали. Чому? Бо понесла вона якось Михайла селом, думав, і вуха йому розмаже об шлях. Чудо зупинило — зачепилася…

Коні — тварини хороші й вигідні. Та більше Яремчуки їх не тримають. Були в господі й свині. Та проклята чума всіх забрала. Велика втрата. Мали переживання! Час покаже, можливо, й одну корову залишать. Шахеди літають над хатами. Можуть і на пасовище завернути. Батьки вчили відганяти погані думки, щоб не притягувати погане.

Тож роблять корисне й хороше: везуть продукцію від своїх дорогих корівок до людей. На базар не заїжджають, возять до дворів. Так людям краще. От і добре. Особливо ціниться корюківськими покупцями їхнє, олександрівське, масло. Ніна таку грудочку зліпить — очей не відведеш. Смакота! Молочниці на базарі лінуються його колотити, зате скромна жінка з Олександрівки обійшла їх усіх.

Як не побажати надзвичайно працьовитим Ніні й Михайлу Яремчукам, щоб їхня біленька ластівка-автівка старанно долала дорожні перешкоди від села до міста і назад?! І головне, щоб не було над нею ворожих чорних круків. Як і над усіма нами.

Джерело: газета «Маяк», Зоя Шматок

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)