Ірен Роздобудько: «Книжки пишу на Дієго Марадонні» або «Мене не було б без читача»

Сьогодні у літературно-мистецькому центрі «Інтермецо» відбулася зустріч з неординарною особистістю, письменницею, поетесою, сценаристом, переможцем Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» Ірен Роздобудько.
Останні півтора року виявилися досить плідними в її кар’єрі. Зовсім нещодавно Ірен Роздобудько  презентувала читачам нову збірку оповідань  «Гра в пацьорки», у цей же період вийшло 5 художніх фільмів на екрани України і Росії («Ґудзик», «Таємничий острів», «Осінні квіти», «Пастка», «Почати з початку. Марта»), у двох з них письменниця знялася в епізодичних ролях, здійснивши свою дитячу мрію стати актрисою. З вересня викладає курс драматургії в театральному інституті ім. І.Карпенка-Карого.
 
Змінивши кілька екзотичних професій Ірен Роздобудько в результаті зробила успішну кар’єру від коректора в багатотиражці до головного редактора в глянсі. Нині вона очолює українську редакцію часопису «Караван історій».
 
На жаль, не зміг приєднатися до зустрічі Ігор Жук, бард, автор радіо-вистав, сценаріїв фільмів, завадила хвороба, але на питання, які дописувачі залишили в електронній скриньці ЛМЦ «Інтермецо», охоче відповіла пані Ірен.

- Ви відома українська, ба, більше україномовна письменниця і в той же час є редактором російськомовного глянцевого журналу «Караван історій. Україна», а перед цим були редактором журналу «Наталі». Декілька років тому київська молодь вжила радикальних заходів, спалила подібні журнали. Питання: чому подібні журнали не виходять українською мовою - видавці не хочуть видавати, українські жінки не можуть читати українською?
Українські  жінки можуть читати українською  мовою. У нас бізнес-еліта, яка  займається мас-медіа, ще не дозріла  до того, щоб видавати подібні журнали українською мовою, повірити в те, що ці журнали купуватимуть. Все, що я можу зробити для українських жінок, я роблю власними книжками. Якби моя воля, я б видавала українською мовою.

- В одному зі  інтерв’ю про  Вас написано: «Ірен  Роздобудько злетіла  мов ракета, вистрілила як рушниця в останньому акті, наочно довела справедливість першого закону діалектики, зрештою ввійшла в моду». Які вершини ще попереду? 
Якби  я не бачила купу цих вершин попереду, то загорнулася б у саван і  тихо лягла на диван. Коли я почину на лаврах, то для мене буде на цьому велика крапка в житті. Я бачу багато цікавих речей, які хотілося би зробити. Мені цікава театральна драматургія. Я написала п’єсу для театру. Це нова для мене іпостась. Я думаю, що наважусь і запропоную цю п’єсу театрам. Захопилася анімацією. Це нова мова світу, як і кіно. Є задумка створити три анімаційні етюди на пісні Ігоря Жука. Малюнки – це моя хвороба. Мені треба бути постійно в русі, в новому пошуку.

- Чи погоджуєтеся  Ви з думкою  старшого покоління  письменників, що зараз немає літератури, є тільки глазур і нецензурна лайка?
Я розумію, що наші класики не читають сучасних письменників. Однозначно в літературі відбувається БУМ, як хорошому, так  і в поганому розумінні. Я була приємно здивована сьогодні аудиторією педагогічного університету, і так в багатьох містах, де мені довелося побувати. Є величезна цікавість молоді до свого, українського. Так, звісно, є піна. Час розсудить і за кілька років вона зникне. Я готова бути гумусом для виникнення справніших письменників. Наша молодь читає книжки, і це дуже приємно. Я не люблю моду на матюки, не чула, щоб і молодь схвально відгукувалася на такі твори.

- Кого читаєте Ви зі своїх колег, ким захоплюєтеся?
Я намагаюся читати всіх, крім тих, хто пише з матюками. Не хочу когось образити, не назвавши. Як відкриття для мене і дуже близьке – Тарас Прохасько – блискучий стиліст, у творах якого захована якась таємниця. Мені не цікаво читати, коли я розумію, як це твориться, мені потрібна таємниця. Така таємниця є і у молодої письменниці Тані Малярчук. В її творах я не відчуваю її віку, вони глибокі. Люблю Марічку Матіос. Вона весела і сучасна, водночас в ній є щось класичне.

- Як народжуються Ваші твори, вони приходять частинами чи повністю, як Ви пишете – на комп’ютері чи ручкою?
Твір  приходить від початку до кінця. Я маю рухатися, мені не потрібна тиша, кава. Спочатку виникає маленька дрібниця. Достатньо побачити відірваний ґудзик на підлозі маршрутки. Перетворюєшся на нього і дивишся на цей людський ліс, який не звертає на тебе увагу. Прийде прибиральниця, змете тебе в інші світи. Всі ми як голка в сіні. Сюжетів всього п’ять. Головне, що ти туди вкладаєш і як ти це подаєш. Пишу ручкою в блокноті, якщо я не вдома. Блокнот завжди ношу з собою. Першим моїм подарунком був блокнот і ручка. А вдома пишу на маленькому «ноутбучику». Вважаю, що таку техніку треба обов’язково називати, пієтетно ставитися до неї. Мій «ноутбучок» називається Дієго Марадонна – він темний, трошки лінивий, але хоче бути рухливим і швидким.

- Кожен бард присвячує своїй коханій пісню, чи є пісні у Ігоря Жука, які присвячені Вам?
Так, є дві пісні. Ми готуємо вечір «По вічній дорозі» наприкінці грудня в Києві. У нас зараз новий формат спілкування. Він дуже теплий і виграшний для людей, які приходять на наші зустрічі. Я читаю свої поезії, уривки з творів, Ігор виконує пісні. Наше спілкування виходить як літературно-музична композиція.

- Що для Вас сучасна  українська література  і яке місце  в ідеалі Ви відводите своїм творам?
Собі  місця ніякого не відводжу. Поясню, що для мене літпроцес – це я на горбику сама і ніхто мене не купить, і не продасть. Внизу люди один одного передають, сварки, щось відбувається. Я волію сидіти і працювати. У цей літпроцес мене, напевно, хтось колись таки ввіпхне, але поки що я стою осторонь.

- Ви родом із Донеччини, багато писали російською, але раптом перейшли на українську. Якось сказали, що українська мова для вас особлива, ви в неї пірнаєте, часом тонете, чому так трапилося?
Коли  я вступила в Київський інститут журналістики, було шалене відчуття того, що ось воно – Київ, столиця, просто треба говорити українською, співати «Як тебе не любити…». А потім - бац, а немає української мови, всі говорять російською, як і на Донеччині. У 1988 році я дізналася, що Василь Стус із Донецька, Іван Дзюба (такі знакові для мене постаті) викладав у моєї мами в школі в Донецьку, що за читання журналу «Сучасність» давали 5 років, за що садили поетів… Я зрозуміла, що мушу або мовчати, або навчитися розмовляти українською з цими людьми. Я рік мовчала, затялась і не говорила, намагалася читати, потім пішла в українськомовну газету. Зараз мені прикро, коли бачу, як деякі люди відвертають носа від книжок, написаних українською. Впевнена, що цим самим вони принижують себе. Я двомовна, українська мова мені подобається. Мені необхідно відчувати спротив матеріалу. Інакше мені не цікаво.

На згадку про себе Ірен Роздобудько залишила своїм  прихильникам свіжі примірники книжок, хороший настрій і добрі слова  читачам порталу Чернігова…

Ольга Сільська

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)