Остёр на язык

Своїми віршованими афоризмами Микола Руско змусить вас реготати до кольок, хапатись за голову, дивуючись власній довірливості та легковажності, або втирати зі щоки сльозу, шкодуючи втраченого часу та від усвідомлення простоти сенсу життя.



70-річний мешканець міста Остер Козелецького району кількома рядками влучно «вистрілює» в українське сьогодення, вражаючи яскравістю та лаконічністю, піднімає його з брудних вулиць на загальний огляд та осуд.

Найдорожчий фонд держави -
Мовчазні, тихенькі ґави.

Понад 20 років викладач Остерської дитячої музичної школи Микола Руско розповідав зі сцени гуморески Павла Глазового. Пам’ять на «це діло» у нього чудова (без папірця міг продекламувати 75 творінь класика української гуморески), акторська майстерність та здатність до перевтілення також на рівні, а тому жодний розважальний захід у місті не обходився без виступів Руска-Глазового.

- Ще у шкільні роки пам’яті до формул та теорем у мене не було, а ось до літератури..., - говорить Микола Андрійович. - Я знав дуже багато віршів, і коли через багато років після випускного вступав до інституту культури, це мене і врятувало. Темою мого твору на вступному іспиті з української літератури була «Образ Леніна в українській радянській літературі». Я згадав:

Ілліч ненавидів панів -
Гнобителів жорстоких,
Трудящих палко він любив,
їх діток яснооких, також згадав Максима Рильського «Ленін», ще дещо і зрештою отримав за твір четвірку і став студентом.

А згадати, здавалося, непросто, бо після закінчення школи пройшло вже багато часу та й життя у той час було у Миколи не з простих.

Народився він у селі Верхній Ікорець Боровського району Воронезької області. Там, реабілітуючись після поранення на фронті, його батько закохався та одружився з місцевою дівчиною.

Дякувати медицині,
Нагрів руки на вакцині.

Після часткового одужання (бо батько Миколи на все життя лишився інвалідом війни) та народження сина молода родина переїхала на батьківщину чоловіка - село Короп’є, нині Козелецького району. Микола закінчив десятирічку у сусідньому селі Карпи-лівка, курси баяністів при Чернігівському музичному училищі та вступив до Ніжинського училища культури. Та прийшла повістка з військкомату - навчання довелося відкласти на три роки.

- Служив я у прикордонних військах, у туркменському місті Кушка - найпівденнішій точці Радянського Союзу.

Були ми рівні всі і друзі,
Але в Радянському Союзі.

Наші офіцери говорили:

«Дальше Кушки не пошлют,
Меньше взвода не дадут».

Віддавши борг Батьківщині, Микола у 1970 році закінчив училище та, після року роботи в будинку культури села Рівчак-Сте-панівка Носівського району почав роботу в Остерській дитячій музичній школі. Працював добре, однак декого не влаштовувала його, як на їхній погляд, занизька та нібито непрофільна освіта.

За кілька років Миколі такі розмови набридли і він вступив до Київського інституту культури, дипломом якого закрив рота «найграмотнішим».

Від дурості немає ліків,
Хто б там що не кукурікав.

Ще під час навчання в інституті пан Руско починає активно писати. Яскраві думки, ідеї, спостережливість та увага до дрібниць надихають його на вірші та пісні про патріотизм, кохання, любов до рідного краю. Зокрема, саме Микола Руско написав гімни гімназій Остра, Десни та Козельця, його пісні співають під супровід духового оркестру районного центру.



Самого Миколу постійно залучають до самодіяльності різних рівнів, починаючи від внутрішньоостерських і закінчуючи Козельцем та Черніговом. Його виконання гуморесок Глазового користуються попитом, але всі «20 років на сцені» Миколу Андрійовича не покидають деякі думки.

- Я відчував, ніби щось сидить у мене всередині і потребує виходу. Однак не розумів: що? - згадує пан Руско. - Якось я подумав: невже я, читаючи 20 років гуморески, не зможу написати щось схоже. Взяв у руки олівця і... виявилося, це саме те, що потребувало виходу. Однак написати Микола Андрійович написав, але інша річ - виступити передлюдьми не Глазовим, а Руском. Прочитав спочатку дружині, але та не дуже-то й вслуховувалася і відреагу-вала на кшталт «ну, написав і написав».

- Ти ж така розумна, гарна,
Сукня на тобі шикарна...
І чому ж не йдеш за мене?
- Через те й не йду, Семене.

Знайомі, яким прочитав пізніше, були у захваті, як і деякі визнані в області майстри літератури. Це надихнуло написати ще одну гумореску, потім ще і ще.

- У тебе чудові гуморески, Миколо, - сказав один зі знавців жанру. - Ти їх простим людям почитай. І, якщо сподобається, все буде добре. До думок заслужених не дуже прислухайся - вони вороже ставляться до чужаків.

- Ну, як квартирне питання?
Запитала тітку Аня.
- Та ніяк, але доб’юсь.
Перед Богом поклянусь,
Я кістьми ляжу, небого!
Головне знаю, під кого.

Микола Руско багато пише, але, як кажуть, у шухляду. Його гуморески й пісні людям подобаються, усі його новинки презентуються у місцевому краєзнавчому музеї, але далі справа не йде - грошей на видання книжок немає.

- Мої гуморески дуже сподобалися на той час головам колгоспів сіл Лемеші та Данівка, - згадує Микола Андрійович. - Причому одному настільки, що він попросив після смерті разом з ним у труну покласти й мою гумореску.

Завдяки коштам таких шанувальників у 1998 році пан Руско все ж таки видав збірку гумору «Сатиричні уколи Руска Миколи». Ще за 5 років - добірку пісень «Одна ти у нас, Україно» та книжку «Гумор не вмира, бо сміється дітвора». Ще через рік - книжку для дорослих «Свиня на протезах». Характеризуючи її, член Національної спілки письменників України Олексій Крачило сказав, що «автор постав зрілим майстром, якому притаманні соціальна гострота, жартівлива дотепність, саркастичні інтонації».

Гучномовець - інструмент,
А не правди аргумент.

У передмові до видання заслужений працівник культури України Станіслав Реп’ях написав, що Микола Руско йде стежками таких видатних українських гумористів, як Степан Руданський, Іван Манжурата Павло Глазовий.

- Була моя «Свиня» і в Чернігівській філармонії, - говорить пан Микола. - Був там звіт Козелецького району і мене попросили дати кілька гуморесок. Я дав їм книгу, через деякий час просять іншу, бо, говорять, стільки всього з неї вчили, що затягали на мотлох.

Тісні зв'язки властивість мають -
широко двері розчиняють.

Одна проблема; люди, що звикли брати безкоштовно, ніколи не будуть купувати. За словами Миколи Руска, якби свої книжки роздавав безкоштовно - з руками відірвали б. А так - лежать, хай і дуже малі тиражі, чим не дають можливості друкувати «з шухляди», що вже «по швах тріскається».

- Якби мені розпродати те, що є, були б гроші на видання нової збірки. Атак - пишу тільки зошит за зошитом, - жаліється Микола Руско.

Якщо хочеш досягти...
Недосяжної мети,
Не рви пупа - заплати.

Пробував був Микола Андрійович вступити до спілки письменників з надією, що там посприяють у виданні. Але не така то й проста справа. Люди, у яких всього по дві збірки, вже давно числяться письменниками, а восьми Рускових збірок, виявляється, замало. Говорить, попросили кілька екземплярів на вивчення. Через деякий час просять ще, бо ті десь загубилися.

Коли довго тягнуть гуму,
Знай: надіються на суму.

Окрім гуморесок та пісень, є у Миколи Руска й віршові казки з малюнками, які були б дуже цікаві й корисні для розвитку найменших українців, але поява їх у друкованому вигляді також «висить» через відсутність у автора коштів на видання.

З 1987 року і донедавна Микола Андрійович працював директором Остерської дитячої музичної школи. Останні роки викладає гру на сопілці, а в літературному плані зосередився на написанні віршованих афоризмів.

- Я не шукаю тем. Вони до мене приходять самі, - пояснює Микола Руско. - Слухаю радіо: стій - взяв ручку, записав. Буває серед ночі прокидаюся, щоб думку занотувати , а зранку приводжу її до ладу.

Релігія тримає маси,
Щоб цар ікру їв та ковбаси.

Понад 1200 афоризмів Миколи Руска сьогодні чекають свого часу у зошитах автора. Дотепні, актуальні, влучні - вони говорять про те, що люди бачать і з чим стикаються щодня, але не мають таланту чітко сформулювати і, як наслідок, зробити висновок. Він пише і про брехливість влади, і про корумпованість медицини, і про старість та молодість, і про вади суспільства, і про сутність життя тощо.

- Скажіть, у чому життя суть?
- В тім, що всіх нас віднесуть.

Микола Руско доступно й дотепно пише про те, про що людям варто замислитися, якщо вони бажають зійти зі шляху, вкритому граблями, та побачити світло в тунелі під назвою «Україна».

Той, хто істину шукає,
Голодранцем помирає.

- Людині стільки років, на скільки вона себе відчуває, - каже Микола Руско. - У мене й досі дитинство в душі, а тому в свої сімдесят я готовий ще «шурувати й шурувати». Якби ще тільки хто допоміг видати написане...

Кому війна, кому - майдани,
А іншим - грошей чемодани.



Ігор Стах, "Чернігівщина" №50 (502) від 11 грудня 2014

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)