13-річна Ярина Косяненко перейшла на українську мову, волонтерить та вчиться грати на бандурі

Вона виглядає старшою за свої роки, але мова зовсім не про зовнішню зрілість. Ні, просто її очі дивляться на співрозмовника з глибокою осмисленістю, без тієї дитячості, яка притаманна її вікові. її мова виважена, чиста, речення - короткі, по суті. її день розписаний майже похвилинно: школа, занят­тя музикою, спортом і волонтерство. А борзнянці Ярині Косяненко усього 13 років...



Донька воїна

Мабуть, по-іншому скластися просто не мо­гло. Бо Ярина - донька свого тата, який із 2014 року став на захист рід­ної країни (про Євгена Косяненка «Вісті Борзнянщини» писали неоднора­зово). Тож вона, слухаючи його розповіді, напевне, знала про війну більше, ніж хтось із її однолітків. І не просто знала: перед її очима був приклад того, яку ціну має наша свобо­да.

«Навіть для нашої ро­дини повномасштабне вторгення було доволі неочікуваним, - згадує кінець лютого юна співрозмовни­ця. - Тому якихось спеці­альних настанов, як діяти у тій чи інший ситуації, не було. З мамою, яка пра­цює в лікарні медичною сестрою, ми проглянули кілька відео, як надавати першу медичну допомогу: як привильно накладати джгут при пораненні, як при цьому перевертати потерпілого.

Тато відразу, у перший же день, поїхав на служ­бу. Ми зі старшим бра­том і мамою залишилися самі. Перші тижні вона нас практично нікуди не відпускала. Ми - родина «атовця», тож вона дуже хвилювалася, щоб із нами нічого не сталося, якщо у місто раптом прийдуть орки. Нам довелося спа­лити всю символіку, па­тріотичні малюнки, я «ви­кинула» все з телефону і видалилася з соцмереж. Прапор, звісно, ми не зни­щили, а просто сховали».

«Для сучасних підліт­ків соцмережі - усе їхнє життя. Не важко було ви­креслювати його части­ну?» - не втрималися від запитання.

«Коли ти хочеш жити, то немає думок, що щось доводиться видаляти, па­лити, - розмірковує у від­повідь Ярина. - Все потім можна відновити. Все, крім життя.

Тому, коли тут стало небезпечно, ми на пів­тора місяці виїхали на Хмельниччину, до родини татового побратима. На цьому наполіг сам тато, бо знав: коли росіяни ви­ходитимуть із наших те­риторій, вони можуть ко­їти будь-що. Як це було в Бучі чи Ірпіні. Зважитися на виїзд було непросто, адже під Києвом тоді ще були орки. Але мама сіла за кермо (коли тато впер­ше пішов на фронт, вона вирішила вчитися водін­ню, про всяк випадок), бо рятувала нас, дітей. А вже на початку травня ми повернулися додому».

Внесок у перемогу

Практично з першого дня повномасштабного вторгення уся родина по­чала активно займатися волонтерством. Навіть коли Ярина з братом си­діли вдома, вони знаходи­ли тканину та різали її на шматки для маскувальних сіток і передавали за мож­ливості. Потім плели сітки на Хмельниччині, у місце­вому клубі.

«Хоч і не в рідному міс­ці, але ми мусили допома­гати, не залишатися осто­ронь, - далі веде розмову дівчина. - Коли в твоїй країні йде війна, ти почу­ваєш себе якось неком­фортно, коли сам нічого не робиш для перемоги. Адже тебе захищають, і ти при цьому маєш робити свій внесок.





Я завжди розміркову­вала над тим, чим я можу бути корисною. Напри­клад, бачила в інтернеті, як діти грають чи співають на вулицях, у парках, збираючи гроші на ЗСУ. Думала: «Я ж нічим не гір­ша, теж так можу». Тому потрошку долучалася до всього: на благодійних концертах грала на бан­дурі (третій рік уже опано­вую цей народний інстру­мент), із власної пасіки передавали бійцям мед, а віск - нашим волонтерам на виготовлення окопних свічок. Також я розпитала у мами рецепт медово­го квасу (вона його дуже смачний робить), сама робила й продавала на благодійних ярмарках. А ще згадала, що років із два тому цікавилася мило­варінням. Тож мала трохи мильної основи, додала меду й зварила партію натурального мила, який по­тім розіграли на аукціоні.



Ще на початку втор­гнення долучилася до аукціону, який через інтернет-марафон проводили у Європі. Тоді діти малюва­ли патріотичні малюнки, гроші за які передавали на армію. Чесно, я навіть не знаю, хто зрештою при­дбав саме мій малюнок. Як я сказала, це був по­чаток війни, все відбува­лося сумбурно, а я просто хапалася за найменшу можливість хоча би щось зробити. Мені й зараз не важливо, скільки в загаль­ному вдалося заробити на аукціонах чи ярмарках. Головне - щось робити.

Звісно, буває фізично важко поєднувати навчання, додатко­ві заняття, спорт і волонтер­ство. Як я встигаю? Просто по­спішаю (сміється) і все роблю одразу, не відкладаючи на по­тім. Так інколи маю навіть тріш­ки вільного часу».

Про внутрішні видозміни

Війна дуже вплинула на жит­тя дівчини. Вона по-іншому по­глянула на оточення, в якому перебувала і зрозуміла: з де­ким спілкуватися більше ніколи не буде. Ярина переосмислила багато питань, наприклад, сто­совно мови.

«Приміром, раніше я сама слухала російських виконавців чи дивилася російські фільми, канали ютуб, - зізнається юна волонтерка. - Тепер не роблю цього принципово. Інколи че­рез це трапляються невеличкі непорозуміння з однолітками, які чомусь звикли у шкільних чатах писати російською. Мене це дуже дратує. Ви ж розмовля­єте українською мовою, знаєте
її і так само знаєте, що відбу­вається в Україні! І при всьому цьому продовжуєте користува­тися мовою агресора, слухати
його пісні, дивитися його філь­ми... Це для мене незрозуміло. Як і те, що чимало моїх одно­літків продовжують жити своїм
буденим життям, ніби навколо нічого не відбувається....

Я принципово спілкуюся лише українською і помічаю, що й співрозмовник часто пе­реходить на рідну мову. Шукаю український контент і в інтернеті. Його насправді дуже багато, просто через політику меншо­вартості, яку нам нав’язували десятиліттями, він менш «роз­кручений». Із початком повномасштабної війни нашого контенту стало в рази більше, його тепер лише потрібно по­пуляризувати. Як це, приміром, відбувається з музикою. А ось із фільмами чи дитячими передачами складніше. Мабуть, у нас ця індустрія зараз не настільки розвинена. Менше з тим, навіть українське кіно часто «говорить» російською. І це - велика проблема. Адже частково й на цьому росте та виховується молодь.

Мені ж хочеться, щоб це змі­нилося, щоб ми почали цінува­ти свою мову, свої звичаї, сво­їх людей, свою країну. Бувало, приходили думки: «І чому мені ще немає вісімнадцяти? Я, як тато, могла б робити щось більше!» А поки доводиться во- лонтерити. Але й такі маленькі кроки важливі, адже всі вони ведуть до перемоги».

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини” від 22.12.2022, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)