Життя - як кадри з кінострічки

На віку чернігівки Марії Митрофанової було всього. Жінка застала часи колективізації, пережила страшні голодні тридцяті, була партизанкою в роки Другої світової. Нині їй уже 90 літ. А вона, незважаючи на складну долю, не здається й мужньо бореться з усіма випробуваннями.



Родом пані Марія із села Андріївка Чернігівського району. Її дідусь служив паламарем у церкві, батько з мамою - прості робітники. Дітей у сім’ї було троє: двоє братів і Марійка. Після революції, коли владу захопили більшовики, селян почали об’єднувати в колгоспи, забираючи в людей усе майно. Родина Сапонів була заможною: мали чотири корови, двоє коней, отару овечок, а ще поросят, гусей, курей. Тож більшовицькі рейди їх теж не оминули. Спочатку забрали худобу, землю, потім харчі й одяг, а коли вже нічого не зосталося, прийшли за батьком.

- Відтоді ми його не бачили, - згадує старенька. - Через деякий час, правда, отримали листа. У ньому батько повідомив, що його заслали в Магадан, але звідти він уже не повернувся.

Залишившись без годувальника, сім’я виживала як могла. Мама поїхала до Києва на заробітки.

- Вона завербувалася на будівництво мосту Патона, працювала на вібраторі - у бункер бетон завантажувала. Жила в гуртожитку і мене туди забрала, а старшого брата Івана влаштувала на кабельний завод. Молодший лишився в Андріївці з бабусею.

Коли Марійці виповнилось одинадцять, її віддали служницею в будинок багатого єврейського купця Нюми. Там дівчинка доглядала за дітьми, прибирала, прала, вчилась готувати.

О шостій годині ранку дівчина мала прокидатися і йти по масло. За таку роботу їй платили три карбованці на місяць, а ще вдягали. Здавалося, життя трохи налагодилось. Але в 41-му розпочалася війна...

Дала собі слово допомагати людям

На той час усі перебралися назад до Андріївки. Брат Іван пішов у партизани, аби хоч якось протистояти загарбникам. Йому допомагала вся сім’я. Якось Марійці доручили передати в Чернігів повідомлення від партизанів для Феодосія Беляева, який працював на «шерстянці» експедитором і тримав зв’язок із повстанцями. Дівчина, не вагаючись, погодилася. Однак у місті її затримали поліцаї і вона потрапила у в’язницю.

- Десять днів морили голодом, тримали у такій вузькій камері, що й головою покрутити не могла, наче обценьками стиснули. Мордували як уміли. Кидали навіть у «морозилку». Потім виводили на сонце. Морщитися не можна було, бо нагайками били. А тоді вранці повели на Красну площу на шибеницю, - вела розмову співрозмовниця. - Мене і ще одного хлопця, Андрійка. Накинули на нього петлю, і він лише крикнув мені: «Прощай, Маріє!», а я йому: «Почекай, дожену тебе зараз!». Німець мене питає: «Панінка партизан, піц?», «Ніц, пане, ніц», -плачу. А перекладач йому каже, що я не «панінка», а «кіндер». Німець був вражений, адже в нього і самого діти були. Мене відпустили. І я щодуху побігла звідти.

Тікаючи, Марія, як її вчила бабуся, промовляла подумки молитву: «Господь попереду, Мати Божа в головах, ангели по боках, а я в серединці». Тож із Божою поміччю дівчина врятувалась тоді від лютої смерті і дала обіцянку завжди допомагати людям.

Згодом Марія повернулася до партизанів. Одного разу керівництво доручило навіть підірвати залізничну колію, щоб не допустити перевезення ворожих танків.

- Страшно ніколи не було. Нічого не боялась, бо мені завжди здавалося, наче я героїня якогось фільму, - зізналася співрозмовниця.

У шпиталі

Щоб якось допомогти родині, Марійка пішла на курси водіїв. Та й подобалась їй ця справа. Адже понад усе вона любила коней і автомобілі. З Жидиничів перевозила ліс у Максим Козелецького району для шахт на Донбасі, возила в Києві генерала.

А після війни закінчила будівельний технікум, працювала майстром-ізолювальником. Потім доля закинула в Калінінград, де вона виконувала обов’язки інспектора на залізничній станції. Тут жінка зустріла свого майбутнього чоловіка, моряка.

П’ять років вчилася на гомеопата в Новоросійську, лікарювала в одному з сіл Івановської області Росії. До неї зверталося багато людей, усім їм, як і обіцяла колись, жінка допомагала чим могла.

- Лікувала травами, а ще використовувала мумійо і живицю. Коли ми партизанили в лісах, то пили чай із соснових голочок і ніхто не хворів. Імунітет був міцний. Та й себе я теж лікую самотужки, - розповіла Марія Василівна. - Перенесла два інсульти, паралізувало, що й руки не могла підняти. Пила свої ліки і так стала на ноги. Одне погано: зовсім нічого не бачу - катаракта.

До жінки й тепер час від часу приходять люди з різними хворобами. Є в неї дар від Бога - лишень доторкнеться до пацієнта і вже «бачить», що болить у нього. Можливо, це просто інтуїція, хоча хто знає...

Рідні бувають гірше ворогів

На жаль, перший чоловік Марії Митрофанової давно помер, потім жінка вийшла заміж удруге. Від першого шлюбу в неї є дочка, актриса Олена Адамова. Нині вона живе в Португалії, тож приїздить не часто. Внуки теж там. У Марії Василівни хоч і багато родичів, але вона змушена жити у геріатричному пансіонаті.

- Такого й недругу не побажаю. Рідна кровинка спочатку запроторила до божевільні в Халявин, а тоді сюди. А квартиру, яку я отримала, розміняла, і тепер там живуть квартиранти, - бідкається пані Марія і витирає сльози, які рясно виступили на очах.

На деякий час стареньку забирала до себе сім’я Пильників із Чернігова, але нині Марія Митрофанова знову в пансіонаті для людей похилого віку. У цій історії катастрофічно не вистачає щасливого фіналу. Скільки ще поневірянь має винести пані Марія, аби нарешті жити у власному домі серед рідних їй людей?

Олеся Гордієнко, "Деснянка" №5 (585) від 28 січня 2016

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)