На фото — родина. За фото — ціла епоха

Чотири людини з різними долями. А за цим старим фото – історії однієї родини і часу, в якому їм довелося жити

На старій фотографії 1951 року – четверо людей. Віра Василівна Котницька, її донька Софія – українка, зять Юзик (Йосип) – поляк, і маленький Коля – білорус. На перший погляд – звичайна родинна світлина. Люди дивляться в об'єктив, стоять поруч, і ніщо не видає того, скільки випробувань уже залишилося за їхніми плечима. Але іноді стара фотографія здатна розповісти значно більше, ніж здається.

Історію цієї світлини та незвичайної жінки, Віри Василівни Котницької, яка на ній зображена, переповіла Валентина Іващенко. Її дід у своєму першому шлюбі був зятем пані Віри – чоловіком її старшої доньки Євдокії. Саме через цю родинну лінію пам'ять про Віру Василівну збереглася в сім'ї Валентини Іващенко. А життя цієї жінки справді варте окремої розповіді.

Віра Василівна народилася 1875 року в Нехаївці. Заміж вийшла в Пекарів того ж Сосницького повіту. Сім'я жила заможно. Віра Василівна народила одинадцятеро дітей, але вижило семеро. Старша донька Євдокія згодом вийшла заміж. Її чоловік – дід Валентини Іващенко – став зятем Віри Василівни. Це був його перший шлюб.

У 1929 році в молодій сім'ї народилася донька Катя, а через два роки – син Петрусь. Та сімейне щастя виявилося коротким. У голодному 1932 році молода мати несподівано померла від «іспанки» – різновиду грипу. Їй було лише трохи за двадцять. Чоловік залишився вдівцем у 22 роки з двома маленькими дітьми на руках. Він забрав Катю і Петруся та повернувся з Пекарева до рідні в Паристівку, точніше – на хутір Краснопілля.

Між Пекаревом і Краснопіллям було близько чотирьох кілометрів. Розділяв їх Сейм. Але для Віри Василівни ця відстань не стала перешкодою. Вона перебиралася до Краснопілля, щоб допомагати ростити онуків. У ті роки двоє маленьких дітей без матері потребували людини, яка була б поруч щодня. Такою людиною стала їхня бабуся.

Три роки Віра Василівна залишалася поруч із онуками. Її зять працював у колгоспі, а ночами ще й сторожував. Сім'я жила біля самого лісу – в крайньому будинку села. А ліс тоді був небезпечним місцем. У ньому часто переховувалася банда. Люди жили насторожено, особливо після заходу сонця.

Якось Вірі Василівні вдалося видурити поросятко. Для родини це було справжнім багатством. Порося закопали й обсмалювали в погребі, щоб дим не був помітний і не привернув уваги тих, хто міг стежити за хатою. Але злодюги все одно дізналися.

Тієї ночі зять був на сторожуванні. У хаті залишилася вона сама з дітьми. Раптом біля вікна почулися підозрілі звуки. Прийшли троє. Вони витягли віконну раму й уже збиралися залазити до хати. Діти перелякалися і заплакали. Але бандити не знали одного: у Віри Василівни біля печі завжди стояли вила-четвірки. Жінка схопила їх і кинулася до непроханих гостей.

Троє чоловіків, які прийшли грабувати самотню жінку з дітьми, раптом опинилися перед нею – з вилами в руках. Віра Василівна простромила одному з них живіт. І сталося неймовірне: ті, хто прийшов залякувати, самі злякалися:

– Не займай, ми підемо! – вигукнули вони.

Пораненого попід руки потягли до хати лісника. Він вижив. Рана загоїлася. А згодом виявилося, що бандит був місцевим. Люди, побачивши його, не втрачали нагоди пожартувати:

– Он твоя хрещена пішла!

Віра Василівна на такі слова лише хитро посміхалася. А той, кого вона колись зустріла вилами, не знав, куди подіти очі від сорому. Ця історія залишилася в родинній пам'яті як одна з найяскравіших сторінок її життя.

Через три роки після смерті Євдокії її чоловік одружився вдруге – з Уляною. У новій сім'ї народилося ще троє дітей. Тепер Катя і Петрусь уже мали матір, яка могла піклуватися про них. Віра Василівна повернулася до своєї сім'ї в Пекарів.

Та спокій тривав недовго. У 1936 році Котницьких розкуркулили. Їм визначили «довічне переселення в Архангельську область». Старших дітей залишили, бо вони вже були дорослими. А Віру Василівну та ще чотирьох дітей повезли у суворий північний край. Для родини це означало втрату всього, що було нажито роками.

Як главі сім'ї вдалося виїхати до Мінська, зробити паспорти й повернутися за родиною – сьогодні можна лише припускати. Можливо, допомогли гроші, золото чи люди, готові ризикнути. Але чоловік повернувся. І Котницькі втекли. Потягом вони дісталися до селища Ленгородок. Для родини це була ще одна втеча – від вироку, який радянська система вже винесла їм. Вони знову почали життя практично з нуля.

Минали роки. Віра Василівна працювала дояркою. За успіхи, досягнуті тяжкою працею, жінку представили до нагородження орденом Леніна. Та для нагородження зробили запит у Пекарів. Звідти прийшла відповідь, яка перекреслила все: Віра Василівна – із «ворогів народу». Нагороду не дали. Більше того – родині наказали за 24 години забратися геть. Знову дорога. Спочатку – Осиповичі. А згодом – Мінськ.

І ось через роки з'являється та сама фотографія. 1951 рік. На ній – Віра Василівна, її донька Софія, зять Юзик (Йосип) і маленький Коля. Українка. Поляк. Білорус. І українська родина, яку доля закинула далеко від рідної Чернігівщини.

Сьогодні ця світлина сприймається зовсім інакше. Бо за спокійними обличчями – пережитий голод. За сімейною близькістю – розлуки. За усмішками – страх. За білоруським краєвидом – український Пекарів, Паристівка, Краснопілля і берег Сейму. Фотографія зафіксувала одну мить. А родинна пам'ять повернула цілу історію.

Віра Василівна прожила сто років. Народилася 1875-го, померла 1975 року. Вона пережила смерть молодої доньки, виховання двох маленьких онуків, голод, небезпеку бандитських нападів, розкуркулення, заслання, втечу, постійний страх, чужину і смерть чоловіка, якого сталінські опричники знищили вже після війни.

Але Віра Василівна залишалася собою. За родинними спогадами, вона була спокійною, врівноваженою, працьовитою жінкою. Не любила зайвого галасу, не шукала конфліктів. Та коли треба було захистити дітей – ставала іншою. Тієї ночі біля хати вона не думала, що робить щось героїчне. Перед нею були троє чоловіків і перелякані діти. У руках – вила. І вона зробила те, що мала зробити. Захистила своїх.

Доля, а надто історичні бурі, розкидала нащадків Віри Котницької по світу – Росії, Білорусі, Україні... Та не зник її слід і на рідній землі. У Посеймі, де колись залишилися двоє її старших дітей. Сьогодні її нащадки живуть переважно на Сосниччині та в сусідніх громадах.

У Пекареві й нині мешкає її онука – Любов Миколаївна Москаленко, донька Миколи. Нещодавно, 15 вересня, вона зустріла свою 85-у осінь. Та й сьогодні добре пам'ятає історію, яку знає з розповідей матері й яка стала частиною її власної долі. Батька мобілізували до війська, і з війни він уже не повернувся. А мати, залишившись із тримісячною донькою на руках, вирушила з Білорусі до Пекарева, де жили її родичі. Дорога була важкою: жінка несла маленьку Любу на руках через уже окуповану німецькими військами територію Білорусі та України. Так вони дісталися Пекарева. Тут, серед маминих рідних, і залишилися назавжди.



Онука Віри Котницької Любов Миколаївна Москаленко разом зі своїми дітьми – Валентиною, Антоніною та Віктором – мають у характері той самий міцний стержень. І, схоже, навіть здогадуються, від кого він їм частково передався

Згодом Люба знайшла у Пекареві своє особисте щастя. Разом із чоловіком вони виховали трьох дітей – двох доньок, Валентину та Антоніну, і сина Віктора. Нині Любов Миколаївна живе разом із родиною сина. І, як для своїх років, спокою не знає. Мабуть, недарма кажуть про родинні гени. Їй болить те, що сьогодні відбувається в Україні. Серце крається від звісток про загиблих. А разом із рідними вона переживає і власну родинну трагедію: її онук, син старшої доньки, зник безвісти. Досі немає достовірної звістки про його долю.

Та пані Люба не дозволяє собі опускати руки. Вона намагається залишатися причетною до справ, які допомагають нашим захисникам. Донатить кошти, долучається до волонтерських заходів, а разом із сусідкою плете килимки для потреб військових. Можливо, саме в цьому і продовжується характер Віри Котницької: не стояти осторонь, коли важко, і робити те, що можеш. Навіть у поважному віці Любов Миколаївна залишається небайдужою – до України, до людей і до долі своїх рідних.

Віра Василівна Котницька похована далеко від рідної Чернігівщини – на білоруській землі. Її життя пролягло через Нехаївку, Пекарів, Паристівку, Краснопілля, береги Сейму, Архангельську область, Ленгородок, Осиповичі та Мінськ.

Сто років – і стільки доріг. Сто років – і стільки разів доводилося починати все спочатку. Але, мабуть, найважливіше в її історії не те, скільки випробувань вона пережила. Найважливіше – те, що вони її не зламали. Вона залишилася матір'ю, бабусею, трудівницею. Жінкою, яка вміла бути тихою, але не беззахисною. І, можливо, саме тому стара фотографія 1951 року сьогодні промовляє сильніше за будь-які документи. На ній – просто родина. А за нею – ціла епоха, у якій українські жінки часто не мали ні влади, ні права голосу, ні можливості захистити себе від державної машини. Але мали те, чого іноді виявлялося достатньо, щоб вистояти, – характер.

У Віри Василівни він був особливим. Спокійним. Терплячим. Працьовитим. І бойовим, коли життя змушувало. Тому, дивлячись на фотографію 1951 року, варто бачити не лише чотирьох людей. Варто побачити за ними жінку, яка прожила сто років. Жінку, яка втрачала, тікала, боялася, працювала, виховувала, рятувала. І яка одного разу, коли троє бандитів полізли до її хати, взяла вила – і змусила їх відступити. Такою вона й залишилася в родинній пам'яті Валентини Іващенко. Вірою Василівною Котницькою. Жінкою, чиє життя вмістило цілу епоху.

Джерело: газета "Наше слово", Віталій Сергійко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)