Надія Нагорна відпрацювала 32 роки з важкою поштарською сумкою на плечі

Надія Нагорна

Для Надії Іванівни Нагорної це не просто суха цифра в трудовій книжці, а ціле життя, присвячене людям. У її рідному хуторі Ганнівка немає людини, яка б не знала цю завжди усміхнену, невтомну жінку. Вона прийшла на пошту після 10 років роботи телятницею. І та важка сумка їй зовсім була не важкою. Вона полюбила свою роботу і сповна їй віддавалась. Аж до виходу на заслужений відпочинок вона стала для сотень односельців справжнім символом зв’язку із зовнішнім світом.

Щодня, за будь-якої погоди — під проливним осіннім дощем, у лютневу завірюху чи липневу спеку — Надія Іванівна виходила на свій маршрут. Тільки від будинку до роботи вона долала 6,5 кілометра. Її робочий день починався на світанку, коли вулиці ще спали. Потрібно було розсортувати стоси газет, журналів, листів та листівок. Потім — скласти все у величезну шкіряну сумку і знову повернутися на хутір та рознести все, що було в сумці (та ще й не все поміщалося).

Якщо кого не було вдома за першим разом, то пенсії на завтра старалася не залишати, і три рази було сходить. Найчастіше її виручав велосипед, а в завірюху долала кілометри піші, а інколи брала коня (брат робив конюхом), бо не тільки розносила пошту, а й все те, що замовляли односельці, бо на початку її роботи, у 1967 році, на хуторі магазину не було. Його збудували значно пізніше.

Тоді Нагорні купили машину і чоловік за можливості підвозив дружину на роботу або зустрічав з роботи. Для самотніх пенсіонерів з віддаленого хутора вона була не просто листоношею, а найочікуванішою гостею. Разом із довгоочікуваною пенсією чи листом від дітей вона приносила те, чого люди потребували найбільше — увагу та спілкування.

Газети тоді листоноша клала у кожний двір на визначене місце, бо поштових ящиків не було. У Ганнівці налічувалося 111 пенсіонерів, яким Надія Іванівна приносила пенсію і тієї пенсії одержували по 8 – 12 карбованців. А зарплата листоноші була 51 карбованець 48 копійок.

За три з половиною десятиліття вона сходила тисячі кілометрів. Жартома колеги казали, що за свій стаж Надія Іванівна пішки обігнула Землю. Вона знала кожну вибоїну на дорозі, кожну хвіртку і навіть характер кожного дворового собаки, з якими навчилася знаходити спільну мову за допомогою доброго слова чи прихованого в кишені шматочка хліба.

За 32 роки роботи Надії Іванівни світ невпізнанно змінився, і всі ці зміни проходили через її руки. На початку кар’єри сумка тріщала від «живих» листів та яскравих новорічних листівок, пахла друкарською фарбою свіжих газет. Вона пам’ятає тривожні та радісні хвилини, коли доводилося терміново бігти за адресою, щоб вручити блідий бланк із коротким текстом, це були телеграми. Цифрової ери Надія Іванівна вже не застала, бо вийшла на заслужений відпочинок.

32 роки роботи листоношею — це надзвичайно великий трудовий стаж, за який жінка заслужила повагу і авторитет не тільки серед односельців, колег, а й цінило її керівництво. Це була не просто робота, а справжнє служіння людям, адже за ці роки вона прокрокувала тисячі кілометрів, принесла мільйони звісток і стала рідною людиною для сотень родин на своїй дільниці.

З роботи Надія Іванівна чим скоріш поспішала додому. Тут її завжди чекав дорогий чоловік Микола Микитович, з яким прожила душа в душу 54 роки. Побудували новий будинок, тоді окрему хатинку з кухнею, проведеною водою, душем та каналізацією. Досі бабуся топить і будинок, і цю хатинку.

Збирали по копійці, вирощуючи та продаючи картоплю по 20 копійок за кілограм, та тримали велике господарство, щоб мати достаток та купити машину. Дітей Бог їм не послав. Жаль, що його життя обірвалося рано, у 74 роки, і зненацька. До такого потрясіння дружина була не підготовлена. Відразу у неї піднявся цукор, тиск, ноги стали дуже боліти, пересувається із стільцем.

З того часу, вже 14 років, не минулого того дня, щоб вона не згадувала свого Миколи. Цьогоріч рясно уродили яблука.

– Колись тут, біля хати, був глинник і всі брали глину. Ми просили людей не виривати канаву під хатою, але всім треба була глина. Тож чоловік тут зробив висипку і посадив три яблуньки. Уже вони старі, але цього року їх сила-силенна, всім вистачає, – розповідає Надія Іванівна.

Надія Іванівна добре пам’ятає свою рідну початкову школу в Ганнівці. Вона довгий час стояла пусткою, але за нею постійно доглядала колишня техпрацівниця Зіна Боковенко, яка проживала навпроти. І підбілить її, і зілля повириває – красунею була школа.

А одного разу, повертаючись з роботи, Надія Іванівна побачила тільки печище, аж заплакала. Виявилось, що потрібні були дрова для школи на В’юнищі, тому керівництво вирішило розібрати будівлю і забрати на дрова. Був колись на хуторі і магазин, і клуб, а нині залишилась тільки асфальтівка на головній вулиці – окраса хутора.

Нині у Ганнівку поштове пересувне відділення навідується лише один раз на місяць, коли привозить пенсію. Тож люди газет не передплачують.

Джерело: газета «Вісті Сосниччини», Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)