Максим Сагура - людина термінатор

«Ось так термінатори у нас працюють», - говорить на відео товариш жителя Малківки Сухополов'янської громади Максима Сагури. На відео Максим віджимається на брусах. Звичайна ніби справа, скажете, для спортив­ної людини? А якщо у цієї людини немає ноги?! Ліву нижню кінцівку воїн ЗСУ втратив на фронті. З тих пір, вважають друзі, ще більше став схожим на Термінатора - робота-гуманоїда з однойменного фільму, якого зіграв Арнольд Шварценеггер. Нещодавно на змаганнях з гирьового спорту, які проходили у столиці, він виборов золото. Тож прийшов час познайомитись з нашим земляком поближче.



ЗРОСТАННЯ

З Максимом зустрічаємось біля одного з супермаркетів Прилук. З невеликого сріблястого «Рено» виходить вище середнього зросту, широкоплечий, міцної тілобудови чоловік і, поперемінно переставля­ючи живу і механічну ноги, набли­жається. Міцно потиснувши руку, молодий ветеран пропонує присісти у кафе. Переминаючи пальцями паперовий стакан з кавою, починає розповідь...

Народився Максим Сагура 15 квітня 1987 року у Малківці. У 2004 році закінчив там школу. Тоді у селі ще була одинадцятирічка. Вчився у Дігтярях. Вивчився на тракто- риста-машиніста-слюсаря-ремонт- ника, але за спеціальностями не працював. Поїхав у Київ, там на­вчився обвалювати м’ясо, працю­вав обвалювальником у «Сільпо». У столиці жив 10 років.

Ріс Максим без батька. Вихову­вала його мама Олена Олегівна Сагура, а ще, поки були живі, ді­дусь і бабуся. Мама у нього, каже, патріотка, тож виростила його у дусі любові до України. Згадує і про відповідне виховання у школі. Особливо запам’яталось, як вчили вірші Т.Г. Шевченка.
«У школі мені найбільше подо­балась фізкультура, - зізнається чоловік. - Бруси, турнічки, розтя- жечка, віджимання від підлоги. По­добалось, і коли ми з дерев’яними автоматами початкову військову підготовку проходили. Хотів бути схожим на Термінатора і Рембо, фільми про яких тоді були дуже популярними. З 14 років займався своєю вагою, і у Києві заняття не полишав.

ВІЙНА

Повномасштабне вторгнення Максим зустрів на блокпосту біля рідної Малківки. Чекав з односель­цями ворогів. На щастя, вони туди так і не потрапили, тому через два місяці блокпости розпустили. У квітні 2022 року чоловік пішов у військкомат проситись на фронт добровольцем. Йому спочатку зробили тимчасову «корочку», яка мала замінити військовий квиток. Оскільки в армії герой нашої розпо­віді до того не служив, його постави­ли у резерв і сказали чекати дзвінка.

««Тоді брали еліту, - згадує Мак­сим. - Хто вже десь був і розумівся у військовій справі. А я навіть зі зброєю (крім дерев’яного автома­та, звісно) до того, як стати на блокпост, не стикався. Оскільки був обвалювальником, то взяв з собою на пост набір ножів. Обвалювальний, жиловочний, напри­клад. Був ще меч, який знайшов біля села металошукачем. Його я потім подарував товаришу, з яким були на блокпосту. Мисливці стояли з рушницями, а я - зі своїм інструментом. Я тоді війну уявляв по-іншому».

У листопаді 2022 року Максима покликали на службу. Зробили йому військовий квиток і у грудні відправили на кордон з Білоруссю, бо звідти чекали наступ.
««Як казав нам командир, там було близько 80 тисяч голово- різів-вагнерів, - згадує Максим Сагура. - Не знаю, чи правда, чи так лякав».

Товариші навчили його збирати і розбирати автомат, на полігоні у Гончарівському з нього, а ще з кулемета і гранатомета стріляти.

««Нами доукомплектовували 115 окрему механізовану бригаду, коли пацанів наших розбили у Сєвєродо­нецьку і Лисичанську, - продовжує Максим. - Хлопці були, в основному, такі як я. Строкову лише пару чо­ловік проходили. Були і побратими, які вже війну бачили. Командири були хороші, з бойовим досвідом».

Після доукомплектування спо­чатку поїхали на Сумський на­прямок - у район Білопілля, але і там нічого серйозного, за словами ветерана, не було. А вже звідти у травні 2023 року бійців відправили на Донецький напрямок. Назавжди запам’ятав малківець назви сіл Бах- мутського району - Іванівське, Бер- хівка, Кліщіївка. У Дружківці, каже, їх навчили штурмувати, у Берхівці був їх перший бій і перші втрати.
««Далі типу, як на ротацію, від­правили нас у Харківську область, на Куп’янський напрямок, - продов­жує розповідь чоловік. - Там були три місяці. Якраз застали, коли ворожа 25 армія зайшла: сотні танків, рої дронів. Так ті три місяці і пролетіли, поки мене побратими звідти не винесли».

ПОРАНЕННЯ

Всі ті три місяці гранатометник Максим Сагура з побратимом стояли в окопі на «нулі». «За цей час митись-купатись у Куп’янськ, де квартирували у хаті, я їздив загалом не більше тижня, - зізна­ється. - А так весь час стояли у тому лісі. 15 жовтня 2023 року з дрона нам під ноги в окоп кинули гранату».

Побратим Андрій з Калуша, каже, і досі лежить. Лікарі майже два роки борються за ногу і нічого не можуть зробити. Недавно він телефонував Максиму. Сказав, що ногу таки будуть відрізати. «Краще б, каже, зразу відтяли, то не мучився б, - розповідає воїн. - Це ж муки і біль! Це не так, що палець надрізав чи відрізав. Це все - нервові закін­чення».

На момент вибуху Максим Сагура був у свідомості, лише очі заплю­щував. «Не почув навіть, як воно бахнуло, - зізнається. - А потім відкриваю очі і бачу, що з однієї ноги через штани і берці кров цвіркає, а іншої - взагалі нема. Нога збоку лежить. І побратим Андрій лежить і кричить. Спасибі побратиму Іго­рю з Маріуполя, що перемотав нас тоді так, як треба. За його життя не встиг йому подякувати. Вже коли у госпіталі лежав, побратими повідомили, що його ворожий снай­пер вбив. Царство йому небесне!»

Вдячний воїн і групі евакуації, яка винесла їх з поля бою. ««Це ж не так, що машина приїхала і забра­ла, - пояснює. - Це пацани несли. Добре, що міцні були. Зависли дрони - всі сховались. Потім далі тягнуть. Так дотягнули до пікапа. Спасибі побратиму, що на пікапі «прилетів» та на свій страх і ризик відвіз нас до евакуаційної машини. Надягли нам кисневі маски. І вже там я почав «від’їжджати», але па­цани не давали. Кричали: «Не спи!» Дуже велика була крововтрата. Крові, може, склянка залишилась. Не знаю взагалі, як вижив. Просив лише лікарів врятувати другу ногу, на якій були розірвані і м’язи, і нерви, і сухожилля. Але ж врятува­ли! Хоча я її зараз не дуже відчуваю. Працює, ніби затерпла».

ГОСПІТАЛІ

Після надання першої допомоги Максима Сагуру повезли у госпі­таль у Харкові. ««Там при кожній перев’язці відчуття були, я вам скажу, ще гірші, ніж відриває ногу, - згадує ветеран неохоче. - Не знаю, куди вони дівають обезбо­лююче. Просив мені його дати, а вони кололи якусь незрозумілу річ, яка не допомагає від слова зовсім. Пхали у дірки нестерильну вату. У палатах курили. Коротше, ан- тисанітарія повна!»
У тому госпіталі, який нині згадує з великим жахом, наш мужній земляк пролежав майже два тижні. Звідти вперше зателефонував додому. Бо на «нулі» це робити було не можна. Треба було, каже, три лінії пройти, щоб по інтернету з рідними гово­рити. А у госпіталі, коли прийшов у свідомість, і телефон, і військовий квиток, які завжди з собою носив, лежали поряд. Лише одягу на ньому не було - порозрізали, коли шукали, де ще можуть бути поранення від уламків. ««А рідним вже снились сни погані, - розповідає. - Я сказав дружині, щоб не переживала, що у мене все нормально, але вона щось запідозрила. Так не хотів, щоб вона їхала і мене бачила у такому стані. Але вона сама знайшла той госпіталь».
Далі санітарним поїздом повезли бійця у Львів. «Ще у поїзді побачив, що ставлення зовсім інше, - розпо­відає. - Обезболюючі, які хочеш. Медсестра вколола таке, що біль зник. Вже і повернутись зміг».
Спочатку ноги у Максима не було нижче коліна, але у Львові вияви­лось, що у попередньому госпіталі йому занесли інфекцію. Місяць кінцівку промивали, зшивали, щоб врятувати, але відрізати її вище все ж довелось. «Відрізайте так, щоб було куди протез надіти», - попро­сив боєць хірурга.
У госпіталь тоді до нього, згадує, не лише дружина, а і побратим Антон приїжджав, з яким працю­вали у Києві. У Львові він був на навчанні, дізнався про Максима і прийшов провідати. Пораненого тоді якраз у Мукачево збирались транспортувати.

РЕАБІЛІТАЦІЯ

««Дуже багато у лікарів було роботи, - згадує воїн. - Нашого брата було багато. Нас там опе­рували, а на долікування відправля­ли по інших госпіталях. Поїхав я у Мукачево. Перев’язки, шви. У мене ж місяць не зашита нога була, коли промивали. І друга розірвана. Ні повернутись, ні на качку сходити, бо рани там відкриті».

Вагу, каже, втратив ще до того. Худий був і на «передку». Їсти, згадує, було, що хочеш, але апетит зовсім зник.

У Мукачеві поранений став сідати на візок. Рани поступово почали заживати. Дуже допомагала під­тримка простих людей. ««Там люди
- віруючі і патріоти, - розповідає.

- Привезли мене голого, а волон­тери повністю одягнули. Бабуся принесла штани на заклепках, бо звичайні одягнути не міг. Фрукти приносили і ««Біблію». Молились за нас».
Поки Максим лежав, у нього ще і пролежень з’явився. Тоді лі­кар йому сказав, що хлопець він спортивний, тому треба ставати на милиці. ««Вони у мене і зараз є, вдома ходжу, - зізнається. - Протез відстібаю, бо спека, нога пріє. Дов­го ходити важко. Якби з ним можна було спати, стрибати і бігати, я б і зараз з пацанами був поряд, а не сидів би вдома».

Протез, згадує, він чекав довго. Після Мукачево повернувся до Львова у реабілітаційний центр. Там був півроку. На пролежні ще два місяці робили перев’язки. «А потім реабілітологи, спасибі їм, навчили ходити, стояти і у ба­сейні плавати, - каже. - Та якось піднімався по плиточці з басейну і знову той шрам здер. І знову - пе­рев’язки. Та найбільше боявся, щоб не було, як у побратима, у якого почала рости кістка і потрібна була наступна операція. А серце ж вже не витримує всіх тих наркозів, всього того болю. Так ««посадив» серце і я».

ПРОТЕЗИ

Протез воїну оплатила держа­ва. Можна було, каже, вибрати і волонтерський, аде зупинився на державному. Зробили заміри, злі­пили з гіпсу зліпок, і ще до виписки (виписали Максима на його день народження у 2024 році) боєць про­тез отримав. Каже, що зручний. Є ще один, за яким їздив у Тернопіль. ««Там коліно розгинається, лише коли сідаєш, - розповідає. - А так ходиш на прямій нозі. Він призна­чений для миття, але я у ньому по господарству вдома працюю, мені так зручно. Бо якщо коліно розгинається, десь щось у руки взяв - і впав відразу».

Перший протез зібраний в Україні, але з німецьких запчастин. Максим показує, що на ньому навіть кнопка з зображенням велосипеда є. Якщо її натиснути, то коліно починає згина­тись сильніше, і дійсно можна їздити велосипедом. ««Але тоді вже не підеш, зразу падаєш, - розповідає чоловік. - Я поки навчився ходити, то падав. Та і з велосипеда - не раз».

А до фантомних болів, каже, вже звик. Вони нікуди не ділись, але звик. Іноді дуже хочеться «паль­цями поворухнути» на нозі, якої немає, іноді вона «чухається». «Хочу сказати, що мене вдарили просто по ««Ахіллесовій п’яті», - зізнається. - Я ж ногами махав непогано. І вертушки міг робити. У Києві займався муей-таєм, боксом, вуличними боями».
А у телефоні Максима є відео з війни, де він сидить на шпагаті на двох табуретках і тримає автомат. Тепер це лише спогади.

ВДОМА

З дружиною Аллою Максим жив цивільним шлюбом, а коли його відправляли у Донецьку область, попросився на пару днів додому, аби розписатись. ««Я ж знав, куди ми їдемо, - каже. - Думав, якщо мене вб’ють, то їй хоч якість ви­плати будуть. А у Львові ми ще і вінчались. Я ще був без протеза, на милицях. На них ходив і у гро­мадському транспорті їздив. І так нам з дружиною Львовом ходити сподобалось, що я резинки на ми­лицях постирав».
Після виписки з Львова добирав­ся поїздом через Київ. На протезі ходив ще не дуже добре. Вже був вдома, коли протезист з Тернополя погукав за протезом для миття. У військовій формі, з рюкзаком, у якому був другий протез, повер­тався ветеран додому через Київ. Те, що він без ноги, каже, також було видно.

««На залізничному вокзалі підхо­джу до таксиста, - розповідає. - Питаю його, скільки коштуватиме таксі на Лісову, де мав сісти на маршрутку до Прилук. А він мені ««зарядив» ціну від 1600 до 2000! Корки, мовляв. А на метро ж мені незручно ні переступати, ні спу­скатись. Добре, що два працівника метрополітену мене побачили і підхопили».

Після того Максим Сагура, трохи навчившись користуватись проте­зом, їздив у Лиман, у свою частину списуватись. Радів, що побачив побратимів. Приїжджають вони до нього і у Малківку. Разом з Макси­мом їх зустрічає не лише Алла, а і її п’ятеро дітей: Крістіна, Ангеліна, Богдана, Матвій і Аріна. Хоч вони йому і не рідні, але ветеран їх дуже любить. Та до гирьового спорту ще не привчає.

Сам він займався гирями ще до повномасштабної війни. їздив тренуватись у Богданівку, де живе відомий гирьовик Ярослав Ярослав­ський. Він запропонував Максиму продовжувати тренуватись після повернення з госпіталю, а потім ще і на змагання його покликав. І не дарма. З відкритих «Кубку Сіверщини» у Чернігові і «Кубку пам’яті лікаря Є.Ф. Гарнич-Гарницького» у Києві людина-термінатор з жи­вим серцем, сповненим мужності і любові до України, Максим Сагура привіз золоті медалі. Так тримати, чемпіоне!

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Андрій БЕЙНИК

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (1)