Підкова на щастя

З голим торсом тут ніхто не ходить. У кузні прохолодно, нема здоровезної печі, горна з піддувалом. Зате є майданчик для коня з підставкою для копит (такий залізний стовбур з балабоном лід копито). Витяжка на півстелі. Біля стіни — ковадло, молот. Пластикове відро з водою на підлозі (з-під конячих мюслей). Піч газова, розміром як кухонна духовка. Щоб вміщалася підкова. Спеціальний набір для конячого манікюру і ящики з готовими литими підковами на стелажах. Така вона, сучасна кузня-ковальня. їх на Чернігівщині мало. Цю знайшла за 10 км від Корюківки, в селі Бреч. Тут розташоване однойменне кінно-племінне господарство. Близько двох сотень породистих коней. За їх ноги у «Бречі» відповідає 40-річний Сергій Головач. Він — коваль.



«На сільських коней без сліз дивитися неможна»

Сергій Головач привів до кузні вороного коня-красеня, 6-річного Кванта. 400 кіло ваги. Припинає канатами. Квант спокійний, трохи фиркає.

— Підкова потрібна для того, щоб копито зберегти, бо при навантаженнях воно може тріснути. Мамкам, лошатам тільки чищу копита, не кую, — розказує Сергій Головач. — Коли в селах і містах коні були у повсякденному використанні, підкова була обов’язковою.

Тепер майже ніхто не підковує, бо дуже дорого.

За збрую люди взагалі платити не хочуть. Подивіться, як їде по селу кінь, на нього без сліз дивитися не можна. Там усе теліпається, от-от загубиться.

Сергій Головач надіває ковальський фартух з двох шарів товстої сиром’ятної шкіри. Він надійно прикриває спереду все, що нижче пояса і майже до щиколоток. Фартух роздвоєний, на кожну ногу окремо, щоб втримати коняче копито. Зверху залишається в светрі. На ногах ковальські черевики з металевими вставками. З Європи.

— Дорогі?

— Комплекс багатий, купили.

— А раніше як?

— Синяки терпіли, та й все. Є такі, хто умудряється в гумових тапках кувати. Бо жарко. А тоді коняча нога зривається і підковою б’є по нігтю. Нігті злазять. А оці вставки захищають. Я завжди в ботінках кував. Улітку можна кувати і з голим торсом, але воно неприємно, коли з коня летить все на тебе і прилипає.

Зимові копита з шипами

— Кувати навчився, коли працював на київському іподромі. У 2004-ому повернувся додому, в Мену, і почав кар’єру коваля. Своїх коней попідковував. У дитячому садочку, бо в гололід з двору виїхати не могли. Дав у газету оголошення. Один чоловік, з села, подзвонив: «Хочу підкувати коня». Супер. Я йому все порахував — він погодився. Приїхав, підкував, сподобалось. А тоді в розмові кажу, що це ж треба буде через місяць-два повторювати. Тоді це коштувало 400 гривень. Той: «Ти що, в мене черевики дешевші». Він же думав: раз підкував і забув.

Зараз підкова — 150 гривень. В Україні не виготовляють ні підків, ні цвяхів. Мо’, хто де й штампує, я не бачив. Їх везуть з-за кордону. А поки довезуть, кожен же хоче на них заробити.

Підкова ставиться максимум на два з половиною місяці. Це якщо правильно росте копито і не їздить по асфальту. Є копито криве, його вирівнюєш постійно за рахунок чистки і ковки, але згодом знов приймає свою форму, один бік стирається.

— Зимові підкови бувають? — цікавлюся.

— У підкови вкручуються або наковуються шипи. А є зимові фільці з гуми, такі, щоб бігати. Бо у відлигу на метал налипає сніг, а фільці не дають. Я просто болти наварюю в копита коневі, який тут у кареті ходить.

Спина болить і ріг погано пахне

Ми з ковалем забалакалися, а коня трохи взяли нерви, став бити копитом.
Головач заходить у загородь, підсовує до себе двоповерховий ящик з інструментом — такий «конячий манікюрний набір».

— Від цієї роботи спина дуже болить, — скаржиться. — Всі ці візочки, підставки — коня підкувати можна й без них. Але довше.

Затискає колінами передню конячу ногу копитом до себе. Кліщами для гвіздків витягає по одному кілька цвяхів зі старої підкови, потім захватує кліщами для зняття підків і відриває її всю. Починає виколупувати спеціальним ножем те, що зібралося на копиті під підковою.

— Як запах? — цікавиться єхидно.

— Терпимо. В палаті з обмороженими бомжами гірше пахло (згадала екскурсію в одній районній лікарні).

Сергій обрізає на копиті обідок по кругу. Знімає зайвий ріг.

Далі великим напильником для копит (рашпілем) вирівнює низ копита під підкову.



Губовертка — не для тих, хто губу розкатав

— Оскільки Квант надто високо не скаче, великих спортивних досягнень не робить, задні ноги не кую. На всі чотири куються ті, які стрибають вище за метр 20.

Ставить задню ногу Кванта на підставку і просто чистить копито кліщами по рогу і рашпілем.

— Він же й бриконути може? — переймаюся..

— Зблизька кінь ніколи не вдарить.

Може штовхнути, трохи відкинути, неболяче. У нього нема тут розмаху, щоб нанести мені травму. А от як я буду стояти на метр від нього, то може бриконути...

Наслухалася тут, що сила удару задніх ніг коня — до 15 тонн. Кажуть, як ударить, то й ребра надвір повилітають.

— А як неспокійний попадеться? — продовжую допитуватись.

— Молодняк хлопці тримати допомагають. Найрозповсюдженіша ще дідівська фіксація — це закручування губи. Є такий пристрій — губовертка. Затягуєш коневі губу, він зосереджується на болю і усмиряється. А є такі, що й це не допомагає, робиться заспокійливий укол. І кінь спить стоячи.

— Коні взагалі стоячи сплять...

— Мій дід-конюх казав: «Хороші коні не ложаться». Я теж так думав. Аж ні, ложаться. Ноги під себе, та й спить. Інші витягуються, як їм зручно. Ну, дід кавалеристом служив, може, таких коней і бачив.

«Закував — це коли забив гвоздь куда не надо»

Коваль кліщами знімає другу підкову. Чистить.

— Коневі це боляче?

— Ні. Це — як ми нігті стрижемо. Але коли при ковці (а від цього ніхто не застрахований) цвях попадає в живе, кінь починає сіпатися. Значить, проблема, треба зразу витягти. Бо як не звернути уваги, кінь не ставатиме на ногу. Починається запалення, нарив. Знімають підкову, лікують. І в мене таке траплялося. Перша моя заковка в житті була: підкував свою кобилу — перестала ходити. Підковка й заковка — різні речі. Закував — це коли забив цвях куда не надо.

— Вони вас не кусають?

— По-всякому буває. І кусали, і ніс ламали. Кінь колись у молодості скинув. Кобила раз кусонула. Ну, шматок руки не вирвала, а синячура був.

Сергій Головач працює в «Бречі» вже 10 років. На роботу з Мени їздить своєю машиною «Шевроле Авео». Зате, каже, графік роботи нестрогий.

Удома дружина Алла (з Чернігова) і четверо дітей: 11-річна Дана, 10-річна Аня, 8-річна Софія і 6-річний Данік. Теж охочий до коней. Удома має колекцію іграшкових коників.

Зараз у Сергія в Мені тільки один кінь, 35-річний Буян. І то батьків.

— На Чернігівщині коней мало, — каже Сергій. — Я з Богуслава (Київська область) породистого коня привіз. Ніхто його так у нас і не захотів — продав у Київ у кінну міліцію. Зараз генерал на ньому їздить.

Розжарену, червону — і до підошви!

— Основний принцип коваля — підганяти не копито під підкову, а підкову під копито. Якщо зробити навпаки, кінь шкутильгатиме.

Коваль вмикає газове горно — з печі палахнуло полум’я. Підходить до коня. Приміряє підкову. Квант почав нервово пританцьовувати. Головач засвистів.

Підкови Головач кладе в горно. Поки розжарюються, замітає віником залишки копит. Квант з переляку робить купу. Замів і це.

— Коні бояться вогню, диму. А я зараз ще й прижигати буду.

Горновими кліщами дістає з печі підкову, несе розжарену, червону, на ковадло. І починає рівняти її молотом. Лупить не щосили, а по-діловому. Потім несе, тримаючи на циркулі (ним же заміряються розміри, але Сергій поки що все робить на око). І притискує до низу копита, коняча нога опирається на підкопитник. Зашипіло, пішов густий дим і запахло смаленим.

— Це вирівнює копито під підкову. Розрушає всіляких паразитів, що там завелися. Якщо перестаратися, будуть опіки і кінь тиждень не ходитиме.

Знов іде до ковадла. Дзвін такий, що аж в очах мерехтить. Примірка — і до верстата знімати фаску (підпилювати підкову по краю).

Ялинки з підків

У Сергія на зап’ястку — браслет-тримач для гвіздків. Вони примагнічуються.

Нарешті прикладає коневі готову підкову і легким ковальським молотком забиває два гвіздки.

— Старі підкови куди?

— На металолом.

— Стільки щастя — на металолом?!

— Відвідувачі «Бреча» просять: дайте підкову на щастя. Кажу: якби ті підкови приносили щастя, я був би найщасливішим. (А хіба ні? щасливий той, хто все життя займається улюбленою справою, а вона ще й непогані гроші приносить. — Авт.). Дизайнер іноді щось придумує. Ялинки на території комплексу роблять з підков, прикраси, ключниці. Але в основному — на металолом.

І фініш: коваль ховає кінці цвяхів від підкови в канавки на копитах.

І ось Квант іде поряд: цок, цок, цок — вибиває новими підковами.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №52 (1651), 28 грудня 2017 року

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)