Олександра Акименка майже рік вважали безві­сти зниклим, допоки тіло не опізнали по ДНК

У 32-річного Олександра Акименка в Карильському (на Коропщині) не було жод­ного кровного родича. Він тут не народився і не жив, навіть не був зареєстрова­ний. А поховали його саме в цьому селі. І проводжати Са­шу в останню путь прийшло дуже багато людей. Хтось устиг познайомитися і за­приятелювати з ним, хтось просто чув про його історію, та більшість — на знак поваги і шани до воїна, що поліг, за­хищаючи Батьківщину.

Кровних родичів у нього не бу­ло не тільки тут — в усій неокупованій Україні. Вони залишилися в його рідному Сніжному, яке з 2014 року загарбане росіянами. У цьому шахтарському місті, що на півдорозі з Луганська до Донецька, Са­ша народився, закінчив початкову школу.

— Батьки розлучилися, коли Саші було 4 роки. Мати поїхала працювати в Київ. А Сашу вихову­вала бабуся. Згодом мати забрала сина до себе. У столиці він продов­жив навчання.

Коли Саша був уже повноліт­нім, його маму — у п’яному чаду — зарізав її цивільний чоловік. Батько на той час уже помер. Саша зали­шився в Києві сам. Дуже сумував за Сніжним. За бабусею, за дядь­ком, із яким вони були близькі. Не бачив їх із 2014-го. Це були найрідніші для нього люди.

Перед повномасштабним вторгненням Саша працював на «Новій пошті», — розказує Ірина Конько, його наречена, якій су­дилося стати вдовою ще до весіл­ля. Вона — з Карильського, і Саша часто тут бував.

— Ми вже до нього звикли. Зна­ли, що сирота. Жаліли. І раділи, що він з Іриною. Бо в неї дуже хороша сім’я. Батько — Микола Анатолі­йович — раніше працював у нашій сільраді опалювачем. Не було та­кого, чого б він не вмів робити. За­вжди був готовий допомогти. Ко­сив своїм трактором узбіччя, чис­тив сніг. Душевна, щира людина, — каже староста Наталія Хоменко.

Батькові Ірини 59. Колишній афганець. Захищає країну з пер­ших днів вторгнення. Приїхав під­тримати дочку в горі — і знову на передову. Мама, на жаль, хворіє.

— Для Саші дуже багато зна­чила сім’я. Мою родину він вважав своєю. Переживав, турбувався про всіх нас. Любив і поважав моїх батьків. Завжди, приїжджаючи, да­рував мамі квіти, привозив її улюб­лені цукерки «Ромашка».
Якось (коли вже був на службі в ЗСУ) прислав гроші, щоб я купи­ла мамі — від нього — тепле і зруч­не взуття, аби не мерзла на база­рі: батьки тримали 3 корови, і вона продавала молочне в Коропі.

Хоч усе життя прожив у місті, не боявся сільської роботи. Брався за все. Не завжди, правда, виходило, але він не здавався, — посміхаєть­ся крізь сльози Ірина. — Мені бу­ло з ним тепло і затишно з першо­го дня. Ми познайомились у 2017­му тут, у Карильському, на весіл­лі моєї подруги. Саша був гостем з боку нареченого. Приїхав із Киє­ва. Я тоді теж там працювала. Ме­неджером, хоч маю і педагогічну, і медичну освіту.

Ми говорили й говорили, пе­рескакували з однієї теми на ін­шу — і ніяк не могли наговоритися.



Так було і коли повернулися в Київ. Спочатку це були просто дружні зу­стрічі. Потім — побачення.

Нам обом було по 26 — уже не екзальтовані підлітки. Та ще не по­прощавшись, уже починали скуча­ти одне за одним. Важко сказати, що тоді поєднало нас більше — ко­хання чи довіра. Головне — ми бу­ли щасливі. А через пів року поча­ли жити разом.

Звичайно, хотіли побратися. Планували, як влаштуємо весілля. Але не прив’язували його до якоїсь конкретної дати. Спочатку одру­жили мого молодшого брата, по­тім Саші зробили операцію на пле­човому суглобі... А ще відкладали тому, бо хотіли, щоб на весіллі не­одмінно були його бабуся і дядько. Саша рвався в армію — жартував: «Допоможу швидше визволити Сніжне, і ми нарешті зможемо вла­штувати наше велике свято». Ма­ленькі були щодня. Я приходила з роботи пізніше за нього. Відчиняю двері — музика на всю квартиру. Саша клопочеться на кухні — спі­ває, готує. На самому початку йо­го коронною стравою була смаже­на картопля. Та згодом він уже ди­вував стравами з китайської кухні: навчився спеціально для мене.

Міг обійти мало не пів міста в по­шуках моїх улюблених гладіолусів.

Дуже любив тварин. Захоплю­вався підводною риболовлею. З ним завжди було цікаво — і дорос­лим, і малим. Мій племінник, яко­му 11 років, вважав Сашу найкра­щим другом. А 4-річний син подру­ги майже щовечора телефонував йому, щоб розказав казку. Ми дуже хотіли своїх дітей.

Усе й могло б бути так, як на- мріяли, якби ж не війна...

Олександр пішов служити ми­нулорічного 4 жовтня. Потрапив у Нацгвардію. На початку грудня — після навчання — у складі сво­го підрозділу був на Запорізькому напрямку, під пекельним Роботиним. У холодних окопах його час­то непокоїла спина — з нею були проблеми змалку, та й після опера­ції ще до пуття не поправився, але ж всього за 300 км було Сніжне —якихось 5 годин їзди машиною.

Він так вірив, що обов’язково буде там. Та не судилося...

— Під час нашої останньої роз­мови Саша сказав, що тільки там, на передньому краї, можна зро­зуміти, яку велику ціну має жит­тя. І що він дуже хоче жити. Тоді ж ми домовилися, що одружимось тільки-но він приїде у відпустку.

А ще Саша попередив, що йде на завдання і мінімум чотири дні не виходитиме на зв’язок. Мені дуже хотілося, щоб він зателефонував на Різдво. Проте зі святом коханий мене не привітав. Мовчав телефон і в наступні дні. Тоді я сама поча­ла телефонувати в його військову частину.

Так і дізналася, що із 6 січ­ня 2024 року нацгвардієць Олек­сандр Акименко вважається безві­сти зниклим — його тіло залишило­ся на полі бою: побратими не мо­гли його винести через шквальний вогонь ворога.

Це був важкий удар. Та я не втрачала надії — сподівалася, що коханий вижив. Думала: а може, був тільки сильно поранений. Мо­же, його підібрали росіяни і він у полоні. І звідти ж повертаються. Настане день — повернеться і Са­ша. Я його обніму і більше нікуди не відпущу.

Цим і жила. Поки не отримала повідомлення, що один із 250 за­гиблих військовослужбовців, тіла яких вдалося повернути в Україну цього літа, — її Саша. Повідомлен­ня було офіційним — згідно з ре­зультатами ДНК-експертизи.

«Життя склалося так, що Ірина і її сім’я — це найближчі люди, які були в Олександра. Тож і на вічний спочинок Герой повернувся в Карильське — туди, де його любили і чекали живим», — кажуть у селищ­ній раді.

Поховали Сашу 8 листопада.

Ірина з Києва повернулася в село. А його рідні у Сніжному й до­сі не знають про горе. Для них він іще живий.

Джерело: газета «Гарт», Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (1)