«Роман Гриньків? Це мій небіж»

Бандуриста Романа Гриньківа сьогодні знає увесь світ. Блискучий виконавець, композитор, майстер по виготовленню бандур. Народний артист України. Викладав у Національній музичній академії.
Засновник і президент фонду «Золотий акорд». Тривалий час жив у США і Канаді. Художній керівник «Тріо Романа Гриньківа» і «Оркестру Романа Гриньківа». Лауреат низки музичних фестивалів, зокрема у Брюсселі і Торонто, етно-фестивалю «Країна мрій», Фестивалю бандури в Перемишлі, Міжнародного конкурсу «Кубок Півночі», володар гран-прі імені Гната Хоткевича. Виявилось, родове коріння маестро — у наших краях, у Новгороді-Сіверському. З рідним дядьком Романа Дмитровича Володимиром Петровичем Пашковим ми и зустрілися.

У старому домі на Трисвятській

— Вулиця наша, правда, давно вже не Трисвятська, а Куйбишева, — каже Володимир Петрович. — Це я так, за звичкою. А дім цей — родове гніздо Пашкових. Тут народився мій батько Петро Іванович, сюди привів сусідську красуню Марію Вергун, яка народила йому трьох синів і дочку. Старшого хлопчика 1928 року народження звали Володимир. У 41-ому він помер. Я побачив світ у грудні сорок другого, і мені дали братове ім'я. Може, традиція така, може, горе своє від втрати коханої дитини батьки хоч якось хотіли заглушити. Назвали Вовою. Так я й до старості залишився для рідних Вовою.
Батько наш, 1904 року народження, був людиною талановитою і активною. Якось до його рук потрапила розбита балалайка. Відремонтував, і вона зазвучала. Так само гітара і скрипка. І старі кинуті інструменти теж одержували під його руками нове життя. Себе він називав автодидакт, тобто самоучка. Грав на всіх музичних інструментах. Особливо любив скрипку. Зробив з козячої шкіри бубон. А хтось із сусід грав на кларнеті. І ось уже звучить цілий оркестр. Про вечорниці з музиками на Трисвятській знало усе місто.
Активного комсомольця направили до Києва на робіт-фак, після закінчення якого він вступив на філологічний факультет університету. Був студентом самого Миколи Зерова. Коли того звинуватили в українському буржуазному націоналізмі, тінь упала й на його студентів. Батькові порадили: «Петре, тікай!» І він, не одержавши диплома, утік на Донбас.

«Любов до бандури у нас від батька»

— У студентські роки зачарувався бандурою і любив її до останньої миті життя. Було, по радіо забринить бандура, і батько: «Тихо, тихо, тихо. Бандура!» Він так любив її, що власними руками зробив довбанку. З великого шматка дерева видовбав класичну бандуру київського строю. Привіз її до Новгорода-Сіверського. Показав людям, торкнувся струн — і всі, хто почув той дивний звук, завмерли, вражені красою звучання. А сусідська дівчина Маруся Вергун заспівала «В кінці греблі шумлять верби», а тоді ще й «Полюбила Петруся». Вони побралися, і батько забрав кохану до Києва. Коли ж «українському буржуазному націоналісту» довелося тікати на Донбас, мати з малим Вовою повернулася до свекрів у Новгород-Сіверський, в оцю хату.
У Донбасі батько захворів на ревматизм, виникли проблеми з серцем. Приїхав до дружини й сина з підірваним здоров'ям, але палким бажанням робити добро, творити красу. Працював викладачем хіміко-техноло-гічного технікуму в Шостці. Там у 1935 році народився ще один мій брат Євген.
Коли почалася війна, батька на фронт не взяли. У нього був дуже поганий зір, висока короткозорість. Малим дражнили скляокий. У роки фашистської окупації вони з дідом працювали на пилорамі — робили шпали для залізниці. Треба було годувати сім'ю. Тоді тато змайстрував свою другу бандуру. Грати на ній було його відрадою.
Я народився в грудні сорок другого року, перші кроки зробив в окопах, куди ховалася сім'я у дні боїв за місто. Прийшли наші. Батько повернувся на роботу викладача до Шосткинського технікуму. Далі викладав мову і літературу у школах Новгорода-Сіверського, в медучилищі. У сорок шостому у нас народилася сестричка Галя. Життя потроху налагоджувалось.

Заграй мені, мій смутку, на бандурі, її жіночим голосом заплач

— Скільки себе пам'ятаю, у нашому домі звучала бандура. Навчився грати на ній Євген. Коли вступив у 1953 році до Київського медінституту, там грав, брав участь у художній самодіяльності.
Моїм першим музичним інструментом була балалайка. Як підріс, тато дав мені в руки бандуру. Пам'ятаю, як Женя приїхав на канікули і привіз з собою бандуру Чернігівської музичної фабрики. Вона здавалася нам казковою. Перебирав струни тато. Дозволили торкнутися їх і мені. Досі ж ми грали на саморобній татковій, а тут — фабрична!
Ми з батьком і на сцені з бандурами виступали. Акомпанували вокальному квартету шкільних учительок. Самі співати не пробували. А вже вдома уся сім'я кохалася в народних піснях. Дуже любили «Ой наступила та чорна хмара», «Байда», «Ой чого ти, дубе, на яр похилився», «Ой на гору козак воду носить». Боже, яка краса — народна пісня! А в супроводі бандури то таке диво, що й не передати словами. Ми й Галю навчили гри на бандурі. І вже вона виводила «Ой дівчина по гриби ходила». Якось я прочитав інтерв'ю її сина Романа Гриньківа, де він сказав: «Так вийшло, що в житті не я вибирав бандуру, а вона вибрала мене. Мій дід був кобзарем і робив інструменти для нашої сім'ї. А вся сім'я була великим ансамблем бандуристів. І я ще на світ не з'явився, а на мене вже чекав інструмент. Вибору в мене не було, я віддавав їй увесь свій час навіть у дитинстві. Тому я не відділяю свою долю від бандури». Істинна правда. Усі ми грали на бандурі. І старші, і малі.
Школу я закінчив із срібною медаллю. Вступив до Київського медінституту, на санітарно-гігієнічний факультет. З бандурою не розлучався, грав в інститутському ансамблі бандуристів. Після інституту закінчив аспірантуру. Одружився. Народився син Сергій. Але подружнє життя не склалося. Я залишив Київ і повернувся до Новгорода-Сіверського. Викладав у медучилищі, працював у лабораторії райлікарні, в санепідстанції. Бандуру не залишав. Ще живий був батько. Ми разом грали, слухали звучання любимого інструмента. Краса, вище якої нема нічого у світі.


Володимир Пашков

«Козак росте! Бандуристом буде!»

— Сестра моя Галя вчилася в Києві у фармацевтичному технікумі. Вийшла заміж за випускника політехнічного інституту Дмитра Гриньківа. У них народилась донечка Леся, а в 69-ому — синок Роман. Щоліта Галя приїздила з дітьми до нас у Новгород. Дід Петро обожнював онука. Ромчик тягнувся до бандури. Клали інструмент на підлогу, і малий бринькав пальчиком по струнах. Ми не забороняли, давали Ромасикові волю. Роби, дитино, що хочеш. Коли хлопчик трохи підріс, ставили бандуру на підставочку, і він щось уже там починав. Грати навчився рано, ще до школи не ходив. Дід Петро радів:
— Козак росте! Бандуристом буде!

І до музичної школи його віддали раніше, ніж до загальноосвітньої. Далі було училище імені Глієра, де його вчила Шмельова, дружина прославленого бандуриста Сергія Васильовича Баштана. От як її звали, не пам'ятаю. Педагогом вона була прекрасним. А в консерваторії Роман вчився по класу бандури у професора Сергія Баштана.
Успіхи небожа не можуть не радувати. З нього вийшов великий музикант і новатор. «Я не вибирав бандуру. Це вона вибрала мене», — каже Роман. Гадаю, він удався в діда Петра Івановича Пашкова. Займався модернізацією та технічним переобладнанням традиційної бандури, зменшив її вагу, переробляв металеві деталі, вперше причепив до бандури титанову демпферову механіку. Створив електробандуру з алюмінієвим корпусом. Він грає на бандурі і Баха, і джаз, і українську народну музику. Відкрив світові нові можливості українського музичного інструмента, про які до нього ніхто й не здогадувався. Ну, хіба не гордість для нас, Пашкових, такий нащадок?
У Романа хороша сім'я. Його дружина Лариса Дедюх була в консерваторії ученицею Клавдії Радченко, володіє прекрасним голосом і чудово грає на бандурі, виступає в концертах разом з Романом. їхня дочка Галинка — балерина.
На концертах Романа мені бувати не довелося, але записи їх бережу і слухаю з насолодою. Шкода, що не дожив до тріумфу онука дід Петро. От би порадів.

«Вірю в Бога і добро»

— Батько мій помер у 1976 році. А маму Марію Іванівну я ще тримав на світі до 91-го. Слабенька була, але раділа життю, турбувалася про дітей і онуків. Любила слухати бандуру, просила:
— Синку, зіграй. Згадаймо тата.
Батькові інструменти я бережу. І бандуру, і гуслі, які він змайстрував ще в 1952 році. Одного разу я з ними вийшов на сцену облмуздрамтеатру в Чернігові в пролозі «Думи про Сіверський край», у звітному концерті нашого району. Були там такі слова: «Всміхнулась Русь крізь сльози і печалі. Будь славен, Ігор Святославич!» Тоді я вперше заспівав. І виявилось, що у мене баспрофундо, найнижчий чоловічий голос.
Мами вже не було. Я почав працювати над своїм голосом. Коли заспівав «Взяв би я бандуру» під власний акомпанемент, зал нагородив мене гарячими оплесками.
Нотну грамоту я засвоїв. Пробую щось творити. У свій час моєю «Думою про землю Сіверську» зацікавився Анатолій Пашкевич, прекрасний композитор і диригент, що так рано пішов з життя.

У 90-і роки придбав нарешті концертну бандуру з перемикачами Чернігівської музичної фабрики. Побачив її в нашому магазині «Ярославна». Коштувала бандура 300 карбованців, з моїми заробітками сума захмарна. Але йшов час, почалася дика інфляція. Усі ми стали мільйонерами. Заходжу в магазин, а на бандурі — стара ціна. Я на той момент уже був вегетеріанцем. Прикинув, що 300 купонокарбованців коштують два з половиною кілограми вершкового масла, яке вже не їм. І купив бандуру. Ось вона, моя красуня. Люблю співати «Гей літа орел» — для мого голосу виграшний твір. Ну і, звісно, «Взяв би я бандуру».
Уже тринадцять років живу в законному шлюбі з Раїсою Миколаївною Крот. Вона на сімнадцять років молодша. Ми вінчані. Забрали з села тещу. У нас усе добре. Рая вмовила завести пасіку. Не смію перечити дружині, хоча, признаюся, перебирати струни бандури подобається більше.
Коли у 2006 році помер Євген, ми з Раєю вирішили піти співати в храм, таким чином вшановувати пам'ять брата. Співали в хорі С в я -то-Миколаївської церкви, в Спасопреображенському соборі. Тепер — не співаємо. Ми повернулися до істинно християнської віри Свідків Ієгови. Ходимо на її зібрання до Залу царства, служимо Богу.
У кожного свій шлях до Бога. Головне — жити по совісті, робити добро. У цьому я переконаний, у це вірю.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №4 (1445)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)