Пів року служби, які змінили погляд на життя: розмова з військовим на псевдо «Академік»

Андрій Кореба

Ще пів року тому Андрій Кореба жив звичайним цивільним життям: працював, будував сімейні плани, повертався з роботи додому до дружини Валентини. А сьогодні він — навідник артилерійського підрозділу десантно-штурмової бригади. За плечима — навчання, бойові завдання, перші випробування війною. А ще — несподіване відкриття самого себе. Виявляється, у нього значно більший потенціал, ніж він сам звик про себе думати.

ВІД ЦИВІЛЬНОГО ЖИТТЯ — ДО ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ

Андрій родом із села на Ріпкинщині, розташованого неподалік білоруського кордону. Там минули його дитинство й молодість, там він навчався, працював на різних роботах. Він познайомився зі своєю дружиною Валентиною у 2018 році, а в 2021-му, за пів року до окупації, Андрій переїхав до коханої у Городню.

Подружжя працювало на Пекурівській птахофабриці. Валентина — пташницею, Андрій — вантажником на складі. Під час окупації підприємство продовжувало працювати у надскладних умовах – відсутність світла, кормів ставали значущими проблемами, які колектив успішно долав. Найнеприємнішим було добиратися щодня з Городні у Пекурівку на роботу й назад через ворожі блокпости.

Окупанти людей ретельно перевіряли, обшукували, шукали телефони. Після деокупації Городнянщини Валентина так і залишилась працювати на птахофабоиці, а Андрій у 2024 році перейшов працювати на пилораму, де був оператором деревообробного верстата. Так минав час, аж поки на початку травня цього року життєва дорога Андрія дорога не повернула на військовий шлях.

— Йшов з роботи, коли підійшли представники ТЦК. Ніякого насильства не було. Ввічливо пояснили, що маю йти до військкомату. Ну, я й пішов. Ще два роки тому, мабуть, страшенно злякався б, начитавшись і наслухавшись усіляких історій. А тоді вже й сам відчував, що хочу служити. Багато моїх знайомих давно воюють, — розповідає Андрій.

Він не приховує: хвилювався. У Городні спочатку пропонували підписати контракт, але він відмовився. І сам тепер не може пояснити чому.

— Я людина емоційна, усе гостро сприймаю. Мабуть, від хвилювання одразу сказав «ні». А потім поклався на Бога: чому бути, того не минути. І, як кажуть, що не робиться, то на краще.

Сьогодні Андрій говорить про свій шлях до війська без надриву й зайвого героїзму. Просто прийшов його час. І, на щастя, поруч опинилися люди, які допомогли освоїтися, навчитися нового, повірити у власні сили.

ТРИ ТИСЯЧІ КНИЖОК І ПОЗИВНИЙ «АКАДЕМІК»

Андрій уже мав досвід строкової служби, тому деякі армійські правила були йому знайомі, що зробило адаптацію легшою. Проте сучасна військова підготовка відкрила чимало нового. Базова загальна військова підготовка тривала 52 дні. Особливо корисними для себе він вважає заняття з тактичної медицини. Приємно здивувала й увага до психологічної підтримки військових.

«У війську нашому все зараз організовано на дуже високому рівні», – каже Андрій.

Потім було навчання за спеціальністю. Городняннець потрапив до артилерійського підрозділу і його готували як навідника. І ось тут несподівано знадобилося те, чим він цікавився задовго до війська.

— Я математикою захоплююся. А ще географією, дослідженнями, подорожами. У мене вдома величезна бібліотека — близько трьох тисяч книжок. От і стали в пригоді знання з географії, картографії, координат, математики. Навідникові потрібно розбиратися в кутах, градусах, розрахунках. Тут точність дуже важлива, відповідальність велика, — пояснює Андрій.

Інструктори помітили його зацікавленість, ґрунтовний підхід до навчання, здатність швидко схоплювати матеріал. А згодом з’явився й позивний — «Академік». У цьому, мабуть, і криється одна з найцікавіших історій Андрієвого військового життя. Людина, яка звикла сприймати свої захоплення як щось особисте, для душі, раптом побачила, що її знання можуть бути потрібними іншим. Те, що роками накопичувалося в голові, виявилося не просто цікавістю, а справжньою перевагою.

Звісно, самих знань замало. Навідникові потрібні ще й фізична витривалість, зібраність, уміння працювати разом із побратимами. Військова справа не терпить недбалості, а від виконання завдання залежить багато. Та Андрій говорить про навчання з неприхованим інтересом. Йому було цікаво опановувати нову спеціальність, розбиратися в тонкощах, розуміти, як усе працює. І, здається, саме тоді він почав відкривати в собі риси, які раніше не доводилося так виразно проявляти.

СТРАХ НІКУДИ НЕ ЗНИКАЄ. АЛЕ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ РОЗУМІННЯ

Після навчання Андрій разом із побратимами вирушив виконувати бойові завдання на Донбас. Там уже не було навчальних умов, де помилку можна виправити повторною спробою.

— Виявилося, не так страшно, як я колись собі думав. Головне — вміти орієнтуватися, чітко виконувати своє завдання і діяти злагоджено з іншими, — ділиться він.

Чи означає це, що на війні не страшно? Зовсім ні. Андрій не намагається вдавати безстрашного.

— Важко. І страшно буває. Але коли виконав завдання, відійшов у безпечніше місце, то видихаєш. Утома є, а водночас і така ейфорія: ти впорався, зробив свій внесок у спільну справу, допоміг хлопцям.

У його розповіді немає бравади. Є розуміння відповідальності, довіра до побратимів і вдячність командуванню за людське ставлення. Андрій каже, що йому пощастило з підрозділом, колективом і командиром, який ставиться до військових із розумінням.

На запитання про забезпечення відповідає, що з харчуванням і спорядженням усе добре. Але, каже, бракує людей — насамперед вмотивованих, тих, хто має необхідні знання, навички й готовність відповідально виконувати свою роботу.

— Війна є війна. Небезпека нікуди не дівається. Але ж ми за своє стоїмо, за святе. Я бачу, як хлопці налаштовані. Ми всі — на одному диханні, — каже Андрій.

«АНДРІЙ НИНІ Й АНДРІЙ ПІВ РОКУ ТОМУ — РІЗНІ ЛЮДИ»

Усе це він розповідає спокійно. А ось Валентина, яка чекає чоловіка вдома, напевно, могла б додати до його історії чимало того, чого сам Андрій за собою ще не помітив. Бути дружиною військового непросто. Особливо коли звичайне життя триває, а ти не завжди знаєш, де зараз найдорожча людина, як вона почувається, коли зможе зателефонувати й коли побачитеся знову.

Валентина зізнається: чекати важко. Доводиться рахувати години й дні, жити між дзвінками, повідомленнями та невідомістю. Але вона помітила й інше. Каже, Андрій нині й Андрій пів року тому — наче дві різні людини. Чоловік став серйознішим, урівноваженішим, відповідальнішим.

І це, мабуть, найбільше здивувало самого Андрія. Адже він не вирушав до війська з думкою змінити себе. Просто навчався, виконував поставлені завдання, звикав до нових обставин. А зміни відбувалися поступово, день за днем.
Можливо, саме там, де щодня доводиться особливо гостро відчувати ціну людського життя, по-новому розставляються й життєві пріоритети. Те, що в мирному житті часом відходить на другий план за роботою, побутовими клопотами, планами на майбутнє, раптом стає найголовнішим.

— Коли перебуваєш на війні, мимоволі починаєш багато про що думати. Розумієш, що немає нічого дорожчого за людське життя і стосунки з рідними. Справжні цінності — це не гроші й не кар’єра, до яких багато хто прагне в цивільному житті. Усе це — пил. Єдиний справжній скарб — людське життя, — говорить Андрій.

У цих словах — не повчання й не спроба когось переконати. Радше висновок людини, яка за короткий час побачила й пережила достатньо, аби інакше поглянути на звичні речі. А ще — усвідомлення того, що ми не завжди знаємо себе до кінця. Іноді потрібні зовсім інші обставини, щоб виявилися наші здібності, загартувався характер, а близькі побачили в нас те, чого раніше не помічали.

Андрій іще тільки починає свій військовий шлях. Попереду — невідомість, непрості випробування й очікування зустрічей із дружиною. Та вже сьогодні він знає про себе дещо важливе: його знання потрібні, його робота має сенс, а поруч є люди, з якими можна пройти через труднощі.

І, звісно, є Валентина, яка чекає вдома. Є три тисячі книжок, до яких хочеться повернутися. Є життя, у якому після всього пережитого, мабуть, і справді буде трохи більше уваги до головного. А позивний «Академік» нагадуватиме Андрієві не лише про його любов до знань, а й про те, що навіть у найскладніших обставинах людина здатна відкрити в собі щось нове.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)