Чернігів 1966-го: як економилася сталь

Інколи застигле минуле має свої переваги над жвавим сьогоденням. Навіть якщо йдеться про чернігівські події періоду так званого «брежнєвського застою». До речі, символ цілої епохи — Леонід Ілліч — вважається автором книги «Воспоминания». Згадалася вона через той самий символізм, що криється в назвах частин трилогії: «Чувство Родины», «Слово о коммунистах» і «Жизнь по заводскому гудку», котрі певною мірою відображають суть того, що відбувалося і в обласному центрі півночі України.



Нова п’ятирічка — «Комсомол ответил: «Єсть!»

Незважаючи на напрочуд сніжну зиму 1966-го, до параду Дідів Морозів у Чернігові тоді ще ніхто не додумався. Аби оголосити рік нового партз’їзду й восьмої п’ятирічки в місті з населенням 130 тисяч чоловік, вистачало й одного свого роду вождя армії червононосих бороданів. Стосовно новорічних віршів, котрі він читав, усі вони були складені робітничим людом міста. Так, наприклад, в одному з них ішлося про капронову ялинку, «вскормленную полиамидной смолой, отличной ростом и ценой». У звичайні ж дні найбільшої висоти романтичного натхнення творчість трудівників сягала тоді, коли йшлося про виробничу міць «міста великої хімії», скажімо, «над Десною спалахують електричні сузір’я, найяскравіше з них — капроновий завод». Деякі творчі чернігівці згадували рідні краї, перебуваючи в колгоспах Криму, Херсонщини або Казахстану — нового напрямку роботи відділу набору робітників і переселення облвиконкому. Як нагадував представник трудової «вербовки» тов. Баклан, сім’ї переселенців отримували пільги: безкоштовне транспортування, майна до 2 тонн та одноразову грошову допомогу — 50 крб. голові родини, її членам по 15, у Казахстан — відповідно 60 і 20 крб. Про кількість шукачів щастя з Чернігова преса вперто мовчала.
А ось від тих «домашніх» чернігівців майже нічого не приховувалося, і надто — плани зі здачі державі 213 тис. т зерна, 321 тис. т картоплі, 91тис. т м’яса, 353 тис. т молока тощо. Водночас урбанізація йшла семимильними кроками, тож земляки старшого покоління пам’ятають, як непросто було покинути село, адже без прописки на роботу в місті влаштуватися зась. Самих вакансій вистачало. Так, на сторінках «Деснянської правди» можна побачити, що на заводи Чернігова були потрібні «полотери, зарплата 60-65 крб., прибиральниці цехів, 46-52 крб.» Загалом, згідно з директивами з’їзду, зарплатня робітників і службовців цього року зросла на понад 20%.

Чернігів дає першу в країні анідну нитку

20 лютого о 14.40 була одержана перша в країні срібляста бобина з анідною ниткою на заводі «Анід», що, нагадаємо зводився передовими методами (з використанням матеріалів із 230 підприємств країни). Вінець зусиль багатотисячного колективу, звісно, був присвячений ХХІІІ з’їзду КПРС, і вже перший вагон анідної кордної тканини було відвантажено до Омська для виробництва надміцного автомобільного взуття.
Щодо «хімічної карти» Чернігова, то її стріли густими променями розходилися всюди, сягаючи Сибіру. У відділі збуту заводу синтетичного волокна значилося 282 підприємства, що переробляли продукцію, обсяги якої зросли втричі. Нових споживачів знайшов капроновий шовк і штапель.
До згаданої події року посилилися темпи будівництва заводу силікатних блоків, розрахованого на випуск 85 млн. штук умовної цегли. Велич перспектив розпочатої п’ятирічки вбачалася і в надіях на люпиновий завод, що дійшов до пуско-налагоджувального періоду й обіцяв щорічну підготовку 2500 т люпину і 500 т конюшини й люцерни. «Висококондиційний люпин ляже в лантухи, — писала газета, — а оброблене насіння дасть корми для ферм, і збагачена азотом земля віддячить урожаями».
Судячи з темпів переробки льону, катонінна фабрика (на Шерстянці) була першою в Україні. І якщо вірити «Льоноконоплетресту», за реалізацію льонопродукції — справжнього скарбу Полісся — колгоспи області одержали більше 25 млн. крб.
У переліку того, над чим іще належало попрацювати сільським трударям, була меліорація — «справа всенародна». За останні роки в області меліоратори, хоч працювали мляво, осушили і ввели в обіг аграріїв 59 тис. га. Це при тому, що на Чернігівщині було понад 200 тисяч гектарів боліт і надмірно зволожених земель, більше 500 тисяч гектарів луків і пасовищ. Щодо колгоспних лісів, то їх було понад 215 тисяч гектарів, і вже спостерігалися самовільні вирубки, щоправда, масштаби їх невідомі.

Хто роздовбе цукерку «Щасливе дитинство»?

Більш смачною новиною було виробниче ноу-хау овочесушильного заводу, де вперше були виготовлені кукурудзяні палички. Усі 50 т, вироблені за рік, розлетілися вмить. Овочесушильний завод ще раз підтвердив славу картопляного краю, видавши 650 т сушеної картоплі для Півночі (5 т щодня). Відчуття харчової ідилії порушила тільки критика, що звучала на сесії міськради в бік кондитерської фабрики, що в попередньому році недодала 479 т виробів і вивезла 600 т за межі Чернігівщини. І це при тому, що до Чернігова в минулому році було завезено 4280 т солодкої продукції. Про нарікання на погану якість продукції свідчили жарти «деснянського їжака», який нібито був присутній на змаганні богатирів, які намагалися кувалдою розплющити цукерки «Щасливе дитинство». Втім, схоже, така гостра сатира тільки підбурила кондитерів, які взялися і виробили нові сорти цукерок та мармеладу.
Якщо недоконаний вид дієслів щодо планів із виробництва м’ясної продукції перевести у подію, що відбулася, то у 1966-му чернігівським «Головм’ясом» було збільшено випуск м’яса на 1640 т, ковбас на 100 т (за семирічку обсяг цієї продукції зріс у чотири й три рази відповідно). Також пішло вгору виготовлення продукції підвищеного попиту: твердокопчених ковбас, сосисок і сардельок, пельменів та пиріжків. Хоча й не факт, що всім тим сповна могли поласувати самі чернігівці.
Як і обіцяв головний технолог молочного комбінату М. Пац, семирічку виконали достроково, а в 1966-му вдвічі стало більше цільномолочної продукції. «У дуже складних умовах уже зараз завод випускає по 40 т молока в зміну, але можливо і 100 т замість недоцільних за планом 50 т». З’явився в Тупичеві новий сироварний цех, що за рік видав на-гора 75 т нової продукції — «російського сиру». Смакоту відразу повезли до Москви, Ленінграда та Києва.

«Будет тебе и ванна, будет и кофэ, будет и какава с чаем»

Багато розмов велося про економічне висотне будівництво, в місті почали з’являтися перші «хмарочоси»-дев’ятиповерхівки. Основним районом житлового будівництва п’ятирічки й далі було «призначено» Бобровицю. Щоправда, забудова житломасиву, розрахована на 60 тисяч мешканців і 7 мікрорайонів, стартувала в 1967-му й закінчилася в 1977-му. Загалом, як зазначав голова міськплану Д. Страшной, чернігівський житлофонд за семирічку зріс із 477 тис. м кв. до 807 тис. м кв. До речі, саме тоді Чернігів почав ставати сучасним містом, а очолив міськвиконком у 1966 році Степан Муха, наймолодший очільник міста за післявоєнні роки й ще не одружений. Він був вимогливим, жорстким керівником. Тодішній головний архітектор міста Віктор Устінов згадує, що Степан Нестерович мав звичку перед роботою подивитися, як прибрані вулиці міста, побілені бордюри та дерева. І непереливки було тим керівникам, хто не виконав вимоги мера.
До слова, в цеху заводу цементних виробів установлені нові верстати для формування черепиці, в результаті чого її випуск зріс у 2 рази.
Наболілим питанням залишався міський водопровід. «Мешканці 3-5 поверхів ходять по воду на перші поверхи. А як ходитимуть із 12-го? — скаржилися люди. — Вода в крані забруднена, іде з іржею, піском та домішками». Проте потужність водопроводу поступово мала зрости у 4 рази завдяки проекту харківського інституту «Укрдіпрокомунгосп», що розроб-ляв новий проект водопостачання на 1967—1980 рр. Бідкалися й мешканці низки квартир по вулиці Примакова, де досі не було радіолінії, взагалі в квартирах не було технічної можливості поставити радіоточки. Тим паче, що телевізори були не в усіх.

«Під одну гребінку» та тисяча і одна… кружка Есмарха

Упередженого ставлення до себе не любить жодна жінка, хоч директор, хоч гребнечесальниця КСК, яка мешкає в гуртожитку. «Люди як люди, відзначають Новий рік, 1 Травня, а нам у гуртожитку в очі: «Ніяких свят!» — скаржилася до газети робітниця, ображаючись на керівництво, у якого свята неодмінно асоціювалися з п’яними дебошами. Справедливий гнів викликало систематичне порушення прав мешканців. Так, на папері значилося, що офіційно перебувати гостям дозволялося до 1.00, але зачиняли двері раніше, і без паспорту туди ні ногою.
Втім, такі прикрі випадки ніяк не вплинули на «величні накреслення» директив 23 з’їзду КПРС, що надихнули чернігівців на обладнання «плавучого комбінату з прокатним пунктом предметів широкого вжитку»: перукарнею, фотосалоном, камерою зберігання речей та одягу, терміновим ремонтом взуття й навіть прасуванням одягу. Серед планів із присмаком загадковості було будівництво фабрики нестандартних меблів.
Цікаво, що були доступними й такі дрібниці життя як товари інтимного користування. Мається на увазі підкладні кола, кружки Есмарха, кисневі подушки, банки, котрі можна було взяти в оренду без застави, маючи паспорт і заплативши гроші за прейскурантом в аптеці № 25 на центральній площі Чернігова. Корисним надбанням виявився й новий магазин «Тисяча і одна…». Інтрига полягала як у тисячі, так і одній дрібниці. Словом, продавалася тут усяка всячина: від прищепки за 2 копійки до пральної машини.

Розчарована Десна та нещасні зайці

По суті, чернігівським дітлахам було чим зайнятися. Наприклад, спортом. Тим паче що в обласній станції юних техніків, до речі, нагородженій у 1965 грамотою Президії ВР УРСР, до радіоконструкторського, спорттелеграфу, ЕОМ та інших гуртків — у 1966-му додалася секція картингістів (тільки за 20 років його існування спортсмени 23 рази ставали чемпіонами України). Взимку в місті було три «офіційні» ковзанки: у парку культури, на стадіонах «Локомотив» та ім. Гагаріна (до речі, там 1966 року організувався клуб любителів футболу). Та деякі шибайголови прагнули екстриму… на кризі. Школярі, наче хвацькі браконьєри, знищували рибу в річці, до того ж виделками. Чимало дорослих їм подавало «приклад», полюючи на здобич вже з острогами і драчами.
Цікаво, що такі випадки були до самого льодоходу, що почався 6 березня й тривав 6 днів, чого не спостерігалося з 1925 року. Десна розлилася, як море, і стала безвихідною пасткою для «корисних звірів». Маються на увазі зайчихи з виводками, яких рятували сільські вчителі та учні. Принаймні так вчиняли колективи з Сосниччини.

(Далі буде)

Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» №1 (1189)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (1)