Надія Лук'яненко: «Набралася сміливості і покидала усі харчі в'язням»
2017-10-23 17:26:43
5831
2
У Городні живе братова (жінка брата) Левка Лук’яненка, політв’язня (відсидів 26(!) років), дисидента часів СРСР, потім українського політичного діяча, 80-річна Надія Лук’яненко. Удвох із сином, 56-річним Дмитром Лук’яненком, диспетчером Городнянських РЕМ (районні електромережі). Чоловік Надії Артемівни, Віктор Григорович, рідний брат Левка, помер 52-річним у 1983 році.
Тоді ж Дмитро з Полтави переїхав до мами. Там працював після Слов’янського авіаційно-технічного училища цивільної авіації Донецької області. За фахом технік-електрик. Удома тримає бджіл, майструє. Не одружений. Старша сестра Дмитра, 58-річна Наталія Сердюченко, живе у Прилуках. Має двох дітей, двох онуків.
Дмитро Лук’яненко з матір’ю Надією Артемівною
«Такого, як Віктор Григорович, не найшла»
— Левко Григорович приїжджає у гості? — запитую Надію Артемівну.
— Раніше частіш бував. Тепер каже, що старий. Якщо приїздить, Остапчик за кермом. Надіїн (дружинин) онук, син її доньки Люби. Тієї, що була народним депутатом. У неї чотири сини і донька Соломійка. У другої доньки Ірини двоє діток. Вона, кажуть, живе у ПАР (Південно-Африканська Республіка). Люба — в США.
...Ми жили у Хрипівці (село під Городнею) з батьками Віктора на одній вулиці, — згадує. — Я працювала у сусідньому селі, у Півнівщині, завФАПом. У 1970-х перевели у Городнянську ЦРЛ на «швидку допомогу». У 1974-ому побудувалися у Городні.
— Чому так рано помер чоловік Віктор Григорович?
— Онкологія. Шлунок.
— Ви й заміж не вийшли після його смерті.
— Не вийшла. Мені було 46. Такого чоловіка, як Віктор Григорович, не знайшла. Порядний. Не випивав. Мене нічим ніколи не образив.
Прожили з ним 26 років. У день срібної свадьби Віктор лежав у Шалімова (Інститут імені Шалімова у Києва, де роблять складні операції. — Авт).
Як починалася хвороба, посиніла рука. Я побачила, що лімфовузли збільшилися. Пішли у поліклініку в Городню. Ломаковський (він зараз завідувач хірургічного відділення Городнянської райлікарні) ще був молодий. Написав направлення на Чернігів. Сказали, лімфаденіт. Венозний застій.
Синява за добу відійшла. Та якось Віктор допомагав витягати машину, що застрягла. Уночі посиніла та ж рука. Я його повела до Миколи Чорного, хірурга, начмеда Городнянської лікарні. Він сказав везти в Шалімова.
Приїхали, а там нема місць. А мене упізнала городнянська людина, Дубина Люда, медсестра. Місцями ж завідують медсестри. Каже: «Єдине місцечко вільне — 14 січня». Мене у душу кольнуло. Це ж старий Новий рік, а нам треба в лікарню.
Йому видалили 2 ребра. Вони здавлювали судини, і тому синіла рука. Готують на виписку, взяли гістологію (тканини на аналіз). У день нашої срібної свадьби, 2 лютого, Люда каже: «Погані новини. Онкологія». Хворів рівно рік. У листопаді захворів, у листопаді помер.
Надія та Віктор Лук’яненки з дітьми Дмитром та Наташею. 1979 рік
«Обшук робили у нас. Переглядали кожен папірець»
— Віктор за все переживав, — згадує Надія Артемівна. — Терзали нас ще до того, як Левка звільнили.
Я військовозобов’язана як медик. Мене постійно викликали у військкомат. Усе хотіли щось вивідати. Як покличуть туди, я вже вся на нервах. Думаю: може, щось по роботі.
Коли працювала у селі, робота включала і перевірку води у колодязях. Так ще була така пришта (дивна пригода), що нібито я ходжу і в колодязь щось кидаю. Розпускали чутки, що я теж ворог.
У той рік, як Левка засудили, у 1961, я ще в Півнівщині працювала, обшук робили у нас у Хрипівці. Приходжу додому (ми три роки жили зі свекрами), машини наїхали з одного боку, з іншого. Я ніяк не збагну, що воно таке. Пустили у хату.
Переглядали кожен папірець. і знайшли програму Української Гельсінської спілки (громадсько-політичної і правозахисної організації). Була запечатана у пляшки. Але про це я уже потім дізналася.
Пляшки виявили у нас під ліжком у ящику. Але я — не те що зараз, а в будь-який час скажу — мила підлогу, ляжу, той ящик перекину з одного місця на інше. А що в тому ящику, не дивилася ніколи.
Вони стояли, як зараз пам’ятаю, на кожних дверях по одному чоловіку, у цивільному.
— Уявляю. Було вам страшно?
— Не було. Воно ще, знаєте, до страху не доходило. Це перші дні після того, коли відбувся суд.
«Невістка нам по телефону сказала: «Вирок – страта»
— Ви вже знали про рішення суду?
— Так. Суд був у Львові. Ми не їздили. Надя (перша жінка, з Хрипівки) якийсь час там жила. Вона нам по телефону сказала: «Вирок — страта». Тоді ж не було мобільних. Телефону вдома не було. Ми з Зіною (сестрою Левка) на пошту ходили увечері, розмову замовляли.
Прийшли додому. Батько Григорій Максимович і мати Наталка Олександрівна нас чекали. Мама була дуже витримана людина. Сказала, що Господь Бог, може, й помилує його. Жива душа — жива надія. Падать у відчай не будемо.
Ми з Віктором їздили клопотати. Спочатку у Москву. У нас там була зачіпка. Родич, свекрушин хрещеник Георгій Таран. Він нас направляв, але усюди були зачинені двері для нас.
Коли розстріл замінили 15-річним ув’язненням, свекруха їздила у Київ до Ковпака (двічі Герой Радянського Союзу, партизан). Ковпак сказав: «Цього ще й мало йому. Його ж не розстріляли, помилували».
До письменника Стельмаха (Герой Соцпраці, письменник) кидалась. Безрезультатно. Раз я, виправляючи, побажала ні пуху ні пера. Так і образилась, приїхавши, каже: «Ото як ти мені побажала ні пуху ні пера, так я приїхала ні з чим». Горювала, бідна.
Ми з Віктором їздили на побачення до Левка у Потьму, у табір, у саму Мордо ву (Республіка Мордовія Російської Федерації). Уже синок був. На свекруху і свекра Наташу й Діму покинули.
Нам дали сімейне побачення. 5 діб. Окремо стояв будинок для приїжджих. Левко на ніч у табір ходив, а ми у гостьовій кімнатці лишалися. Один із ув’язнених, Курчик Микола (політв’язень, у неволі був 31 рік і три місяці, помер 89-річним. — Авт.), якось зайшов з букетом квітів до нас. Курника бачила потім на дні народження у Левка, на 70- чи на 75-річчі.
У табір кошолку харчів з собою привезли. Всю передачу у нас не взяли. Сало, пам’ятаю, Левко узяв, кусок осюди заправив — показує на живіт. — 50 рублів у мене взяв.
Решту передачі назад же не везти. Коли ми зібралися додому, до прохідної прийшли майже усі ув’язнені. І я набралася сміливості і покидала усю ту передачу в табір в’язням. Харчі були міцно зав’язані у клейонки. Варення, сушка, тушонка, сир. Там було як вікно незасклене. І я — у те вікно. І зробився цілий бунт. Почали підходити, брати, стала охорона бігти.
Я думаю: ну, зараз посадять. Ні. Усіх відтіснили у лагер, а ми вийшли через прохідну на вільну територію.
Іще раз на побачення їздив батько з Віктором удвох. їх викликали перевиховувать Левка.
Їздила на сімейні побачення жінка хрипівська, Надія Никонівна.
У Києві якось було побачення. Викликали братів і сестер на перевиховання Левка. Щоб писав на помилування. Усі мовчали якось, ніхто не виступав. А мені так жаль його стало. Я розплакалась. Я його молила, просила: «Левко, пиши на помилування — і поїдемо додому». Він усміхнувся і каже: «Ну, заспокойся, не плач. Я ще подумаю». А мені так не хотілося, щоб він ішов у ті болота.
Мама їздила у Кучино, це теж Мордовія. У Владимирський централ їздила, у тюрму в місті Владимир.
Зінаїда Григорівна, Валентина Тимофіївна, Надія Никонівна, Левко Григорович
«Ти — брат ворога народу, до нього пора»
— Чоловік був техніком-електриком за фахом. У Ніжині закінчив технікум.
Утворювався РЕМ у Городні. Хлопці знайомі запросили на роботу. Ми якраз будувалися у Городні. А він проектував лінії на Моложаву, Безиків, Невклю. По тому напрямку багато лісу. Йому запропонували виписати лісоматеріалу по шість рублів за куб. І він виписав на всю хату. Як будувалися, багато доносів було. Багато образ було, як уже жили тут.
Був представлений Віктор на ударника соцпраці. Знак, схожий по формі на медаль. Отримав його. Через деякий час цей знак забрали. Для нього це було таке приниження. Він оскаржував, писав. Відновили. Та у спокої його не лишали. Був такий директор Спутай, він його пік головешкою. Казав Віктору: «Ти — брат ворога народу, до нього пора».
Чоловік прийде додому, ляже, відвернеться. Я до нього: «Вітю, да чого ти, да плюнь, да нехай...» Подав заяву на розрахунок. Переживав. І приключив собі хворобу, більш нічого.
— Не знаходилося таких людей, які б говорили вам, що ваш родич сидить за правду?
— Були такі росточки. Як перейшов Віктор на інспектора у РЕМі, його безпосередній начальник Мироненко захищав: «Брат за брата не відповідає». Та в основному боялися.
— Левко Лук’яненко став визнаним у державі. Змінилося до вас ставлення?
— Коли приїздив, люди до мене приходили, просили через мене.
— Скільки разів Левко Григорович був у цій хаті?
— Чимало. Як приїжджав на кладовище (до батьків), ночували у мене. Як яке зібрання, теж я їх відбувала, частувала. Як балотувався на президента, хотів, щоб і на ніч лишила. Кажу: «Погодую, а на ніч хай у готель ідуть».
— Що готували?
— Різала бройлерів, смажила картоплю, холодець варила, салат кришила. Рибка якась була. Раз Левко і сам рибу привозив, коропа. І млинчики пекла, і сирники. Що було, тим і частувала. Якось приїхали з кладовища у суботу перед Паскою. Мені й не хотілося починати трапезу, приготовану на Великдень. Але ж почастувала. І пасочки поставила, і все. Була Паска у суботу, замість неділі.
P.S. Левко Григорович Лук’яненко живе у селі Хотів під Києвом з дружиною Надією. Другий шлюб. Перша жінка була з Хрипівки, теж Надія. 24 серпня, якраз на День Незалежності, борцю за незалежність України минуло 89. Вітати їздила 78-річна Зінаїда Григорівна, рідна сестра Левка. Живе у селищі Седнів Чернігівського району. Рідний брат Левка Олександр помер 76-річним (він із 1936 року). Удова, 70-річна Валентина Тимофіївна, живе у Півцях (район Чернігова).
Уся родина Лук’яненків вважалася сім’єю ворога народу. Смертний вирок Левку замінили 15-річним ув’язненням. У 1976-ому вийшов, у 1977-ому знову арештували. Засудили до 10 років ув’язнення і 5 років заслання. За часів незалежності наш земляк був депутатом Верховної Ради 4 скликань, послом у Канаді, є Героєм України.
Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №42 (1641), 19 жовтня 2017 року
Тоді ж Дмитро з Полтави переїхав до мами. Там працював після Слов’янського авіаційно-технічного училища цивільної авіації Донецької області. За фахом технік-електрик. Удома тримає бджіл, майструє. Не одружений. Старша сестра Дмитра, 58-річна Наталія Сердюченко, живе у Прилуках. Має двох дітей, двох онуків.
Дмитро Лук’яненко з матір’ю Надією Артемівною
«Такого, як Віктор Григорович, не найшла»
— Левко Григорович приїжджає у гості? — запитую Надію Артемівну.
— Раніше частіш бував. Тепер каже, що старий. Якщо приїздить, Остапчик за кермом. Надіїн (дружинин) онук, син її доньки Люби. Тієї, що була народним депутатом. У неї чотири сини і донька Соломійка. У другої доньки Ірини двоє діток. Вона, кажуть, живе у ПАР (Південно-Африканська Республіка). Люба — в США.
...Ми жили у Хрипівці (село під Городнею) з батьками Віктора на одній вулиці, — згадує. — Я працювала у сусідньому селі, у Півнівщині, завФАПом. У 1970-х перевели у Городнянську ЦРЛ на «швидку допомогу». У 1974-ому побудувалися у Городні.
— Чому так рано помер чоловік Віктор Григорович?
— Онкологія. Шлунок.
— Ви й заміж не вийшли після його смерті.
— Не вийшла. Мені було 46. Такого чоловіка, як Віктор Григорович, не знайшла. Порядний. Не випивав. Мене нічим ніколи не образив.
Прожили з ним 26 років. У день срібної свадьби Віктор лежав у Шалімова (Інститут імені Шалімова у Києва, де роблять складні операції. — Авт).
Як починалася хвороба, посиніла рука. Я побачила, що лімфовузли збільшилися. Пішли у поліклініку в Городню. Ломаковський (він зараз завідувач хірургічного відділення Городнянської райлікарні) ще був молодий. Написав направлення на Чернігів. Сказали, лімфаденіт. Венозний застій.
Синява за добу відійшла. Та якось Віктор допомагав витягати машину, що застрягла. Уночі посиніла та ж рука. Я його повела до Миколи Чорного, хірурга, начмеда Городнянської лікарні. Він сказав везти в Шалімова.
Приїхали, а там нема місць. А мене упізнала городнянська людина, Дубина Люда, медсестра. Місцями ж завідують медсестри. Каже: «Єдине місцечко вільне — 14 січня». Мене у душу кольнуло. Це ж старий Новий рік, а нам треба в лікарню.
Йому видалили 2 ребра. Вони здавлювали судини, і тому синіла рука. Готують на виписку, взяли гістологію (тканини на аналіз). У день нашої срібної свадьби, 2 лютого, Люда каже: «Погані новини. Онкологія». Хворів рівно рік. У листопаді захворів, у листопаді помер.
Надія та Віктор Лук’яненки з дітьми Дмитром та Наташею. 1979 рік
«Обшук робили у нас. Переглядали кожен папірець»
— Віктор за все переживав, — згадує Надія Артемівна. — Терзали нас ще до того, як Левка звільнили.
Я військовозобов’язана як медик. Мене постійно викликали у військкомат. Усе хотіли щось вивідати. Як покличуть туди, я вже вся на нервах. Думаю: може, щось по роботі.
Коли працювала у селі, робота включала і перевірку води у колодязях. Так ще була така пришта (дивна пригода), що нібито я ходжу і в колодязь щось кидаю. Розпускали чутки, що я теж ворог.
У той рік, як Левка засудили, у 1961, я ще в Півнівщині працювала, обшук робили у нас у Хрипівці. Приходжу додому (ми три роки жили зі свекрами), машини наїхали з одного боку, з іншого. Я ніяк не збагну, що воно таке. Пустили у хату.
Переглядали кожен папірець. і знайшли програму Української Гельсінської спілки (громадсько-політичної і правозахисної організації). Була запечатана у пляшки. Але про це я уже потім дізналася.
Пляшки виявили у нас під ліжком у ящику. Але я — не те що зараз, а в будь-який час скажу — мила підлогу, ляжу, той ящик перекину з одного місця на інше. А що в тому ящику, не дивилася ніколи.
Вони стояли, як зараз пам’ятаю, на кожних дверях по одному чоловіку, у цивільному.
— Уявляю. Було вам страшно?
— Не було. Воно ще, знаєте, до страху не доходило. Це перші дні після того, коли відбувся суд.
«Невістка нам по телефону сказала: «Вирок – страта»
— Ви вже знали про рішення суду?
— Так. Суд був у Львові. Ми не їздили. Надя (перша жінка, з Хрипівки) якийсь час там жила. Вона нам по телефону сказала: «Вирок — страта». Тоді ж не було мобільних. Телефону вдома не було. Ми з Зіною (сестрою Левка) на пошту ходили увечері, розмову замовляли.
Прийшли додому. Батько Григорій Максимович і мати Наталка Олександрівна нас чекали. Мама була дуже витримана людина. Сказала, що Господь Бог, може, й помилує його. Жива душа — жива надія. Падать у відчай не будемо.
Ми з Віктором їздили клопотати. Спочатку у Москву. У нас там була зачіпка. Родич, свекрушин хрещеник Георгій Таран. Він нас направляв, але усюди були зачинені двері для нас.
Коли розстріл замінили 15-річним ув’язненням, свекруха їздила у Київ до Ковпака (двічі Герой Радянського Союзу, партизан). Ковпак сказав: «Цього ще й мало йому. Його ж не розстріляли, помилували».
До письменника Стельмаха (Герой Соцпраці, письменник) кидалась. Безрезультатно. Раз я, виправляючи, побажала ні пуху ні пера. Так і образилась, приїхавши, каже: «Ото як ти мені побажала ні пуху ні пера, так я приїхала ні з чим». Горювала, бідна.
Ми з Віктором їздили на побачення до Левка у Потьму, у табір, у саму Мордо ву (Республіка Мордовія Російської Федерації). Уже синок був. На свекруху і свекра Наташу й Діму покинули.
Нам дали сімейне побачення. 5 діб. Окремо стояв будинок для приїжджих. Левко на ніч у табір ходив, а ми у гостьовій кімнатці лишалися. Один із ув’язнених, Курчик Микола (політв’язень, у неволі був 31 рік і три місяці, помер 89-річним. — Авт.), якось зайшов з букетом квітів до нас. Курника бачила потім на дні народження у Левка, на 70- чи на 75-річчі.
У табір кошолку харчів з собою привезли. Всю передачу у нас не взяли. Сало, пам’ятаю, Левко узяв, кусок осюди заправив — показує на живіт. — 50 рублів у мене взяв.
Решту передачі назад же не везти. Коли ми зібралися додому, до прохідної прийшли майже усі ув’язнені. І я набралася сміливості і покидала усю ту передачу в табір в’язням. Харчі були міцно зав’язані у клейонки. Варення, сушка, тушонка, сир. Там було як вікно незасклене. І я — у те вікно. І зробився цілий бунт. Почали підходити, брати, стала охорона бігти.
Я думаю: ну, зараз посадять. Ні. Усіх відтіснили у лагер, а ми вийшли через прохідну на вільну територію.
Іще раз на побачення їздив батько з Віктором удвох. їх викликали перевиховувать Левка.
Їздила на сімейні побачення жінка хрипівська, Надія Никонівна.
У Києві якось було побачення. Викликали братів і сестер на перевиховання Левка. Щоб писав на помилування. Усі мовчали якось, ніхто не виступав. А мені так жаль його стало. Я розплакалась. Я його молила, просила: «Левко, пиши на помилування — і поїдемо додому». Він усміхнувся і каже: «Ну, заспокойся, не плач. Я ще подумаю». А мені так не хотілося, щоб він ішов у ті болота.
Мама їздила у Кучино, це теж Мордовія. У Владимирський централ їздила, у тюрму в місті Владимир.
Зінаїда Григорівна, Валентина Тимофіївна, Надія Никонівна, Левко Григорович
«Ти — брат ворога народу, до нього пора»
— Чоловік був техніком-електриком за фахом. У Ніжині закінчив технікум.
Утворювався РЕМ у Городні. Хлопці знайомі запросили на роботу. Ми якраз будувалися у Городні. А він проектував лінії на Моложаву, Безиків, Невклю. По тому напрямку багато лісу. Йому запропонували виписати лісоматеріалу по шість рублів за куб. І він виписав на всю хату. Як будувалися, багато доносів було. Багато образ було, як уже жили тут.
Був представлений Віктор на ударника соцпраці. Знак, схожий по формі на медаль. Отримав його. Через деякий час цей знак забрали. Для нього це було таке приниження. Він оскаржував, писав. Відновили. Та у спокої його не лишали. Був такий директор Спутай, він його пік головешкою. Казав Віктору: «Ти — брат ворога народу, до нього пора».
Чоловік прийде додому, ляже, відвернеться. Я до нього: «Вітю, да чого ти, да плюнь, да нехай...» Подав заяву на розрахунок. Переживав. І приключив собі хворобу, більш нічого.
— Не знаходилося таких людей, які б говорили вам, що ваш родич сидить за правду?
— Були такі росточки. Як перейшов Віктор на інспектора у РЕМі, його безпосередній начальник Мироненко захищав: «Брат за брата не відповідає». Та в основному боялися.
— Левко Лук’яненко став визнаним у державі. Змінилося до вас ставлення?
— Коли приїздив, люди до мене приходили, просили через мене.
— Скільки разів Левко Григорович був у цій хаті?
— Чимало. Як приїжджав на кладовище (до батьків), ночували у мене. Як яке зібрання, теж я їх відбувала, частувала. Як балотувався на президента, хотів, щоб і на ніч лишила. Кажу: «Погодую, а на ніч хай у готель ідуть».
— Що готували?
— Різала бройлерів, смажила картоплю, холодець варила, салат кришила. Рибка якась була. Раз Левко і сам рибу привозив, коропа. І млинчики пекла, і сирники. Що було, тим і частувала. Якось приїхали з кладовища у суботу перед Паскою. Мені й не хотілося починати трапезу, приготовану на Великдень. Але ж почастувала. І пасочки поставила, і все. Була Паска у суботу, замість неділі.
P.S. Левко Григорович Лук’яненко живе у селі Хотів під Києвом з дружиною Надією. Другий шлюб. Перша жінка була з Хрипівки, теж Надія. 24 серпня, якраз на День Незалежності, борцю за незалежність України минуло 89. Вітати їздила 78-річна Зінаїда Григорівна, рідна сестра Левка. Живе у селищі Седнів Чернігівського району. Рідний брат Левка Олександр помер 76-річним (він із 1936 року). Удова, 70-річна Валентина Тимофіївна, живе у Півцях (район Чернігова).
Уся родина Лук’яненків вважалася сім’єю ворога народу. Смертний вирок Левку замінили 15-річним ув’язненням. У 1976-ому вийшов, у 1977-ому знову арештували. Засудили до 10 років ув’язнення і 5 років заслання. За часів незалежності наш земляк був депутатом Верховної Ради 4 скликань, послом у Канаді, є Героєм України.
Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №42 (1641), 19 жовтня 2017 року
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Оставить комментарий
другие новости
Чернігівські військові розповіли, як росіяни рівняють з землею населен...
2024-12-05 18:14:57
У Малодівицькій громаді під час обстрілу горіх врятував життя двох род...
2024-12-05 17:06:07
Світлана Хулаб дивом врятувалась з будинку, у який влучив «Шахед»
2024-12-05 16:32:21
У збитої на пішохідному переході Лілії Коровкевич залишилось двоє діте...
2024-12-05 15:56:37
У Чернігові гинуть коти під капотами автомобілів
2024-12-05 15:44:01
Поліцейський переїхав земляка
2024-12-05 15:10:50
5-річний Назарчик досі в реанімації, водійку відправили в СІЗО та приз...
2024-12-05 14:58:08
У голови Чернігівської обласної ради з'явився новий радник
2024-12-05 14:05:37
Як у Чернігові відзначатимуть День Святого Миколая
2024-12-05 13:51:14
Через рік і місяць чотири з п’яти фінських будинків у Новоселівці доче...
2024-12-05 13:15:41
Світла пам'ять Левку Лук'яненку!
Доброго Вечора. Що стосовно статтi про Левка Лукяненка: не пiдкажете чому мемориальну дошку у м. Чернiгiв повiсили на будинок в якому вiн не проживав? Вiн жив у будинку 41-б,