«Птахи повернулися з юності»: історія кохання Тетяни та Михайла, яких через 40 років знову звела доля

Михайло Никифорович ще міцно тримає за руку Тетяну Іванівну

3 жовтня Тетяна Іванівна Лось із Рудні відсвяткувала 90-річний ювілей. Велика дата. Є що згадати, є про що розповісти. Тож ми вирушили на зустріч з ювіляркою. Будинок її заховався в лісовій гущавині: ніби і в центрі, але стоїть осторонь, відразу і не знайдеш. Двері відчинені, всередині чути, як на зустріч поспішає дрібне, швиденьке човгання чоловіка. Це Михайло Никифорович відчиняє нам двері, а потім дозволяє зайти й припрошує до вітальні. У будинку ювілярка розгублено зустрічає непроханих гостей, але залюбки починає розповідати свій життєвий і трудовий шлях.

– Це не мій перший чоловік, – починає вона. – Але з ним ми вже прожили 25 років. Ніколи не сварилися, все робили разом. А головне – одне одного підтримуємо, бо залишились обоє без рідних у селі.

Вони знайомі з юності. Він місцевий, а вона за направленням приїхала у Козляничі. Тоді вони просто ходили на танці, гуляли, як і вся молодь, на колодках, сміялися і жартували і не були закоханою парою, хоча все могло бути. Та життя розпорядилось інакше. Він поїхав піднімати цілину в Казахстан. А вона залишилась в селі. Через три роки вийшла заміж. А далі дім, робота, діти, господарство… Він теж одружився, з’явилося четверо дітей.

Приїздив у село до матері, але з Тетяною не бачилися. Минуло більше сорока років. Тепер їм було по 65 років. Його скроні повністю покрила сивина, а на її обличчі пролягли зморшки-промінчики – відбитки прожитих років. Обидва залишились самі. Їхні половинки, з якими було прожито чесне, спокійне життя, пішли у засвіти, залишивши будинки та притуплений часом біль самотності.

Тоді ще в селі була жива мати та сестра. Вона написала листа, мовляв Таня залишилась сама, 2 роки, як овдовіла, приїзди. Довго чекати не довелося. Він з’явився на її порозі. Вона не зразу впізнала. А коли почула голос, сталося щось дивне.

Простір між ними ніби стиснувся. Більше 40-ка років розлуки і раптом така зустріч, як ранковий туман. В його голосі вона почула того самого 20-річного хлопця, який колись дарував їй компліменти. Вони привіталися, а її щоки спалахнули рум’янцем, ніби у тієї дівчини, яка приїхала в село. Довго вони пригадували ті дні, ніби птахи повернулись з юності. Залишатися самій у лісі було так страшно. Діти далеко.

Ото і погодилася, – ні трішки не шкодуючи, стримано розповідає Тетяна Іванівна. Михайло Никифорович не таїть своїх почуттів. Звісно, старече кохання – це не пристрасті юнацькі, а можливо, щось вище і глибше – повага, підтримка, обов’язок…

Познайомившись з нами, Тетяна Іванівна поринає у дитинство, подумки переходячи у рідне село Осьмаки (Менського району), де вона народилася. Вона була найменшою з трьох дітей. Батько загинув у 1939 році на війні. А мати 2-х синів і дочку ростила сама, допомагали дід та баба. Матиколгоспниця працювала щодня по наряду без вихідних.

А Тетяна, подорослішавши, допомагала виконувати домашню роботу. У школу вона пішла у 1944 році, коли звільнили її село. Замість портфеля – хустина, в якій зошит і книжка і під рукою несли до школи. У голодовку 1947-го мати посилала дітей шукати щавель, молоду кропиву. Ото на межі трішки могли назбирати. А ще ходили до буртів картоплі, хоч і вона там вся погнила, але знімаючи шкірочку, промивали і з зібраного крохмалю пекли оладки.

Всі вижили. Закінчивши 7 класів, Тетяна вступила до Борзнянського технікуму, вчилась на агронома аж 4 роки. Жила у гуртожитку. Додому їздила не часто, бо потягом треба було добратись до Дочі, тоді до Мени, а потім пішки 15 кілометрів до села. Влітку на канікулах з братом носили у Мену на базар корзини яблук продавати. Гроші не витрачали, приносили додому, мати за них купувала цукор.

У 1957 році, одержавши диплом, її направили на роботу у Козляницький колгосп. Три роки, дівуючи, працювала, а тоді вийшла заміж за Миколу Лося. Сім’я у нього була велика – 6 дітей. Пожили 3 місяці, місця мало, вирішили їхати у Крим. Там Тетяна Іванівна працювала в овочівницькій бригаді. Увесь час підтримувала зв’язок із колгоспом.

І коли повідомили, що працівник, який був на її місці, йде в армію, повернулася у село головним агрономом. Правління колгоспу підтримало молодого перспективного спеціаліста і дало тисячу карбованців (на виплату) на купівлю будинку. Так подружжя стало господарювати у своєму будинку.

А коли підростали діти, вирішили поруч у дворі зводити новий дім. Через 5 років, 17 років проживши у старій хатині, перейшли у новобудову. Помочі ні від кого не чекали, тільки за свою зарплату будувались. У 1975 році Тетяну Іванівну вибирають головою Козляницької сільської ради. До 1983 року вона була на цій відповідальній посаді. А потім знову повернулася у колгосп і працювала аж до виходу на заслужений відпочинок.

35 років безперервного стажу! У декреті по 2 місяці була. Дітей майже не бачила. О 7-ій вже на роботі і до півночі. Наварить і приказує, щоб самі брали їсти. За добросовісну роботу має багато почесних грамот, їздила на виставку народного господарства України у Київ.

Була секретарем комсомольської організації і її забирали у райком комсомолу у Корюківку, але голова колгоспу сказав, що такі спеціалісти потрібні тут. Працювала з п’ятьма головами колгоспу. Коли зводили новий дім, думали, що діти залишаться в селі і будуть жити поруч.

Та і син, і дочка покинули батьківський поріг. Найближче дочка – у Борзні. Їй 63 роки. Вона повністю опікується старечою парою. Вже 3 роки, як Тетяна Іванівна і Михайло Никифорович не садять город, не роблять консервації, не перуть одяг. А тільки 10 років, як нема корови та 6 років минуло, як тримали порося, кролів.

Товари з магазину і ліки з аптеки їм приносить соціальна робітниця. Удвох готують їсти. Тетяна Іванівна пересувається слабо, без пігулок не минає ні дня. За рік по 3 рази лікується у Сосницькій лікарні. В селі фельдшера нема, ще декілька років тому із Хлоп’яників 2 рази на тиждень приїздила медичка. А нині нікому навіть укол зробити.

Тиск вона міряє сама. А коли безвихідь – викликають швидку. Михайло Никифорович без ліків, він ще і в Сосницю їздить автобусом. Окуляри одягає хіба коли читає газету. Топить 2 грубки, а у великі морози і водяний котел. Вже купили рубаних дров на 45 тисяч, щоб вистачило на зиму. Не минає ні дня, щоб Тетяна Іванівна не переглянула старих фотографій, а нові стоять у рамці на столі завжди.

Дивиться і ніби спілкується з дітьми, онуками, яких у неї 4, а у нього 11. І яке то щастя, коли поруч близька, надійна людина. Михайло Никифорович у кінці жовтня теж зустріне свій 91-ий день народження.

Бажаємо їм у парі зустріти і сторіччя. Як добре, що птахи повернулися з юності!

Джерело: газета «Вісті Сосниччини», Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)