Житель Менського району їсть собаче м'ясо. Навіть дітей пригощав

72-річний Іван Василенко житель села Феськівка Менського району, каже, що собачий жир може вилікувати від туберкульозу. Сам, правда, не хворів на цю хворобу, але був свідком такого зцілення.

«У Ташкенті всі їли, і я їв»

Хвіртка до двору, де живе Іван Василенко, відчинена настіж, у дворі стоїть велосипед. Але на дверях будинку великий навісний замок. Із-за невеликої цегляної будівлі (на вигляд баня чи літня кухня), гавкаючи, вийшов рудий пес, за ним — і сам хазяїн. Виявляється, він уже кілька років, звідтоді, як померла мати, живе тут, а не в будинку, щоб економити на опаленні.
На питання, чи вживає він собаче м'ясо та жир, чоловік усміхається, махає рукою:
— Та... Коли хто-небудь з односельців приведе, якщо собака в дворі курей загризає або яйця їсть.

Собачатину їсти навчився в Голодному Степу, в Ташкенті. Поїхав туди в 1967 році. Там стався землетрус, ми з другом поїхали восстанавлювать. Працював монтажником, котеджі будували в Ташкенті та по селищах і містах Узбекистану — Бустан, Пахтакор, Джизак, Фергана. Платили нормально, там тоді багато наших працювало. Там й одружився. Дружина — росіянка, Галя, приїхала з Рибінська Ярославської області. Квартиру отримали, спочатку одно-, потім — двокімнатну. Народили чотирьох дітей, двох дочок і двох синів. Одного сина пізніше в армії дуже побили, він помер.
Там, у Ташкенті, багато корейців. А у корейців не вважається чимось надзвичайним вживання в їжу собачатини.
(Корейців в Узбекистан депортували з Далекого Сходу в 1937 році. Голодний Степ — це назва і станції, і місцевості поблизу Ташкента. — Авт.)

Перший раз не хотів. А потім і дітей пригощав

— Там це сприймають нормально. Попадеться собака — з'їдять.
Одного разу Толик Лановий каже: заберіть мою собаку, Діну. Ну, щоб зарізали на м'ясо. Я спочатку: «Та ти що, як можна...». А після роботи взяли з хлопцями «Гавана-клуб» (це така горілка в Ташкенті), пішли, шашликів з Діни насмажили. Нормально пішло.
У совхозі, під Ферганою, де робив, начальником був кореєць. І прораб кореєць. Їм у кабінет собачатину казанами носили. І ми їли. Якось я лопатку взяв додому, дітей нагодував. Жінка з роботи приходить, а вони вже доїдають. «Що, накормив уже?!» — розсердилась. Сама собачатини ніколи не їла.

Як на ранній стаді — допоможе

— Кажуть, ви завдяки собачатині від туберкульозу вилікувались?
— Неправда. Я ніколи не хворів.
Якось в Узбекистані стоїмо на перекурі, розмовляємо. Тут Клим, він з Росії був, закашлявся, сплюнув кров. «Іване, — питає, — що це в мене таке?» А я хіба доктор, що знаю? Той пішов у больницю, перевірили — туберкульоз. 29 днів на койці пролежав, потом хлопці принесли йому собачого жиру, він його просто ложкою з банки і навертав. Згодом перевірився — туберкульозу нема.
Один кореєць Ким чи Кан, не пам'ятаю вже, як звали, говорив, якщо в ранній стадії туберкульоз виявити і почати цей жир їсти — то допомагає. А якщо вже запущена стадія, то нічого не врятує.

«По селу за ними не ганяюсь»

— Потім перестройка почалась, усе подорожчало. Председатель, де саме працювали, каже: ні, таких дорогих будинків мені не треба.
А в Феськівці мама старенька, приїхав додому її доглядати. Згодом і дружина приїжджала, але вона мамі не сподобалась. Не вжилися разом, і Галя поїхала назад у Ташкент. Тут працював у кооперативі, біля телят, вже як і на пенсію вийшов. Зараз вдома. Мати три роки як померла, за 85 їй було. Дочки приїжджали рік тому. Вони зараз у Москві живуть. Син Юрка в Ташкенті залишився. Дружина Галя каже — навесні приїдемо, заберемо тебе.

— А тут, у Феськівці, де ви собачатину берете?
— Ну, не ганяюсь же я по селу за ними. Як попадеться — їм. Я їх не ловлю, люди самі приводять. То домашню птицю нищить, то ще яку шкоду в хазяйстві робить.
Першого собаку Славко, односелець, притащив. Він у нього курей їв. Люди якось узнали і почали мені своїх псів приводити. Як треба собаки позбутися, так і «однеси Івану». Ото десь раз на місяць і ведуть. Якось аж двох в один день привели, один більший, другий маленький. Останнього тижні три тому наш Генерал притащив.

«На смак-як кролятина»

— І що ви з ними робите?
— Ну, що... Ножем по горлянці — і всьо.
— Вони вас кусали?
— Ні. Мене сусідський собака недавно вкусив. Сусідка попросила колесо у велосипеді відремонтувати. Я з колесом вожуся, а собака на цепу гавкає, аж надривається. Раптом з цепу зірвався і на мене. Руку прокусив. Я ледь колесом від нього відбився, поки сусідка вийшла. Потім йодом мене лікувала. А то картоплю перебирати, а в мене рука покусана.

— А цих, котрих вам приводять, що, хазяїн тримає?..
— Яке там! Хазяїн собаку привів і пішов собі...
... Собачі шкурки ніде не приймають, тому їх спалюю, а попіл — на город, на добриво. Потім тушу треба випатрати. Печінку зразу засмажив на сковороді, інше — в холодильник. Потім і в суп можна, і на фарш.
У селі розказують, якось Іван Василенко приніс на ферму котлети. Пригостив доярок. Ті поїли, чарку випили, похвалили, що смачні. «А знаєте, що за м'ясо? — вирішив на радощах поділитися рецептом Іван Якович. — Собачатина».

— Яке воно на смак?
— Я свинину б на собачатину не проміняв. Особливо якщо м'ясо молоденьке. Старе жорсткіше, довше смажиться. На що схоже? На кролятину, мабуть.
Запаху поганого не має, псиною не тхне.

Каштан хазяїна слухається

Іван Василенко не фанат собачої свіжини. Доки жива була мати, тримали порося. Зараз Іван Якович теж тримає хазяйство: коза (зараз привела двох козенят), курка, кіт і пес Каштан.
— Мій Каштан також якось одне яйце схапав. Я його побив, — більше не бере. А взагалі-то я собак люблю. Живих також.
У хазяїна з Каштаном майже братня любов і порозуміння. Під час нашої бесіди пес весь час топчеться поряд з хазяїном, віддано дивиться на нього розумними очима.
— Каштан у мене вже п'ять років. Усюди за мною бігає. Як берусь за велосипед, починає гавкати, щоб їхав. Супроводжує, під магазином чекає.

— А як реагує на те, що ви собак, ну... розробляєте?
— Ніяк не реагує. Не звертає уваги. Пробував давати йому сирого м'яса — не їсть (хоч козлятину й хватає). А варене їсть.

І для людей, якщо треба, не жалко

— Якось одна жінка з села попросила собачого жиру. Казала, син захворів. Я натопив півлітрову банку, відвіз за пляшку. Не знаю, чи одужав той хлопець.
Жир топлю звичайним способом: порізав на шматки, в казан і на костер. Коли жир витопився, злити його в якусь посудину, і готово.
Їдучи назад, дивилась, чи є в селі собаки. Ну, з дворів багато в кого виглядають. А на вулиці зустріли тільки одного.

А підчеревина — краще!

— Борсуки і собаки — це тварини, які не хворіють на туберкульоз. Значить, є в них ген, який захищає від цього захворювання. Тому в народі і використовують собачий та борсучий жир при лікуванні туберкульозу. І вчені це не спростовують, але офіційно в медичній практиці такий метод не застосовується, — говорить завідувач першого терапевтичного відділення обласного протитуберкульозного диспансеру Дмитро Петрович. — Ми тільки рекомендуємо його хворим. У будь-якому разі він не завадить. Коли людина хворіє на туберкульоз, відбувається вимивання з організму вітамінів, поживних речовин, у першу чергу — жирів. І одне із завдань — покращити обмін речовин, поповнити запас жирів. Ми рекомендуємо хворим посилене харчування. На користь іде і звичайне сало, підчеревина.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №13 (1299)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (24)