Олександра Акименка майже рік вважали безвісти зниклим, допоки тіло не опізнали по ДНК
2024-11-29 14:39:55
1396
1
У 32-річного Олександра Акименка в Карильському (на Коропщині) не було жодного кровного родича. Він тут не народився і не жив, навіть не був зареєстрований. А поховали його саме в цьому селі. І проводжати Сашу в останню путь прийшло дуже багато людей. Хтось устиг познайомитися і заприятелювати з ним, хтось просто чув про його історію, та більшість — на знак поваги і шани до воїна, що поліг, захищаючи Батьківщину.
Кровних родичів у нього не було не тільки тут — в усій неокупованій Україні. Вони залишилися в його рідному Сніжному, яке з 2014 року загарбане росіянами. У цьому шахтарському місті, що на півдорозі з Луганська до Донецька, Саша народився, закінчив початкову школу.
— Батьки розлучилися, коли Саші було 4 роки. Мати поїхала працювати в Київ. А Сашу виховувала бабуся. Згодом мати забрала сина до себе. У столиці він продовжив навчання.
Коли Саша був уже повнолітнім, його маму — у п’яному чаду — зарізав її цивільний чоловік. Батько на той час уже помер. Саша залишився в Києві сам. Дуже сумував за Сніжним. За бабусею, за дядьком, із яким вони були близькі. Не бачив їх із 2014-го. Це були найрідніші для нього люди.
Перед повномасштабним вторгненням Саша працював на «Новій пошті», — розказує Ірина Конько, його наречена, якій судилося стати вдовою ще до весілля. Вона — з Карильського, і Саша часто тут бував.
— Ми вже до нього звикли. Знали, що сирота. Жаліли. І раділи, що він з Іриною. Бо в неї дуже хороша сім’я. Батько — Микола Анатолійович — раніше працював у нашій сільраді опалювачем. Не було такого, чого б він не вмів робити. Завжди був готовий допомогти. Косив своїм трактором узбіччя, чистив сніг. Душевна, щира людина, — каже староста Наталія Хоменко.
Батькові Ірини 59. Колишній афганець. Захищає країну з перших днів вторгнення. Приїхав підтримати дочку в горі — і знову на передову. Мама, на жаль, хворіє.
— Для Саші дуже багато значила сім’я. Мою родину він вважав своєю. Переживав, турбувався про всіх нас. Любив і поважав моїх батьків. Завжди, приїжджаючи, дарував мамі квіти, привозив її улюблені цукерки «Ромашка».
Якось (коли вже був на службі в ЗСУ) прислав гроші, щоб я купила мамі — від нього — тепле і зручне взуття, аби не мерзла на базарі: батьки тримали 3 корови, і вона продавала молочне в Коропі.
Хоч усе життя прожив у місті, не боявся сільської роботи. Брався за все. Не завжди, правда, виходило, але він не здавався, — посміхається крізь сльози Ірина. — Мені було з ним тепло і затишно з першого дня. Ми познайомились у 2017му тут, у Карильському, на весіллі моєї подруги. Саша був гостем з боку нареченого. Приїхав із Києва. Я тоді теж там працювала. Менеджером, хоч маю і педагогічну, і медичну освіту.
Ми говорили й говорили, перескакували з однієї теми на іншу — і ніяк не могли наговоритися.
Так було і коли повернулися в Київ. Спочатку це були просто дружні зустрічі. Потім — побачення.
Нам обом було по 26 — уже не екзальтовані підлітки. Та ще не попрощавшись, уже починали скучати одне за одним. Важко сказати, що тоді поєднало нас більше — кохання чи довіра. Головне — ми були щасливі. А через пів року почали жити разом.
Звичайно, хотіли побратися. Планували, як влаштуємо весілля. Але не прив’язували його до якоїсь конкретної дати. Спочатку одружили мого молодшого брата, потім Саші зробили операцію на плечовому суглобі... А ще відкладали тому, бо хотіли, щоб на весіллі неодмінно були його бабуся і дядько. Саша рвався в армію — жартував: «Допоможу швидше визволити Сніжне, і ми нарешті зможемо влаштувати наше велике свято». Маленькі були щодня. Я приходила з роботи пізніше за нього. Відчиняю двері — музика на всю квартиру. Саша клопочеться на кухні — співає, готує. На самому початку його коронною стравою була смажена картопля. Та згодом він уже дивував стравами з китайської кухні: навчився спеціально для мене.
Міг обійти мало не пів міста в пошуках моїх улюблених гладіолусів.
Дуже любив тварин. Захоплювався підводною риболовлею. З ним завжди було цікаво — і дорослим, і малим. Мій племінник, якому 11 років, вважав Сашу найкращим другом. А 4-річний син подруги майже щовечора телефонував йому, щоб розказав казку. Ми дуже хотіли своїх дітей.
Усе й могло б бути так, як на- мріяли, якби ж не війна...
Олександр пішов служити минулорічного 4 жовтня. Потрапив у Нацгвардію. На початку грудня — після навчання — у складі свого підрозділу був на Запорізькому напрямку, під пекельним Роботиним. У холодних окопах його часто непокоїла спина — з нею були проблеми змалку, та й після операції ще до пуття не поправився, але ж всього за 300 км було Сніжне —якихось 5 годин їзди машиною.
Він так вірив, що обов’язково буде там. Та не судилося...
— Під час нашої останньої розмови Саша сказав, що тільки там, на передньому краї, можна зрозуміти, яку велику ціну має життя. І що він дуже хоче жити. Тоді ж ми домовилися, що одружимось тільки-но він приїде у відпустку.
А ще Саша попередив, що йде на завдання і мінімум чотири дні не виходитиме на зв’язок. Мені дуже хотілося, щоб він зателефонував на Різдво. Проте зі святом коханий мене не привітав. Мовчав телефон і в наступні дні. Тоді я сама почала телефонувати в його військову частину.
Так і дізналася, що із 6 січня 2024 року нацгвардієць Олександр Акименко вважається безвісти зниклим — його тіло залишилося на полі бою: побратими не могли його винести через шквальний вогонь ворога.
Це був важкий удар. Та я не втрачала надії — сподівалася, що коханий вижив. Думала: а може, був тільки сильно поранений. Може, його підібрали росіяни і він у полоні. І звідти ж повертаються. Настане день — повернеться і Саша. Я його обніму і більше нікуди не відпущу.
Цим і жила. Поки не отримала повідомлення, що один із 250 загиблих військовослужбовців, тіла яких вдалося повернути в Україну цього літа, — її Саша. Повідомлення було офіційним — згідно з результатами ДНК-експертизи.
«Життя склалося так, що Ірина і її сім’я — це найближчі люди, які були в Олександра. Тож і на вічний спочинок Герой повернувся в Карильське — туди, де його любили і чекали живим», — кажуть у селищній раді.
Поховали Сашу 8 листопада.
Ірина з Києва повернулася в село. А його рідні у Сніжному й досі не знають про горе. Для них він іще живий.
Джерело: газета «Гарт», Марія Ісаченко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Оставить комментарий
другие новости
Чернігівські військові розповіли, як росіяни рівняють з землею населен...
2024-12-05 18:14:57
У Малодівицькій громаді під час обстрілу горіх врятував життя двох род...
2024-12-05 17:06:07
Світлана Хулаб дивом врятувалась з будинку, у який влучив «Шахед»
2024-12-05 16:32:21
У збитої на пішохідному переході Лілії Коровкевич залишилось двоє діте...
2024-12-05 15:56:37
У Чернігові гинуть коти під капотами автомобілів
2024-12-05 15:44:01
Поліцейський переїхав земляка
2024-12-05 15:10:50
5-річний Назарчик досі в реанімації, водійку відправили в СІЗО та приз...
2024-12-05 14:58:08
У голови Чернігівської обласної ради з'явився новий радник
2024-12-05 14:05:37
Як у Чернігові відзначатимуть День Святого Миколая
2024-12-05 13:51:14
Через рік і місяць чотири з п’яти фінських будинків у Новоселівці доче...
2024-12-05 13:15:41
Царство Небесне тобі Герой України.Щирі співчуття рідним та близьким героя.