«У 61 рік ще відчуваю сили»: ветеран ЗСУ рветься захищати країну попри вік та контузії

«Є цікава історія нашого земляка, який у віці 60 років демобілізувався з армії, а зараз, у віці 61 рік, знову рветься служити. Але він не дуже хоче публічності, хоча поспілкуватись не відмовляється», – майор Андрій Ковальов з відділу №1 Чернігівського РТЦК та СП, який і сам нещодавно повернувся з дворічного відрядження на Донеччину, завжди радіє, коли зустрічається з сильними духом людьми, які понад усе хочуть бачити країну вільною від окупантського чобота. І ось ми вже з Сергієм розмовляємо за чашкою кави. Хай вибачить читач – у цій історії не буде ні прізвищ, ні конкретизації населених пунктів з відомих причин. Але історія варта того, щоб її почули.

КОЛИ ВОРОГ ПРИЙШОВ У ТВІЙ ДІМ

– Та я сам городнянець, – каже Сергій. – Тільки після закінчення школи, училища і строкової служби був молодий, гарячий, вирішив добре підзаробити, щоб забезпечити собі якийсь старт у житті. Тож рвонув за довгим карбованцем аж за Полярне коло, в Якутськ. Працював там водієм. Дали новенький КАМаЗ, я до того такі тільки на картинках бачив. Два тижні стажування – і я вже водій дальніх рейсів. Клімат там такий злючий – зима починалась вже у вересні, літа того ми й не бачили фактично – три місяці відносного тепла змінювались шаленими холодами й морозами понад мінус 60 градусів. У жовтні наші вантажівки вже по льоду на річці Лєні курсували. Там я й свою майбутню дружину зустрів, вона з України по направленню приїхала працювати. Побралися, та й вирішили повернутись туди, звідки вона родом – на Донбас.

Сергій каже, до 2014-го року вони жили звичним життям – родина, цивільна робота, будинок, машина. Все як у всіх. А напередодні того, як було оголошено сумновідому антитерористичну операцію, у суспільстві почались якісь незрозумілі негативні процеси.

– Сусід у нас був, повернувся з місць позбавлення волі, відсидів 10 років за вбивство,– згадує Сергій. – Ото в його будинку почали з’являтись невідомі люди, які намагались залишатись невпізнаними, прикривали обличчя. Та по виправці було видно – люди не прості. А як стартувало АТО, ніхто вже не ховався, а сусіда на другий день бігав з автоматом. Зброя з’явилась у багатьох таких людей, як наш сусід. Почались масові грабежі цивільного населення. У приватних підприємців відбирали бізнес, машини.

А ми спостерігали, як біля нашого будинку з’явились військові, пригнали УРаЛ новенький і зайнялись викопуванням заглиблень у землі. Поставили охорону, а в ті ямки прилаштували два міномети. На місцевій заправці теж облаштувалися невідомі чоловіки військової виправки. Жили прямо на матрацах, кинутих на підлогу. Заїжджі росіяни були повсюду. Їх було легко визначити за вимовою й поведінкою. У маршрутці, наприклад, дивувалися як закриваються пневмопривідні дверцята: «Ну, ви, хахли, чево только не напридумиваете!»

Чоловік каже, кругом панували хаос і беззаконня, але ніхто з жителів ще не усвідомлював того, що відбувається. Розуміння прийшло тоді, коли з виритих ямок біля дому почали працювати два російські міномети одночасно. Один – у напрямку кладовища, до якого наблизились українські військові підрозділу «Айдар», а другий – у зворотньому напрямку обстрілював околиці міста, створюючи ілюзію що то ЗСУ стріляють по мирних жителях.

– З’явились перші жертви тих обстрілів, – згадує Сергій. – Так загинув мій тесть по дорозі на роботу. А незабаром стало страшно й взагалі на вулицю вийти. Потім росіяни почали гатити по заводу. Причина була банальна – після кількох влучань підприємство припинило роботу, а в місто зайшли фури з так званою гуманітарною допомогою. Я сам на власні очі бачив, як розвантажували ту «допомогу». Фури були практично порожніми – так, по кілька піддонів з продуктами для «замилювання» очей. Зате назад, у Росію, вони відправлялись дуже швидко і завантажені «під зав’язку».

Вивозили обладнання, станки, та й просто тонни металобрухту. В мене був потужний бінокль, який я собі придбав у мирний час, щоб спостерігати за природою. Ото брав його, вилазив у саду на абрикосу і сам все спостерігав на власні очі. Тому в мене сумнівів ніяких не було щодо того, що відбувається насправді. Але комусь говорити про те було небезпечно. Нашпиговані російською пропагандою одразу починали волати: «А, ти за хохлів? Треба повідомити куди слід!»

СВІДОМИЙ ВИБІР

У місті процвітало беззаконня й хаос. Сусід Сергія, який одним з перших узяв у руки автомат, розстріляв з нього місцевий продовольчий ларьок, у якому в нього був борг за продукти. Продавчиня дивом вижила. У нього та його друзів у хід йшли гранати, які вони понапритягували від «сотоваріщей», і кидали їх на людські городи. Потім він відкрив стрілянину по чоловіку своєї сестри, з якими мешкав.

– Міліція практично вся місцева перейшла на вислугу до росіян, – каже Сергій. – Приїхали, забрали його, а потім через деякий час відпустили, бо «свій» же. А через деякий час сусіда, як і інших його «братків», загнали в окопи, бо саме «Айдар» почав підходити до міста. Ну, вони ж наступного дня й втекли з тих окопів. Прямо зі зброєю. А як з’явилися новітні правохоронці їх знову «мобілізовувати», вони відкрили стрілянину. Двох застрелили, одного поранили. Їх таки скрутили, забрали і кудись повезли. Більше ми їх не бачили.

А люди до нового правопорядку ставились по різному – хто аплодував «новим господарям», а хто чітко усвідомлював що відбувається. Очільник підприємства, наприклад, на якому я працював, доєднався до українських військових і став командиром батареї в підрозділі «Айдар».
Ну, я теж прийняв для себе єдине правильне рішення – напередодні нового 2015-го року тихенько, нелегальними шляхами перейшов межу і опинився на підконтрольній Україні території, щоб долучитися до оборони країни від окупантів. Навіть дружині та рідним про свої наміри не сказав, щоб їх не наражати на небезпеку – мовляв, їду шукати роботу. Я ж розраховував, що все це швидко скінчиться – ну, максимум, рік-два. Та не так сталось, як гадалось…

ВІЙСЬКОВИМИ ДОРОГАМИ ПІВДНЯ І ДОНБАСУ

На підконтрольній Україні території військкомати Донеччини давали Сергію відкоша – у лави українського війська не брали чоловіків з окупованих територій. Побоювались впустити потенційних завербованих «козачків» у свої ряди. Подумавши, він прийняв рішення їхати в рідне місто, у Городню. Тут у батьківській хаті живе його рідний брат. У січні 2015 року він вже стояв на порозі Городнянського військкомату.

– Тут мені пішли назустріч, – каже чоловік. – І через два тижні я ще з шістьма чоловіками відправився у Чернігів для проходження ВЛК. А потім – у Десну. Стан, у якому знаходився навчальний центр, був жахливим. Зірвана долівка, розкурочена система опалення. Топилися буржуйками, ліжка, правда, якісь нам привезли. У єдиному магазинчику мало чого було, окрім горілки. Про харчування і взагалі не хочу говорити, про те, чим нас годували і з якими сумками щодня полишали харчоблок його працівники. Про кваліфікацію інструкторів, які повинні були нас навчати військовим азам, і говорити не варто. Я зі строкової служби мав більше знань. Але був там хлопчина, який повернувся вже з АТО після серйозного поранення. Він не був інструктором, але згодився поділитися з нами своїм досвідом. Нас сформувалась група з 12 добровольців. І цей хлопчина розповідав і показував нам дійсно важливі речі, які могли нам стати в нагоді.

Після проходження навчання Сергій опинився у 56-ій бригаді, яка згодом стала маріупольською. Пройшовши процес формування і злагодження, бригада весною 2015 року стала під Маріуполем. Спочатку було облаштування і зведення оборонних позицій. Не забарилося і перше бойове хрещення. Під час будівельних робіт підрозділ Сергія «накрила» ворожа артилерія. Тоді дивом вдалося вижити – врятували залишки конструкцій колишнього асфальтного заводу. Наші військові під час радіоперехоплення розмов ворога почули, що на той обстріл росіяни витратили два КАМаЗи снарядів. Українським захисникам про таке забезпечення тоді тільки мріяти доводилось.

– Через тиждень обстріл повторився, – каже Сергій. – СБУ тоді виявило ворожого навідника серед місцевих жителів, який сидів на висотці і лазером давав наводку на наші позиції. Так, вже в умовах періодичних обстрілів, ми засвоювали військову науку. Вчилися маскувати, ховатися, визначати по звуку який снаряд летить і звідки. Потім нас перекинули на кримський напрямок, ми охороняли ще один замінований міст і суху дамбу в районі Чонгару. У 2017 році я перевівся в мотопіхотний батальйон і після навчання став кулеметником, командиром відділення важких кулеметів. Були Красногорівка, Донецьк, Донецький аеропорт, Авдіївка, були обстріли й перестрілки. Але тепер я розумію, що порівнювати ту війну з тією, що почалась у 2022-му, неможливо за масштабами бойових дій, обстрілів і втрат.

Наприкінці 2021-го року відбулась довгоочікувана ротація і Сергій разом з побратимами отримали навіть законну відпустку. А пізньої осені вони вийшли на позиції біля Донецька. На початку 2022-го, після новорічних свят, обстріли почастішали й стали більш жорсткими. З’явились перші дрони-розвідники. Росіяни почали активний наступ на Мар’їнку. А коли наші війська там були практично затиснуті в кільце, підрозділи ворога почали активні бойові дії під Донецьком.

– Я тоді вже був командиром підрозділу протитанкових ракет, – каже Сергій. – У нас на озброєнні були старі ракети радянського зразка 1979, 1984 років випуску, з яких половина не спрацьовували, і ті в обмеженій кількості. А по нам працювали їхні САУшки снарядами 122-го калібру. То були жорсткі бої. Були втрати. А пізніше нас знову перекинули під Красногорівку , а потім під Новосілку. Були важкі бої, були втрати. Перед новим 2023 роком дали відпустку 15 діб. Я знову побував у брата в Городні. А 5 січня 2023 року ми вже були в Гуляйполі. Весною нас чекало Первомайське.

Ото де було по справжньому спекотно. І не тільки тому що літо. Затим були Невельське, а за ним – Бахмут, який покидали наші військові, а ми їх прикривали. Ми залишали позиції останніми. Там вже не було за що чіплятися – суцільна розруха. Не було можливості вести бої технікою, танками. І ми вже відстрілювалися як піхота, з трофейних мінометів. Після відходу нас перекинули в Берхівку, а затим були Часів Яр, Оріхово-Василівка. Саме там я отримав останню контузію. Їх у мене – важко злічити. Але ця була особливо важкою. Потрапив у шпиталь. Це був квітень 2024-го. Лікування, операція, реабілітація.

Лікарі сказали, що для того, щоб відновитися, пів року не можна фізичних навантажень. А мені вже й 60 виповнилось. Тож я демобілізувався і приїхав у Городню, до брата. Адже з сім’єю нема можливості ані бачитись, ані тримати зв'язок. Роботи у батьківському будинку вистачає. Брати потихеньку приводили разом його до ладу, облаштовували зручності. Однак Сергій, оговтавшись від контузії та операції, все частіше став помічати за собою те, що він замислюється над тим, щоб повернутись у Збройні Сили.

БО ЩЕ Є СИЛИ Й БАЖАННЯ БОРОНИТИ КРАЇНУ

– Я, хоч і маю пенсійний вік, ще відчуваю в собі достатньо сил і бажання, щоб продовжувати допомагати моїм побратимам, – каже чоловік. – З багатьма ми не припиняли спілкування. І от я чую в собі той потяг, і все моє єство відгукується на внутрішній голос. Тому я з травня нинішнього року не полишаю спроб знову потрапити у військо на службу. Як виявилось, у моєму віці це не зовсім просто.

Раніше законодавством взагалі не передбачалось такої можливості, нині ввели зміни і люди віком 60 + таки можуть підписати контракт. Але ну стільки бюрократії, зайвих паперів наприклад, через додаток «Армія +», що ні в мене, ні в командирів, які згодні мене прийняти на службу, не вистачає сил та часу з цим боротися. Ну, ось ніби через рекрутинговий центр у Києві справа таки зрушилась з місця. А у Городнянському РТЦК мені допомагають, той же самий майор Ковальов. Нині проходжу ВЛК. Сподіваюсь, скоро долучусь до оборонців. Бо ж найбільший дефіцит сьогодні у війську – то люди.

І, подумавши, додає:
– Я не засуджую тих, хто ухиляється від служби. Бачив на фронті усякого і розумію, що від тих, хто потрапляє на фронт невмотивованим, силоміць, користі буває менше, ніж шкоди. Тих, хто не боїться, нема. Бояться всі. Але коли ти включаєшся у бій, потрібна зібраність, панікерам там не місце. А для того, щоб не піддаватись паніці, потрібен саме свідомий вибір. Треба розуміти, що на кону стоїть доля України, її майбутнє. А кому до того байдуже, аби йому було добре – то теж особистий вибір. У такому випадку треба бути готовим до того, що воювати все одно доведеться, бо як прийде ворог у ваш дім, він не питатиме готовий ти брати зброю до рук чи ні. Але то вже буде інша війна. В якій нема місця ані людяності, ані гордості, ані честі.

Джерело: Фейсбук-сторінка "Новини Городнянщини", Світлана Томаш, Ілюстрація згенерована ШІ

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)