Житель Броварів переїхав у село на Чернігівщині, бо цілюще повітря допомагає жити без інгалятора

Ігор приїхав у село на тиждень, а залишився назавжди. Бо відчув, що дихає... Без інгалятора. Це стало вирішальним, щоби покинути Бровари і придбати житло у тихому Малому Усті.

Була ще й інша причина змінити міс­це проживання: хоті­лося тиші, а чи про­стого розуміння. Коли після трива­лого лікування важ­кого поранення Ігор зустрічався із людь­ми, він не міг знахо­дити спільних тем і це обтяжувало його без того важкі фі­зичні і душевні рани. Особливо незрозумі­лими були розмови з тими, хто не пішов воювати, зате зна­ли всю ситуацію на фронті, давали оцін­ку. Мимоволі виникло питання: чи засу­джує Ігор тих, хто не пішов на війну.

- Не питання в тому засуджую чи ні. Тут треба розібратися, - сказав він. - Чи можуть всі воювати. Я б не хотів на полі бою оказатися з людиною, яка не хоче або не вміє воюва­ти. За що його звину­вачувати. Він боїть­ся, він втрачає свідомість. Це неконтрольована ситуація. Я бачу ось людину - класний хлопчина, а тут перший обстріл, перший авіаналіт і все: його трусить, ми його ховаємо. Так, він класний, а воювати не може. За що його засуджувати... Не можна підходити до мобілізації однозначно. Та справа не в тому. Про війну, про правильність чи неправильність дій військовим розповідають люди, які не були на війні. Оце незрозу­міло. Зараз зовсім інша ситуація. У 2022 році ми були умотивованими. У мене і у моїх по­братимів нема жодного невиконаного завдання. Нас здали на Донбасі.
Отож знайомимось ближче - Ігор і Наталія. Обоє вони родом із Семенівки.

Але вже багато років проживали у Броварах, а точніше у селі Требухів. До того, коли Ігор взяв зброю в руки, він працював чер­говим електриком у Нацбанку «Україна». Марина - у кондитерсько­му цеху, близька їй і торгівля у Києві. У пари були плани будува­тись, там придбали земельну ділянку. Та війна все перекреслила.

Коли почали бомбить: там заграва, там - горить - у перший же день війни у їхньому будинку зібралося і проживало 16 чоловік. Так вирішив Ігор, оскіль­ки їхній будинок був у селі, мав опалення і газове, і дров’яне. А наприклад, його рідна сестра із сім’єю проживала за 200 метрів від військової частини. Спочатку вагалася їхати чи залишатись дома, та коли в ту частину поцілило дві ракети, зібралась миттю. Ще двоюрідна сестра приїхала із Києва, інша із Городні, куми. Але безпечно тут не було, через їхній будинок пролітали гра­ди, стріляли гармати, почались повітряні бої - росіяни підійшли з боку Києва. Страхіття тривали більше місяця. В цей період ніхто із чоловіків не залишав­ся спокійним.
Ігор спочатку пішов у тероборону. Проте на той час зброї у добровольців не було, він взяв свою із спецпатронами (може похвалитися мисливськими здо­бутками: на бігу вбити кабана, не промазати). Не було документально ніяких підтверджень про їхню службу у цьому формуванні. Потім він прийняв рішен­ня йти у ЗСУ. Ігор прийшов до військкомату, а там стоїть черга з 80 чоловік. Він схитрив, представившись кур’єром і зайшов без черги. На обліку він пе­ребував у Семенівці, бо звідти родом, й у Броварах його ніхто б не шукав. Навчання тоді ніякого не проходив, навпаки, таки, які він, навчали інших, тих, хто і зброї не бачили. У Ігоря був не тільки досвід мисливський, а й армійська служба, хоч звідтоді минув не один десяток літ, не забулася. Він займав призо­ві місця по розбиранню і збиранню автомата, стрільби по мішені.

- Нас в армії добре тренували. Я у 2022-му взяв перший раз автомат у руки, давай його розбирати, а руки самі роблять все, що потрібно, нічого не забуло­ся, - розповідає Ігор.
Починав він з оборони Чернігова. А далі Донбас. І важке поранення.

Про військову службу Ігор взагалі не хоче розповідати і якби не компанійська розмова, не було б цього матеріалу. Розслабившись, Ігор розповів про своє лі­кування, роки реабілітації і сьогодення. «Робота над собою - це перш за все», - каже Ігор. Лікарі йому не давали жодних шансів, що буде ходити. Він вдячний травматологу, який давав поради не з медичних навчань, а з власного досвіду. Лікарі дивувались міцності, силі витримки цього мужнього захисника. Зараз, на перший погляд, він здоровий чоловік, якщо не бачити його усіяного шрама­ми від осколків тіла. А що всередині... Тяжке поранення він получив у легені і почалась астма, тому і без інгалятора не дихав.

Коли його списали, тоді й приїхав у село. Тиждень побув і розуміє, що не ви­користовує балончика і може дихати. Порадились з дружиною і обом це рішен­ня виявилось до душі. Ігор і Марина полюбляють рибалити, разом вони постій­но їздили на ночівлю, у них все для цього в комплекті. Їх об’єднує любов до пісні. Як гарно вони грають на гітарі, а який чудовий голос у Марини!

Так у 2023 році вони купили будинок у Малому Усті. Вже давно його обла­городили, порають город, садять огірки не тільки для своїх потреб, а й здава­ли. Цього року теж посадили, але погодні умови не сприяють росту огірків. Хоч Ігор одержує пенсію по інвалідності, але влаштувався на роботу в УОС, об­слуговує ділянку біля Десни. Марина працює продавщицею у сільському ма­газині. Після них у село ще прибули їхні друзі й інша пара вже надивилась бу­динок. У Малому Усті будинки недорогі - від тисячі до чотирьох тисяч доларів. А умови кожен може створити для себе. Ігор і Марина прекрасні господарни­ки, люблять село, обробляють 2о соток землі, уподобали качок-мулардів і ро­стять тепер їх постійно, благо в кінці городу озерце. Не забувають про Ігоря по­братими, друзі. Вони без попередження їдуть привітати їх з днем народження.

- У Ігоря скрізь, де живе, багато друзів. Бо він сам така людина: рішучий, від­повідальний, працелюбний, компанійський, - так про чоловіка каже дружина, в якої світяться очі.
Справді, перший раз зустрівшись із цією подружньою парою, від душі насо­лоджуєшся спілкуванням з ними, ніби з давно знайомими. Марина - натхнен­ниця для свого чоловіка, розрадниця і порадниця, бо вони як єдине ціле - ра­дість і горе - все навпіл.

Ігор чудовий батько двох доньок, які давно проживають у Польщі. Там на­вчалися і мають європейську освіту. Старша - власниця магазину. Він їй їз­див допомагати з ремонтом. А ще неабияком стимулом для щасливого діду­ся є 5-річний внучок.

Велика родина героїв нашої розповіді - на війні: хто воює, хто лікує рани, хто щодня чекає звісточки, надає допомогу іншим військовим. Разом з Ігорем пі­шов добровольцем і чоловік його рідної сестри. Вже півроку, як він вважаєть­ся зниклим безвісти, тішить те, що його нема у списках загиблих, чекають з не­терпінням. Маринин брат теж воює.

Сьогодення для всіх нас є нелегким, адже в країні війна. Та на захисті країни стоять вони - наші герої, наші титани, які обов’язково виженуть страшну орду. Ми пишаємось сміливістю таких, як Ігор, безмежно вдячні й віримо, що буде­мо вільні і незалежні.

Джерело: "Вісті Сосниччини", Олена КУЗЬМЕНКО

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)