Мати загиблого 23-річного Діми Решетника: «Хоч ластів’ям повернись до хати»

Подружжя Олена Павлівна та Василь Іванович Решетник з Городні на свою втіху мали трьох синів, як у добрій, мудрій казці. Всі вони виросли добрими й порядними людьми, не завдавали батькам зайвих клопотів і були їм надійною підтримкою і опорою – тим більше, коли батьки вже почали відчувати на своєму здоров’ї вантаж років – Олені Павлівни 64 роки, Василю Івановичу – 70. Старшому Олексію – 45, він має дружину й двох доньок, середульшому Олександру – 36, і в його сім’ї підростає синок, а молодший Дмитро, в якого 20 років різниці у віці зі старшим братом і 13 – з середульшим, був пізньою дитиною і ще залишався біля батьків, радуючи їх доброю вдачею, привітністю і нестримним бажанням допомогти у будь-яких справах.



Але в добру казку затишного родинного життя увірвалась проклята війна. Олександр одразу після деокупації Городнянщини добровільно пішов до війська і зараз боронить Україну на Куп’янському напрямку. Олексій, який переніс складну операцію на нозі, був позбавлений такої можливості, тож у складний час його плече є підтримкою батькам. А найменший, Діма, який на момент повномасштабного вторгнення відбував строкову службу, після звільнення Чернігівщини підписав контракт і служив у прикордонних військах на заході України. Батьки й не відали, від них це ретельно приховували сини, що Діму разом з побратимами у жовтні відправили на Луганщину. І тільки 15 листопада страшний материнський крик розірвав спокій квартири: вони дізнались, що Діма важко поранений і знаходиться в шпиталі у комі. А 21 листопада сина не стало – поранення в голову не дало йому ані найменшого шансу. Відтоді кожен день матері та батька перетворився на суцільну чорну пелену.

– І для нас з батьком, і для старших братів Діма завжди був дитиною, – плаче Олена Павлівна. – Різниця у віці в них немаленька, тож і Льоша, і Сашко теж його оберігали, жаліли. І він же таким добрим, слухняним, домашнім дитям був. І працелюбний такий – у школу ходив, на волейбол, а тоді прибіжить і все за мною ходить, щоб допомогти. І в село, у Петрівку зі мною завжди їздив бабусі допомагати. Тобто, старші вже начебто відійшли у доросле життя, у кожного своя родина, а Діма при нас з батьком був. Наче й дитина, а по-чоловічому нас беріг, братам наказував, щоб не розповідали нам де він служить, щоб ми не хвилювались… Отак рано довелось змужніти нашому хлопчику. Йому ж тільки 23 у червні виповнилось, і майже три роки з них – на війні… І життя не встиг побачити…

Діма після закінчення міського ліцею №1 вчився в Чернігові на будівельника. Як відучився – призвали на строкову службу весною 2021-го. Там відправили на навчання, щоб нести службу в прикордонних військах. Служити випало в Новгород-Сіверському.

– Ми з Льошею влітку їздили туди, до Діми, – каже Олена Павлівна. – Синочку тоді дали цілий день вихідний, і ми всі разом ходили по місту, милувались його красою, храмами, монастирем. Діма розповідав, що йому все подобається – казав, може, я б і після строкової служби залишився на контракті служити. Але ще не визначився – тоді ж здавалось, що все життя попереду…

24 лютого 2022-го подружжя, як і всі городнянці того ранку, прокинулось від вибухів. Терміново зідзвонились зі старшими синами, які були в Городні на той час, а Діма не відповідав цілий день. Потім подзвонив і сказав, щоб не хвилювались, їх, солдатів строкової служби, виводять у безпечне місце. Куди – не сказав. Вже як скінчилась окупація, передзвонив і сказав, що в нього все гаразд.

– Він приїхав додому вже коли йому дали відпустку після того, як підписав контракт, – розповідає згорьована мати. – Двічі приїжджав додому на десять днів – у березні нинішнього року і в серпні. Казав, що служить у Львівській області. Ми й не хвилювалися – там більш-менш спокійно, Діма дзвонив постійно, службою був задоволений: «У мене все добре», – казав. Я тільки нещодавно дізналась, що у другу відпустку він приїхав після того, як отримав контузію під Вовчанськом - то його відправили на реабілітацію. І після того його знову чекала відправка на схід, на Луганщину. Братам розповів, вони дуже близькими з хлопцями були, але наказав, щоб нам з батьком не говорили. Це вже після поранення ми дізнались, що були вони на Луганщині, в Серебрянському зловісному лісі.

Олена Павлівна каже, що Діма поїхав в зону бойових дій наприкінці жовтня. Він подзвонив додому перед від’їздом, сказав: «Мамо, в мене все добре. Можливо, кілька днів не буде зв’язку, тож не хвилюйся». Але більше син на зв'язок не вийшов. Перші дні вони ще тішили себе надією, що Діма продовжує служити на Львівщині, тож шанси, що може трапитись щось лихе, незначні. Але день за день серце все більше огорталось тривогою.
Не дзвонив Дмитро і братам. Олександр на той час вже ніс військову службу тож вони з Олексієм шукали брата по різних каналах. Але ніякої інформації знайти не вдавалось.
Діму поранило 14 листопада. До того рідні перебували в страшній, гнітючій невідомості.



– А 15 листопада нам подзвонили, що Діма знаходиться в лікарні Мечникова, що в Дніпрі, що він без свідомості, в комі, – плаче Олена Павлівна. – Ми одразу ж з Льошею поїхали туди. Приїхали вже, як ніч заходила. Нас не пустили – сказали, чого ви їхали, він в реанімації, до нього не можна, він без свідомості, ви все одно нічим не поможете…

Але ж чи хто може зупинити матір, яка рветься до сина. Коли її дитина в біді? Два дні днювала й ночувала нещасна мати в коридорах лікарні. За цей час їй вдалось добитися, щоб її пустили до Діми на десять хвилин. Її хлопчик безпомічно лежав на ліжку, обплутаний дротами від апаратури, на обличчі була маска для штучного дихання. Обличчя його було блідим і спокійним – неначе просто спав. Ніхто не в змозі порахувати, скільки вона виплакала сліз, скільки прошепотіла молитов до вищих сил. Ті два дні були немов одна страшна доба, доба невимовних страждань і пекучого болю за своє дитя. Врешті лікарям вдалось переконати нещасну матір, щоб вона їхала додому – перебування в реанімації заборонене, та й чим вона могла допомогти лікарям?

– Ми щодня дзвонили в лікарню, – материнський біль приглушує слова. – Нам відповідали: «Без змін. Стан тяжкий». А 21-го листопада нам подзвонили й сказали, що синочка більше нема… І що їхати туди не треба. Там все зроблять, і привезуть його сюди, в Чернігів. Але я того вже не чула й не розуміла…

Прощалась Городня з Дімою 30 листопада. Олена Павлівна каже, той день пам’ятає уривками. Люди, квіти, звуки оркестру. Вона трималась, бо знала, що повинна триматись… Сашка відпустили на похорони брата. Тоді мати вперше побачила, як її старші, дорослі сини плачуть… На її запитання: «Чого ж ви нам не розповіли де був Діма?» Олексій здавленим голосом прошепотів: «Мамо, я не знав як тобі це сказати…».

29 грудня виповнилось 40 днів, як зупинилось серце хлопчика-Героя Діми Решетника. Перший новий рік, оповитий для родини страшним болем і смутком.

– Воно ж іще й не жило, дитя… Нічого в цьому житті не встигло побачити… – витирає гіркі сльози безутішна мати. – Був моєю надією. А став моїм вічним болем… А як прийду на кладовище, як гляну скільки тих жовто-блакитних прапорів над могилами тріпоче… Кожен чийсь син чи донька… І болить, болить за всіх… Нема в світі більшого горя…

То не чайка кричить над водою – то материнське горе виривається у світ відчайдушним криком. То не дощі йдуть – то материнські сльози поливають скривавлену землю України. То не вітер завиває – то думки не дають стогоном спокою ні вдень, ні вночі. Нема сина, нема дитини… Пішов у засвіти воїн, Герой, який у свої 23 подорослішав і змужнів. Його руки мали б обнімати кохану дівчину, тішити дітей, які вже ніколи не народяться. Мали б втішати батьків, яким сивина щедро покрила скроні. Мали б будувати і творити, тримати кермо чи створювати архітектурні шедеври. Натомість юні пальці міцно стиснули автомат.
Дякуємо тобі, Дімо. Низький уклін тобі, хлопчику-Герою, від усіх матерів України. Ти для наших дітей залишив яскраві ранки. Твій подвиг не забудеться в поколіннях і віках. А душа не простить катам, серце не пробачить…

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (1)