«Дім там, де серце, а наші серця разом»: як велика прийомна родина Чернових знайшла новий дім на Чернігівщині

Юлія і Віктор Чернови (в центрі) зі своїми рідними й прийомними дітьми та онуками

У них є свій сімейний герб, на якому написано: «Дім там, де серце, а наші серця разом». Хоч війна змусила їх покинути власні домівки, життя розкидало по Україні й навіть за її межі, та всі з родини Чернових — і рідні, і прийомні — лишаються близькими. Уже на новому місці — на Прилуччині — вони зігріли своїми серцями 10-річну дівчинку і хлопчика, якому всього рік і три місяці. Обоє потребували постійного чи тимчасового прихистку та родинного тепла, яке вони і знайшли у Чернових.

ПЕРЕСЕЛЕНЦІ

— Ми приїхали із села Любицьке Запорізької області. На жаль, його вже немає. Від нашого дому залишилися одні руїни, — 46-річна Юлія Чернова починає їхню з чоловіком сімейну історію. — У Сергіївку Яблунівської громади Прилуцького району ми переїхали 8 грудня 2025 року. Чому саме сюди? Моя старша рідна дочка додала мене у фейсбук-групу «Переселенці». У ній я написала, що ми — прийомна родина, шукаємо житло за оплату лише комунальних послуг. Олена Якимчук (вона допомагає людям шукати житло) побачила наш допис і надала нам контакти старости села.

Тетяна Миколаївна Джигало запропонувала нам цю квартиру, скинула відео. Умови нам підійшли — в оселі зроблено косметичний ремонт, є вода, ванна. Хоча квартира на другому поверсі і топиться дровами — це єдине, що не подобається. У своєму селі ми жили у власному приватному будинку. Та знайти десь інший із такими умовами, щоб не робити ремонту, а зразу привезти туди дітей, нам не вдалося. А чекати часу не було — війна підступала все ближче й ближче...

У Любицькому ми мали не лише дім, а й 35 гектарів землі — два наших паї і свекрушин. Мама чоловіка, Валентина Микитівна, переїхала з нами. А мої батьки залишаються жити в Запоріжжі. Ми перевезли із собою наших тварин — трьох собак (алабая, йорка, чихуахуа) і двох кішок, а також чотири десятки курей (їх ми потім тут продали сусідам).

У Сергіївці Чернови теж не байдикують, бо не звикли до довгого сидіння без діла.

— Я тимчасово попрацювала в сільській раді прибиральницею (із березня до 1 серпня — того дня мої батьки приїхали в гості). Печу торти на замовлення, цим займалась іще вдома. Не якісь грандіозні (я самоучка), та все ж таки непогані. Але їх замовляють не часто. А я сидіти без діла не можу, то організувала собі невеличкий бізнес: роблю пиріжки (у духовці і смажені), біляші, піцу. Приношу продавати в сільську раду, школу, дитсадок — бюджетники купують. Встаю о 3:30, о 4-й ранку, щоб до 10-ї були готові. Чоловік працював у школі кочегаром, недавно звільнився.

У Сергіївці і нам, і моїм батькам дуже сподобалося. Центр села такий гарний! Та, звісно, все одно ми страшенно скучаємо за домівкою! У нас був просторий дім, великий двір. У ньому я насадила понад 100 кущів троянд. Літня кухня — така, що в ній жити можна було. Під великим навісом між кухнею і хатою вільно ставили три машини. Скільки грошей в усе це було вкладено! І все пропало... Я знайшла, через кого зробити знімок із супутника, на ньому видно, що на місці нашого дому — руїни. Інколи як нахлине!

— Ми безмежно вдячні старості села Тетяні Миколаївні, яка запросила і прийняла нас, допомогла облаштуватися на новому місці, підтримала у найважчий період переїзду! — говорить від імені всієї родини її глава, 52-річний Віктор Миколайович.

РІДНІ ТА ПРИЙОМНІ — ВСІ СВОЇ

— У нас рідних троє дітей. Сину Іллі 28 років, у нього своя сім'я (його синочку Святику скоро три роки). Нашій дочці Анастасії 26 листопада буде 22. Її чоловік Андрій — агроном, у нас там працював у фермерки, у якої в оренді були всі наші паї. Мешкали Настя з Андрієм від нас за 25 км. Коли ж ми всі мусили виїхати, то вони перші три місяці жили тут у нас, але поблизу роботи не знайшли. Потім Андрієві запропонували місце в Сосниці. І дочка із зятем перебралися туди. Далекувато. Ми тільки двічі в них були: у серпні з моїми батьками, а це ось недавно їздили на день народження внучка Михайлика — йому виповнилося два роки. Нашій наймолодшій дочці Ангеліні 20 вересня минуло 12. Вона живе з нами.

Прийомні діти в нас з'явилися ще вдома. Коли Ілля в 16 років покинув дім і пішов навчатися, в хаті стало так тихо — Насті й не чути було. Ми захотіли ще одну дитину. Так з'явилась у нас Ангелінка. Згодом Ілля (у 19 років) виїхав у Польщу. Тоді чоловік став говорити: «Скоро Настя теж закінчить школу і від нас поїде, залишиться одна Ангелінка. Знову в домі буде тиша. На нашій вулиці дітей немає, з ким вона гулятиме?» Натякнув, що можна когось прийняти в сім'ю.

Я сумнівалась, чи зможу полюбити чужих дітей. А він переконував: «Зможеш! Ти постійно розказуєш про всіх дітей — того і того накормила, що щось». Ми в нашому селі працювали у школі: я — кухарем, Вітя — кочегаром.

А тоді почалась війна, ми з дочками виїхали в Польщу. Прощаючись, уже біля поїзда я чоловіку сказала: «Повернусь — і ми обов'язково візьмемо дітей». Думали прийняти когось із Маріуполя, адже багато діток залишилися без батьків... Через три місяці ми повернулися додому. Я вже була налаштована виконати дану Віті обіцянку про прийомних дітей.

— Якщо ми можемо врятувати хоча б одну дитину від самотності і дати їй безпеку під час цього жаху, ми просто зобов'язані це зробити! — передає свої тодішні думки Віктор.

— Ми почали збирати документи, у серпні вивчилися, у вересні в нас пакет документів уже був готовий. На курсах, у процесі роботи із психологами, я трохи змінила свою думку щодо дітей-сиріт із Маріуполя: подумала, що дітки, яких вилучають із неблагополучних родин, також знедолені, нещасні й теж заслуговують мати сім'ю.

— Коли ми повністю підготувалися, виявилося, що в нашій громаді на той час не було дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Та невдовзі нам зателефонували зі Служби у справах дітей, що в іншій громаді є дві сестрички, які потребують родини. Ми не вагалися ні хвилини. Хоча, ідучи знайомитись із дівчатками, хвилювалися. Але щойно побачили Софійку і Вероніку, всі сумніви зникли. Дружина не стримала емоцій, у неї покотилися сльози. Вона підійшла до сестричок, обняла їх і сказала: «Поїдемо до нас». Не було жодного відчуття, що ці дівчатка — «не наші». Їх прийняли і полюбили всі в нашій родині, наші друзі та знайомі.

— У мене таке враження, ніби сестрички в нас прожили все життя. У мене з ними настільки тісні стосунки! Особливо із Софійкою. Їй 18. І хоч вона зараз далеко (чоловік-військовий вивіз її у Стрий), але постійно дзвонить, просить поради, наприклад, щодо донечки — у неї вже є Каролінка.

Софійка назбирала грошей і купила мені айфон, сказала: «Мамо, я хочу, щоб він у тебе був. Бо пам'ятаю, як ти колись мені купила новий телефон». Коли ми взяли їх із Нікою (так ми називаємо Вероніку), в них нічого не було. Хоч ми тоді ще й не отримували на них виплат, купили їм речей і Софійці телефон. Не уявляєте, як дитина плакала! Примовила: «Мамочко, дякую! В мене ніколи не було телефона». Вона вже з наступного після приїзду до нас дня стала звати мене «мамою». Ніка ж тижнів два-три з нами не розмовляла взагалі, а потім також почала говорити на мене «мама». Зараз вона живе з нами, ходить у 8 клас.

Наша Настя Софійці допомагала, наставляла, вони із самого початку стали як дві подружки. І вже під час війни ми їм обом відгуляли весілля. Софійка із Сергієм планували просто розписатися. А ми з Вітею подумали: як це так — весілля один раз у житті, треба біла сукня, фата. Гукаємо її: «Соню, а ти хочеш весільне вбрання, хоч невеличке свято?» Вона: «Мам, дуже хочу!» І ми поїхали, купили все необхідне для нареченої і, наскільки могли, відсвяткували. Коли молодята кланялися батькам, то Софійка мене обіймала і говорила: «Мамочко, дякую тобі за все!»

— Невдовзі після сестричок служба повідомила нам про ще одну дівчинку. Вона юридично належала до нашої громади, але через війну перебувала в патронатній родині у Дніпропетровській області. І ми знову їхали по «свою» дитину, — розказує Віктор про ще одну прийомну дочку. — Вона прожила в нашій родині із 16 до 18 років, зараз мешкає у Дніпрі зі своїм хлопцем.

МРІЯ ПРО ЩЕ ОДНОГО СИНА ЗБУЛАСЯ!

На новому місці, вже у статусі переселенців, Чернови не закрили своїх сердець.

— Із Яблунівського ліцею ми взяли до себе дівчинку Богданку (їй 10 років), яку вилучили з мами.

— Наш дім перетворився на справжнє царство, — усміхається Віктор Миколайович. — Я люблю і ціную кожну з прийомних донечок (звісно, не забуваю і про рідних дітей та онуків), але все одно в глибині душі мріяв, що колись у нас буде ще й прийомний син.

— Недавно нам подзвонили зі Служби у справах дітей і попросили взяти на тимчасове прилаштування маленького хлопчика, якого вилучили з багатодітної родини у Варвинській громаді. Йому рік і три місяці. Він іще не ходить. Але в нього все буде добре, — обіцяє Юлія Леонідівна.

Зразу ж, прийнявши маленького, їй довелося його лікувати, бо Миколка занедужав.

— Ми Миколку полюбили. Коли його заберуть, нам із ним буде важко розлучатися...

— Тепер, дивлячись на всіх наших дітей, я розумію: коли ти відкриваєш серце сироті, весь світ починає допомагати тобі, — говорить Віктор Миколайович. — Ми пройшли через вибухи, евакуацію і невідомість, але стали великою, міцною і щасливою родиною.

Подружжя Чернових має подяку від Запорізької ОДА «за вагомий особистий внесок у виховання дітей у сім'ях в умовах воєнного стану, створення сприятливих умов для їх особистого розвитку, формування високих духовних і моральних якостей». Дякуємо за їхні благі справи тепер уже на нашій, чернігівській, землі!

Джерело: газета «Гарт», Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)