Звільнений із полону Андрій Турас: «У російських в’язницях «зекам» набагато легше, ніж українцям»

Він не готовий зараз детально говорити про те, якими були його майже два з половиною роки в російському полоні. Йому не по статусу. І ще не настав час для цього. Але дещо все ж хоче донести до українців Андрій Турас — офіцер морської піхоти, колишній військовополонений, наш земляк із Холмів. Для того, щоб робота зі звільнення українців із російського полону не призупинялася ні на мить.

«Вдома тепло»

Майже два місяці вдома. Він не був у своїх Холмах із 2009 року, відколи після 9-го класу поїхав учитися, бо вирішив стати військовим.


— Що змінилося в Холмах? — запитую.

— Український прапор з’явився в центрі селища, зупинку облаштували, — називає Андрій. — Не стало держлісгоспу, перестав працювати спиртзавод… Мої однолітки майже всі виїхали з Холмів.

— Як тобі вдома?

— Вдома тепло. Але й сумно. Багато вільного часу, який нема куди витратити. По суті, навіть нікуди вийти з дружиною й сином.



Андрій зі своєю сім`єю, батьками й сестричкою

Після полону

Його обміняли 14 вересня. Кадри зустрічі Андрія з рідними облетіли інтернет. Світлини, сповнені болю, сліз і довгожданної радості. Для рідних Андрія, які чекали на нього два роки і п’ять місяців, та зустріч як у тумані. Навіть обнімаючи сина, не вірили, що дочекалися.

— І пригорнула, і обняла, а поки не побачила на своєму порозі, повірити не могла, що син повернувся, що вдома, — зізнається Надія Турас, його мама.

Батьки нічого не розпитують. На все свій час. Дещо більше дізналися з інтерв’ю, яке Андрій давав «Суспільному», а дещо — просто під час нашої з ним розмови.

— Тоді, у 2022-му, перед їхнім виходом із Маріуполя, Андрій подзвонив нам, і ми говорили понад годину, — чомусь пригадалося батьку Андрія, Валентину Турасу. — Відчули: щось відбувається, щось недобре. Коли Андрій і Олена потрапили в полон, ми не мали жодних контактів їхніх командирів, побратимів чи будь-кого. До звільнення з полону Олени ми взагалі нічого не розуміли.

А потім Олена, вагітною, приїхала в Холми, адже її рідні на Херсонщині опинилися в окупації. Тут почала роботу зі звільнення з полону свого чоловіка і їхніх побратимів. Не припинила її й народивши сина. Дідусь і бабуся з онучком, а Олена — на акції, заходи, зустрічі в Київ. Батьки Андрія дуже вдячні своїй невістці за все, що вона зробила для них усіх.

— Я знав, що Лєна рук не опустить, — упевнено додає Андрій. — Вона завжди такою була, але нагоди не було це проявити, а тут розкрилася повністю. Навіть попри маленьку дитину, змогла робити стільки для звільнення полонених, що не кожному під силу. Таким, як Лєна, пам’ятники треба ставити.

Лючік

Нашу розмову, яка інколи зависає гнітючим мовчанням, час від часу засвічує своєю посмішкою дворічний Леон, якого батьки лагідно називають Лючіком. Про нього Андрій дізнався лише цьогоріч у травні — до нього в полоні дійшла інформація, що в соц-мережах є фото Олени на мітингах, світлини з сином.

— Ще коли була вагітною, прокинулася одного разу з цим іменем — Леон, — згадує Олена. — Так і назвала сина сама, бо з Андрієм не довелося порадитися.

— Гарне ім’я, хоч і незвичне. Але я звик, сподобалося, — розповідає Андрій. — Як побачив його вперше, в Чернігові, то зрозумів, що по-іншому й не можна було назвати.

Цей хлопчик — татова копія, як промінчик, повертає обличчю батька посмішку, коли той суворішає. І повертає його в теперішній час, коли пекло позаду.



Про полон

—У переважній більшості вони — нелюди. Хоча різні є, — так Андрій відгукується про росіян, котрі тримали його в полоні. Каже: пропаганда зробила свою справу — вони всі «запаяні» нею намертво. Ненависть до нас така сильна, що звичайним «зекам» у тюрмах росії набагато легше, ніж українцям. І навіть їхні «зеки» траплялися людянішими, ніж ті, хто за ними всіма наглядав.

— Б’ють сильно. Відбивають нирки, ламають ребра, — пригадує Андрій Турас те, що хотілося б забути. — У перші дні одного чоловіка так побили, що він був весь синій — від кінчиків нігтів до волосся. Не міг навіть поворухнутися, йому ліжко інші заправляли. Мені ногу зламали в трьох місцях. Ось, — показує темні точки на верхній частині лівої ступні, — це від цвяхів… Ноги палицями б’ють, аби залишалися рубці, а потім змушують присідати — це пекельний біль.

Приловчилися бити металопластиковими трубами, після яких тіло горить. Могли розтягувати — кістки аж роз’їжджаються. Не кожен міг витерпіти те, що влаштовували в полоні росіяни. Був один хлопець, який заявив наглядачам: «Ви не маєте права так ставитися до нас!» — і його забили до смерті. Знущання різні, але вони такі нелюдські, що деякі вішалися під ліжком. Це яка сила волі потрібна, уявляєте, аби скоїти суїцид у таких умовах!

Андрія спочатку тримали в одній із офіцерських камер. Потім почали «тусувати» з бійцями, щоб через «підсадних» дізнатися якусь інформацію. Був і серед них такий. Українець, учитель історії, який навіть брав участь в АТО, а в російському полоні показав своє нутро.

Тримають «партіями» — за місяцем потрапляння до полону, щоб не просочилася свіжа інформація про війну і про Україну. Двічі на день — перевірка: шокери, дубінатори, побиття. У вікна дивитися не можна. Ходити прямо теж — тільки зігнутими. Розмовляти не можна

Вмикають на всю гучність радіо, звідки весь день горлають їхні пісні та аудіокниги з історії росії. Ноги набряклі в кожного, бо сидіти не дозволяють, лише стояти. Змушують присідати, віджиматися, що дуже непросто, коли ноги як колоди. В туалет тільки по команді. Заставляють співати їхніх пісень, їхній гімн.

— Коли захочуть розважитися, кинуть через «кормушку» хліб і спостерігають: битимемося за нього чи ні, — продовжує Андрій. — Або дадуть менше шматків, ніж нас у камері — і те ж саме: як ми поводитимемося. Або шуруп у хліб запхнуть. Де б я не був за час полону — Оленівка, Таганрог, Брянська область, Володимирська, Мордовія — всюди годували тричі на день. Як — то вже інша справа. Каша, чай (часто одна кружка на всіх). Сире картопляне лушпиння з паростками, просто залите окропом. Або ще така «страва» — риба путасу, перебита на м’ясорубку з усіма нутрощами та з сирим картопляним лушпинням. Їхні наглядачі крали тушкованку, яка передбачалася для полонених. Було, що показово витягували м’ясо з котла й віддавали собакам, аби тільки не нам дісталося.

«Злочинці» і «злочини»

А ще Андрій розповідає, що багатьох наших полонених просто змушували брати на себе те, чого вони не скоїли. Тими ж методами: нелюдським катуванням і страшними побиттями.

— Якщо треба було «пришити» статтю — били й скручували. Довго. Не день і не два, — зізнається.

— Дехто не витримував і брав на себе по 50 злочинів. Наприклад, одного з офіцерів так змусили визнати, що українці начебто стріляли по Маріуполю, що він це робив. Людина, якщо жити хоче, й не таке підтвердить. Хто сильніший морально й фізично, тримався довше. Було, що за два-три тижні катувань росіяни відставали, особливо коли бачили, що все одно мовчить або каже: «Хоч убийте — я не візьму цього на себе!»

Шкарпетка — це 500 метрів однією ниткою

Андрій тримався в катівнях росії тим, про що мріяв. Тим, що його дружина битиме в усі дзвони, щоб його обміняли. Що він обов’язково повернеться додому, обійме рідних. А ще — малесенькими радощами, на які у мирному житті навіть не звернув би уваги.

— Одного разу я сказав конвоїру, що сьогодні у мого друга з сусідньої камери день народження, — ділиться Андрій. — І той несподівано пустив мене до нього, щоб я його обійняв і привітав. Це було дуже швидко, декілька секунд радості, але якої! А іншого разу той самий конвоїр дозволив мені пройтись коридором рівно, не згинаючись долу, як завжди. Це було приємно — пройтись, розправивши плечі.

Але такі приємності скоріше виняток. Бо конвоїрів теж завбачливо щомісяця змінюють, аби полонені не звикали до них і не знайшли спільної мови

— За роки в полоні так чи інакше, але ми вже все один про одного знали, — розповідає Андрій про тих, із ким перебував у камері. — Доходило до того, що переповідали не лише фільми, а й книги. Грали в слова. Наприклад: назви того, що влазить у трилітрову банку. В’язали з ниток хрестики, брелоки. Для цього непомітно розпускали шкарпетки. Виявляється, одна шкарпетка — це одна нитка довжиною 500 метрів. Намагалися, щоб навіть ці хрестики різного кольору були. Десь з оранжевої форми нитку витягнеш, з простирадла, зі шкарпетки… Лєн, іди покажу, як воно, — кличе дружину й показує на звичайній нитці, як скручувати її, аби вона стала подальшим матеріалом для хрестика.

Нитки добували з будь-чого, щоб плести брелоки, аби зайняти час у полоні

—Три години — і брелок готовий. П’ятнадцять хвилин — і розплів. Але щоб ніхто з конвоїрів не побачив. Потім знову те ж саме, аби вбити час у полоні, який триває вічність. По сонцю навчилися визначати приблизний час, дні й місяці вираховували усно.

— У полоні я зрозумів, що гроші, наші якісь постійні клопоти-турботи, поспіх — це нікому не потрібне. Я зараз нікуди не поспішаю, бо є речі важливіші…

Треба повернути кожного українця
Одним із перших бажань Андрія вдома було сходити в магазин. Просто скупитися, розрахуватися грошима. Каже, за ці роки нічого, окрім тюремної ложки, не тримав у руках. Хотілося повернутися до звичайнісіньких речей.

Хоче дати своєму сину хороше й безпечне дитинство, належний розвиток, який бачить скоріше в місті, аніж у Холмах. Але на першому плані — безпека. Тут спокійніше.

Наразі Андрій лікується. Полон, на жаль, не минув для нього безслідно

Дружина підтримує його в усьому. Він і досі не вірить своєму щастю, що така красуня — бойова медикиня, яка була його підлеглою, колись сама обрала його й першою зізналася в коханні своєму командирові, доки він про це лише мріяв, бо вважав, що не достойний такої дівчини.



З сестричкою

Його батьки ще інколи вдома говорять між собою пошепки. Зауважують: син дуже змінився, став замислений. Тому роблять усе, щоб удома він відігрівся їхньою турботою та любов’ю. Для шестикласниці Насті у її старшого брата Андрія змінився лише голос, а ось вона для нього стала майже дорослою. З братом Артемом, теж військовим, Андрій бачився тільки у Дніпрі, коли лікувався там після обміну. А всі інші родичі вже відвідали його вдома.

Андрій хотів би такого для кожного українського полоненого! Щоб усі українці повернулися додому. Щоб усі дочекалися тієї найважливішої у своєму житті поїздки.

— З одного боку, мені зовсім не хочеться розповідати про свій полон і тим паче не хочеться публічності, — зазначає Андрій Турас. — А з іншого: я розумію, що саме завдяки публічності своєї дружини я спочатку дізнався, що за мене борються, що я маю сина, а потім — повернувся з полону. Тією часткою з пережитого й побаченого в полоні, чим я поділився, хотів би нагадати кожному і попросити всіх: не забувати про наших полонених, адже вони щодня буквально виборюють своє життя! Є такі, хто в полоні ще з 2014 року. Вони хочуть єдиного — додому. Треба робити все можливе, щоб повернути кожного українця! Важливо ще підтримувати родини тих, чиї воїни потрапили в полон, бо їм надзвичайно складно.

* * *

…Нещодавно Червоний Хрест повідомив батькам Андрія Тураса радісну новину: чекайте листа від свого сина з полону. Дуже «вчасно». Андрій писав їх звідти декілька разів. І навіть встиг повернутися раніше, аніж Червоний Хрест передав бодай один із шаблонних текстів, які дозволяє написати країна-терористка.

Джерело: susidy.city Наталія Рубей

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)