Маша Матвієвська: історія жінки, яка після пересадки нирки відчула смак життя

Навряд чи можна зустріти людину, чий життєвий шлях був би безхмарним, позбавленим переживань, наповнений суцільним позитивом. Час від часу ми всі переживаємо неприємні, а то й трагічні ситуації, які кожен долає по своєму. Але є люди, яким доля щедро відсипала стільки випробувань, що ніби трохи помилилася й зібрала всі негаразди, призначені десятку, а то й сотні людей, і «наділила» ними когось одного. Кажуть – Бог дає саме стільки випробувань, скільки кожен з нас здатний винести. «Якщо це так, то скільки ж сталевої міці, невиправного і сили духу треба мати, щоб мати змогу ось так посміхатись і випромінювати потужне джерело позитиву до всього світу?» – подумалось мені, коли побачила світлини 46-річної городнянки Марії Матвієвської з Городні, які зробили її переможницею фотоконкурсу, організованого в рамках марафону, який проводила відомий стиліст Яна Ткаченко.

Промінь світла крізь випробування

Маша влетіла у редакційний кабінет, де ми домовились про зустріч, свіжим струменем літнього повітря, випромінюючи безмежний простір світла і тепла. Мимоволі замилувалася її очима, які променіли світлом, і щирою, відкритою посмішкою. Я її не впізнала. Чи це та дівчина, про яку ми розповідали читачам років п'ятнадцять тому, і яка разом із сестрою боролася з жорстокою хворобою й підступами долі? При згадці про сестричку Юлю, з якою вони були двійнятами і просто спорідненими душами й серцями, Марія сумніє. Юлі не стало дев’ять років тому, хвороба не залишила їй шансів. Тож Маша тепер живе за двох.

Маша і Юля народилися в родині Свириденок у Городні, де вже підростав старший на п’ять років від дівчат брат Владислав. Коли донькам виповнилося по одинадцять років, родина зустрілась з невтішним діагнозом: у Юлі лікарі діагностували інсулінозалежний діабет першого типу. А через місяць лікарі точно такий же діагноз поставили і Маші. Що стало тому причиною – чи генетика, чи сильний грип, на який перед цим перехворіли сестри, точно не відомо. Але відтоді їм довелось вчитися будувати нове життя, в якому було дуже багато «не можна». Тато дівчаток тоді звільнився з роботи на заводі «Агат», щоб бути поруч з доньками і слідкувати за тим, щоб вони строго дотримувались вимог харчування, режиму, фізичних вправ.

Коли дівчата виросли й закінчили навчання у школі, отримали освіту. Але в країні й у родині настали важкі часи.
– Ми закінчили з Юлею технікум, – каже Марія. – Роботи тоді не було, я якось влаштувалась працювати у терцентр, а Юля змогла знайти роботу в управлінні соціального захисту значно пізніше. Брат Влад уже одружився і мав свою сім’ю, а тато з мамою – навпаки, розлучилися. Мама ще й без роботи була, торгувати у Гомель їздила, щоб нас вчити й годувати. А ще ж і на лікування кошти треба були. Тато, хоч і не жив з нами, але допомагав в усьому. І нині він завжди поруч, готовий у будь-яку мить підставити плече. Та все одно тоді було дуже важко. Але все ж у цих сірих буднях я мріяла про щастя. І воно мене знайшло. Вірніше, це я його знайшла. Мені тоді 20 років було.

Кохання, яке зародилось у листах

Якось на очі Марійці потрапила газета з оголошенням про те, що агентство знайомств допомагає єднати серця. Вони разом з сестричкою надіслали свої фото, заповнили анкети. І незабаром Маші прийшов лист від Юрія з Броварів. Вона відповіла. Почалось листування, яке тривало півтора року. Тільки зрозумівши, що мають багато спільних поглядів на життя і відчувають одне до одного сильну симпатію, пара вирішила зустрітися. Обоє приїхали у Чернігів, на нейтральну територію.

– Юра тоді вже працював, мав стабільний дохід, тож приїхав і з квітами, і з подарунками, посміхається, згадуючи ту зустріч, Маша. – Привіз мені квіти, фен, сумочку. Тоді це була велика розкіш. Ми дуже сподобались одне одному і Юра мені запропонував жити разом. Але я глибоко віруюча людина, тож на цивільний шлюб згоди не дала. І тоді мій майбутній чоловік зробив мені офіційну пропозицію. І я переїхала вже як Юрина дружина у Бровари у серпні 2002 року. То було щастя! Ми дуже кохали одне одного. Моя Юля теж переїхала у Бровари. Вона дуже сумувала в городні без мене, врешті мама, натерпівшись від її сліз, сказала: «Їдь і ти до Маші. Нема моїх сил на це все дивитись!». Юля теж познайомилась у Броварах зі своїм майбутнім чоловіком. Тож ми раділи: ми поруч, і обоє щасливі. А в 2003-ому у нас з Юрою народився Богданчик.









Лікарі забороняли Маші народжувати, зважаючи на її стан здоров’я. Це було великим ризиком для її життя. Але. Попри заборону. Вона не могла відмовитись від безмежного щастя стати матір’ю.

Вагітність протікала дуже тяжко. Вже на пізніх стадіях У Маші піднявся тиск. Лікарі пропонували перервати вагітність, адже дитина відчувала кисневий голод, що могло відобразитись на її здоров’ї. Але Маша в те не вірила. Вона дуже хотіла цю дитину.

На жаль, невтішний лікарський прогноз справдився. Їхній син народився з гідроцефалією. І хоч лікарі зробили все можливе, й нібито стан хлопчика значно покращився, та у вісім місяців у Богдана почались сильні судоми. Вирок приголомшив: дитячий церебральний параліч. З того дня їхнє життя перетворилось на щоденну боротьбу за здоров’я сина.

– Юра чудовий батько, – каже Марія. – Він і мене переконував, що не можна здаватися. Ми їздили у всілякі клініки, санаторії, були у безлічі масажистів. Щовечора, прийшовши з роботи, Юра робив з сином фізичні вправи. Сам зробив спеціальні меблі для занять і побуту, бо працював на меблевій фабриці. Нам було важко. І фізично, і морально, і матеріально. Якоїсь миті напруження досягло апогею. І я для себе вирішила, що я повинна відпустити Юру. Він заслуговував на інше, щасливе життя. Тож забрала Богданчика і, не зважаючи на вмовляння й благання чоловіка, поїхала у Городню, до мами. Юра був чудовим чоловіком. Він і зараз спілкується і допомагає з Богданчиком. Я й ого дуже сильно кохала. Але ж кохання – це не лише про пристрасть. Насамперед це – бажання щастя тому, кого кохаєш.

Втратити половинку себе і зустрітися з янголом-охоронцем

Присвячуючи сину кожну мить, Маша взагалі перестала турбуватися про власне здоров’я. Припинила щороку проліковуватись. Спохопилася лише коли почав стрімко падати зір і стали жахливо боліти ноги. В 2010 році в інституті ендокринології у Києві винесли черговий вирок: хронічна ниркова недостатність 5-го ступеня. Нирки відмовлялись працювати. Восьмимісячне перебування в стаціонарі великого результату не дало. Стан Марії був таким, що брат Владислав у лікарняні стіни заносив її на руках, бо сама вона вже й ходити не могла. Стало зрозуміло: відтепер життя можливе тільки з гемодіалізом.

– У моєму організмі накопичилось 20 літрів рідини, – згадує Маша. – Це було страшно. Стан свідомості був такий, що в мене починалось марення. І ось тоді, в тому маревному сні, до мене прийшла моя покійна бабуся Марія, мамина мама, на честь якої мене й назвали. Я її в житті ніколи не бачила – вона померла молодою, задовго до мого народження. Бабуся була з русою косою, як розповідала нам мама, і в такій гарній білій хустці з китицями. Вона розкрила наді мною руки, і хустка розкрилась, наче крила. І бабуся сказала: «Не бійся, все буде добре». Прокинувшись, я зрозуміла, що бабуся стала моїм янголом-охоронцем. І що я житиму.

Діаліз Маша проходила в Чернігові, у Медичному центрі ТОВ «Фрезеніус Кер Україна». Довгих 15 років щотижня вона їздила в клініку, де на сучасному обладнанні їй робили необхідні процедури. У цей же період погіршився стан здоров’я і Юлі. Вона теж народила синочка Андрійка і за численними клопотами не надавала належної уваги собі, розчинившись у догляді за немовлям. Юля теж опинилась на гемодіалізі.

– У нас у житті завжди з Юлею все було однаково, – стримує сльозу Маша. – Та одного разу, коли я прибула на діаліз, Юлі не було. Медсестра зробила вигляд, що не знає чому. Вже пізніше я дізналась, що вони боялись мені повідомити страшну новину, що моєї сестрички більше нема. Це була страшенна втрата – ніби половину мене відчахнули. Так хвороба назавжди розлучила мене з найближчою людиною. І в той же час саме тут, на гемодіалізі, я зустріла своє кохання, свого майбутнього чоловіка Максима.

Максим був родом з Ніжина. Теж їздив на гемодіаліз у Чернігів, де й познайомився з Марією. 11 років подарувала їм доля щасливого спільного життя у Городні. Максим, хоч і був молодший на сім років за дружини, весь час говорив їй яка вона в нього вродлива і гарна. Проміжок життя між щотижневими процедурами гемодіалізу у них був насичений маленькими радощами як то прогулянки містом, розмова за чашечкою кави, милування природою, поїздками у Ніжин до рідні Максима та турботами про Богданчика. Поруч завжди була Машина мама, її надійні руки й лагідні очі.

Прощання з Максимом і нічний дзвінок

Але біда знову постукала в їхні двері – легенева хвороба, яку мав Максим, різко спрогресувала. За лічені дні чоловіка не стало. Маша важко переживала чергову втрату – плакала, не спала ночами, й все розглядала їхні спільні фото.

– Не минуло ще й три тижні після смерті Максима, як 15 березня, рік тому, серед ночі пролунав дзвінок, – мені повідомили, що з’явилась донорська нирка для пересадки, – каже Маша. – Тоді я вже два з половиною роки стояла на черзі на таку операцію. На цьому наполягали лікарі. Бо стан мій був такий, що гемодіаліз був вже не в змозі забезпечити мені якісне й довге життя. У ту мить, поглинута горем, я відмовилась. Сказала: «Віддайте її комусь іншому». Вранці прокинулась і поїхала маршруткою на діаліз. І вже там, у лікарняному коридорі, знову пролунав дзвінок з інституту Шалімова: «Та нирка не підійшла тим, хто після вас у черзі. А вам підходить ідеально. Приїжджайте, не втрачайте такий шанс!». І я чогось зрозуміла, що це справді мій останній шанс. Я подзвонила мамі, попросила її зібрати мої необхідні документи й речі і щоб батько привіз їх у Чернігів. Тато приїхав і ми разом з ним поїхали у Київ.

Звичайно, рідні дуже хвилювались за Марійку. Зважитись на таку операцію – це не тільки шанс, а й ризик. Але вона була впевнена, що вона повинна використати цей шанс і все буде добре. І вже через кілька годин вона була в операційній, в реанімації.

– У мене й часу злякатись не було, – сміється Маша. – То воно й на краще. Прокинулась вже після наркозу в палаті. Це унікальна операція. Раніше таких не робили, людям з діабетом пересадки не здійснювали. Але світ крокує вперед і розвивається. Відновлювалась я важко. Нирка прижилась, але ніяк не хотіла «запуститися». Я була у відчаї. Лікарі заспокоювали, казали, що так буває. Але час ішов, а нирка не працювала. Врешті після двох місяців марних очікувань мені знову призначили діаліз, але сталося диво: нирка «злякалася» і запрацювала! Як усі раділи разом зі мною – і лікарі, і пацієнти. А я готова була своєму лікарю, який вірив у мене чи не більше, ніж я сама, руки цілувати – це ж вони мене врятували, подарували можливість нормально жити, без гемодіалізу, як усі здорові люди! Це безцінно. Тільки той, хто пройшов через схожу ситуацію, може зрозуміти, яке насправді це щастя – бути майже здоровим!

Шанс, подарований Богом, і новий смак життя

Перший рік після операції видався надскладним – Маші треба постійно носити спеціальний пояс, обмежити всі контакти з оточуючими, а якщо в разі крайньої необхідності спілкуватися з кимось стороннім, або вийти на вулицю – треба було одягати маску, щоб не «впіймати» інфекцію, яка б спровокувала відторгнення донорської нирки.

– Але все обійшлося, слава Богу, – радіє Маша. – І настав той момент, коли я нарешті змогла відчути смак справжнього життя. Я стільки років сиділа вдома через хворобу! Тож тепер ніби включився якийсь законсервований ресурс – я хочу робити все і одразу! Я прийшла в Центр надання соціальної допомоги, де працює програма «Життєстійкість». І тут мене зустріли як рідну. Я почала одразу відвідувати чи не всі діючі гуртки – на психологічні заняття, розвантаження, на в’язання м’яких іграшок, зараз займаюсь на тренажерах, відвідую заняття з фізичної культури. Ще й на курси англійської пішла. Розумієте: ось так мені треба все і одразу! Я ж стільки років життя не мала змоги щось робити через хворобу!

Окрім усього переліченого, Маша почала відвідувати майстра з макіяжу не тільки для того, щоб гарно виглядати, а щоб навчитися цього мистецтва для себе. Згодом вона замовила для себе фотосесію і врешті знайшла в інтернеті відео курс стилістки Яни Ткаченко. Коли ж майстриня оголосила про проведення марафону, Маша трохи засмутилась – 800 гривень за участь у ньому в неї не було зайвих. Але, побачивши Маріїне горіння, через п’ять днів Яна передзвонила молодій жінці і сказала: «Марійко, я хочу вам подарувати безкоштовно можливість участі в марафоні».

Маша не тямила себе від щастя. Вона відвідувала всі лекції, виконувала всі домашні завдання. Тренерка казала: «Відчуйте красу всередині себе». І Маша шукала і відчувала. Помічниками у виконанні домашніх завдань для жінки стали працівника Центру надання соціальних послуг. Скільки костюмів, зачісок, образів вони створили разом – точно більше сотні! І результат не забарився – Маша отримала перше місце в конкурсі. Це була її феєрична перемога над хворобою, над собою, над світом!

«Я хочу обійняти увесь світ!»

Марія так емоційно розповідає про своє життя, про зміни в ньому, що хочеться не просто розплакатись від емоцій – хочеться обійняти цю невеличку променисту жінку і міцно-міцно притиснути, щоб знайти, де він у неї знаходиться, той сталевий стержень, який не дає ні впасти, ні зламатися, а тільки йти вперед і всупереч усьому випромінювати світло та тепло. І щастя.

– Я іноді лежу вночі і думаю: «Ну й жадина я!», – сміється Маша. – Все мені мало, мало, мало нового, емоцій, відчуттів. Не можу надихатися оцією свободою, оцією можливістю жити як усі! Я хочу обійняти увесь світ! Хочу приносити користь людям чим зможу, бо раніше я не могла нічого. І хочу сказати кожному: ніколи не варто опускати руки! Життя – це боротьба. Треба боротися і вірити попри все. І радіти кожному ранку, кожному сонячному променю. Тільки тоді можна відчути справжній смак щастя!

Директорка Центру надання соціальних послуг Городнянської міської ради Наталія СЕМЕНОВА розповідає про Машу так:

– Ця жінка має неймовірну внутрішню силу. Вона – мов сонячний промінчик, який осяває все і всіх довкола себе. Інколи її нестримна енергія просто лякає: вона ніби хоче узяти в життя реванш за всі ті роки, протягом яких їй через хворобу було багато чого недоступним з тих маленьких радощів, якими ми користуємось щодня і ніби їх не помічаємо. Вона – наша постійна відвідувачка, і весь наш колектив стежить за її чарівним перевтіленням. У тому числі й наша професійна медсестра Олександра Меховська ретельно слідкує за всіма фізичними навантаженнями, які Маша відчуває на заняттях з фізкультури – щоб надлишок фізичних вправ їй не зашкодив, адже ще не так багато часу минуло після складної операції і тривалих років боротьби з підступною хворобою.

Ми всі підтримуємо її й психологічно. Адже кожна людина має свій ресурс, який його може «витягнути» з надважкої життєвої ситуації. Маша свій знайшла, тепер важливо його правильно використовувати. Вона заряджає своїм прикладом і енергією інших. Її життєвий шлях і бажання будь-що перемогти всі негаразди та бути щасливою є яскравим прикладом того, що не варто зневірюватись і опускати руки. Бо нема нещасливих людей – є ті, які зупинились, здались і припинили боротьбу. А цього ні в якому випадку робити не варто.
Світлана

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)