«Поверніть мені тата…»: 16-річна Єсенія Ковальова з Остра присвятила вірші загиблому батькові

Єсенія Ковальова та її поетична збірка «Поверніть мені тата…»

У віршах 16-річної Єсенії Ковальової з Остра на Козелеччині — спогади про тата, дитячі мрії та біль, який принесла війна. Сьогодні її поезії читають не лише українською, а й англійською, німецькою та японською. Єсенія навчається в 10 класі Остерського ліцею № 1. Із майбутньою професією ще не визначилася, але час для цього в неї ще є.

— Якщо навіть мій фах не буде пов’язаний із творчістю, все одно література залишиться в моєму серці. Як хобі — точно, — говорить вона.

Писати Єсенія почала ще в дитинстві. Спочатку це були казки для молодшого брата Дем’яна, якому нині 11 років. Потім вона стала складати вірші. Перший, пригадує, був про маму — простий, із нескладними римами. Нині в Єсенії три власні поетичні збірки.

6 березня 2022 року Сергій Ковальов пішов захищати Україну. Служив в Окремій президентській бригаді ім. Б. Хмельницького у другому батальйоні протитанкових військ, був артилеристом. І весь час намагався бути на зв’язку з рідними.

30 листопада 2023 року все почалося так само, як і в інші дні.

— Ми завжди з ним спілкувалися по відео. Зідзвонювалися і вранці, і ввечері. Тато того дня сказав, що вони з побратимами приїхали з позиції і підуть по дрова в ліс. А ще пообіцяв, що трохи пізніше нам зателефонує. Та в обід того дня його не стало. Ми йому дзвонили, але телефон був вимкнений. Потім телефонували командирам, побратимам. Вийшло так, що разом із татом загинули ще п’ятеро бійців. Двоє в лікарні померли, а четверо — зразу, — розповідає Єсенія.

Наступного дня рідним повідомили про загибель Сергія. Йому було 46 років. 6 грудня 2023-го його поховали на центральному кладовищі в Острі. Для Єсенії це була дуже важка втрата. Разом із татом пішла частина її життя — того, в якому можна було йому зателефонувати, почути рідний голос, розповісти про свій день.

Ще до загибелі тата Єсенія писала йому листи: «Ти тільки повернись, війна закінчиться, і ми знову будемо разом». Вона жила цим очікуванням. Зараз Єсенія бере до рук ручку, щоб вгамувати невимовний біль.

— Я більше пишу про те, що болить всередині, — ділиться вона. — Буває, натхнення приходить раптово, посеред тиші, коли вдома ні душі. Тоді я швидко записую все в телефон. У мене багато блокнотів, списаних цими рядками.

Так народилася збірка «Поверніть мені тата...».

Це вже друга книга, яку Єсенія йому присвятила. Першу збірку «Я напишу свою долю віршову» родина видала самотужки у 2024 році, коли Єсенії було всього 14 років. Другу у 2026 році помітили й допомогли віддрукувати благодійники, а третя, яка теж вийшла цього року, переросла у великий міжнародний проєкт, що розніс історію її любові до батька по всьому світу.

Коли Єсенія разом із мамою у 2024-му поїхала до Полтави на презентацію своєї книжки, там їй запропонували незвичну ідею: перекласти її вірші англійською, німецькою та японською мовами. До роботи долучилися викладачі й учні Полтавського міського багатопрофільного ліцею імені І. П. Котляревського, викладачі Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка та японські партнери цього університету.

— Мені дуже сподобалося, коли я читала свої вірші українською, а потім виходили люди і читали їх німецькою чи японською. Це справді незвично. Особливо, мабуть, японською. Я навіть не думала, що мої вірші будуть перекладати. А сьогодні їх можуть прочитати люди, які взагалі не знають української.

Міжнародну збірку видали накладом близько 500 примірників. Частину примірників Єсенія зберігає вдома, частина вже опинилася за кордоном. Кожну свою книжку авторка підписує власноруч (купити примірник можна, написавши Єсенії в інстаграмі за ніком yeesenii_a. — Авт.).

Для неї це можливість розповісти світові про війну не через цифри чи зведення, а через досвід дитини, яка втратила батька. У поезіях Єсенії немає дистанції між авторкою та її текстами. Вона пише про те, що бачить і відчуває сама: про сирени, ночі в коридорі, про свій страх, втрати й лють. У вірші «Не пробачу!» ця лють звучить особливо гостро:

Ніч в коридорі. Та я, певно, звикла.
Майже не страшно. В душі лише злість.
Раніше мене рятувала молитва,
А зараз не можу молитись. Кипить
Гнів, і душу ненависть з’їдає...

Та скільки ще треба невинних убить,
Щоб пекло, яке стільки років триває,
Нарешті скінчилось? Хто знає? Скажіть!

Вже й сльози скінчились. Я правда не плачу.
Я злюсь. На себе. На все. І на всіх.
Я просто не зможу. І я не пробачу!

Цей коридор! Цю сирену!

Це гріх?

Можливо. Мене ж всі вчили прощати...
Та як же пробачити стільки жахіть?

Цей морок війни буду я пам’ятати!
І не пробачу! Тому й не просіть.

Єсенія могла б і далі писати лише про війну і втрату. Але сама вона мріє про інше:

— Я б хотіла видати збірку з віршами, які писала до війни. Вони більше про природу, про мій рідний край. І дуже хотілося б видати щось не про війну.

Дуже хочеться, щоб наступна книжка Єсенії була вже про мир і про те, що робить її щасливою!

Джерело: газета «Гарт», Владислава Тарасевич

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)