Все життя 72-річна Раїса Тібеж вишиває та ще й бе окулярів

На знімку: Раїса Тібеж із найменшим внучком Артемком

Придбати гарну вишиванку чи рушник за невеликі гроші не складно. А ось вишити річ вручну та ще й не по заготовці, а створити власний візерунок - це справжній витвір мис­тецтва.
- З самого дитинства пам’ятаю, як хата була ніби у віночку: яскрава від вишитих руш­ників, божників, постелі, занавісок - все було вишите. А тепер модно жити ніби у казармі: сіро, стримано, ні килимів, ні подушок, - каже корінна авдіївчанка Раїса Іванівна Тібеж.
Вона теж багато що поскладала у шафу. Та подушки із вишитими наволочками, прости­радла, рушники, надвірні штори залишились. Навіть скло у міжкімнатних дверях у буке­тах квітів, які не втратили свого кольору із 1987 року. Жінка ніби соромиться, що у хаті не зовсім по-сучасному. В той же час помічаєш, яка важлива для жінки вишивка. Для неї вона не втратила свого значення, бо це не лише прикраса, а й оберіг від лихого, це душа, краса, це пам’ять.

Треба сказати, що чимало українських родин бережуть свої сімейні реліквії. Нині ви­шивка набирає обертів. А майстрині-вишивальниці створюють нові сучасні яскраві ше­деври. Особливо це спостерігаємо у Дні вишиванки. А яким розмаїттям вишиванок мож­на милуватись у дні міста чи села, у День знань. Це красиво, сучасно, вишукано і дорого. Нині вишиванка і рушник - це ніби другий національний прапор.

ВИШИВАЛА З ДИТИНСТВА

Раїса зростала в сім’ї єдиною дитиною. Та все її дитинство пройшло у пра­ці, бо мама працювала у колгоспі і все літо донька допомагала матері полоти пайки. А зима - це час творчості, а особливо вишивки і для мами, і для донь­ки, яка все увібрала від своєї неньки.
Ми із подружкою після уроків бігли одна до одної, щоб якомога більше виши­ти. Напевно, не було того дня, щоб не вишивали, - пригадує Раїса Іванівна.
Спочатку було не дуже яскраве муліне, а потім купувала все нові і нові ма­точки. Нині у неї стільки ниток, що вистачить на все життя. Які з’являлися нит­ки у магазині - всі купувала, бо коштували вони по 9 копійок за клубочок. А якщо сподобався колір, то розплітала хустину і ті нитки добре підходили для вишивки.

Всі обрядові рушники для весілля старшої доньки були вишиті Раїсою влас­норуч. Таке захоплення до вишивки у Раїси від мами, бо тоді у школі не було гуртків творчості. Її вже старша донька коли ходила у школу, то возили учнів на гуртки у Понорницю, де вона навчилась і вишивати, і в’язати.

Щоб рушник чи простирадло було довершеним, треба на краях дошити ме­реживо. Його теж уміла плести крючком Раїса. Було, наплетуть їх. Подружкою і несуть на базар у Понорницю. Щоб зекономити 15 копійок за проїзд, дола­ли 7 кілометрів пішки. Так багато хто робив, в ще й через те, що ходив один маленький автобус. Попит на мереживо був. Невеликі довжиною смужки для рушника коштували 1,20-1,30 карбованця, а до простирадла - 6 крб. Як усе продадуть, раденні бігли додому і ще з більшою охотою брались за роботу. Продавали і рушники,і все, що вишивали. Особливо добре йшов товар на хра­мові свята.

ХУДОЖНИЦЯ

Не тільки вишивкою була зайнята школяр­ка Раїса. Від мами вона успадкувала і любов до пензля, і до ліплен­ня. Із пластиліну ліпила казкових героїв. Брала участь у шкільних ви­ставках, а потім її робо­ти представляли на об­ласних виставках, у яко­сті призів дівчині дарува­ли в основному книжки.

Малювала все: натюр­морти і пейзажі, портре­ти і композиції. А після закінчення десятирічки, вона сама поїхала підко- рювати столицю, подав­ши свої мистецькі робо­ти до приймальної комі­сії Київського художньо­го інституту. Все скла­далось дуже добре. Та в одну мить, представляю­чи свої картини на про­сторах паркової зони, ді­вчина обернулась нав­круги і нікого не побачи­ла із знайомих. Її огор­нув несамовитий страх.

Не допомогли умовлян­ня рідної тітки, яка про­живала у столиці і при­йшла підтримати Раїсу.
Більше того, брат її чо­ловіка був знайомий з ректором вишу і вже за­мовив словечко за авдіївчанку. «Ні. І тільки ні»,
- повторювала дівчина.

«Тоді поїхали хоч на ДШК (Дарницький шовковий комбінат)», - казала тітка. Поїхали. І робота відразу знайшлася із подальшим навчанням і ростом, і уні­кальна професія - художнє оформлення, створення узорів на тканині - те, що близьке і улюблене Раїсі. Та знову «Ні».

Щойно вони відчинили двері того комбінату, як відразу дівчині врізався їдкий запах. І це її відштовхнуло.
Для своєї професії Раїса обрала Чернігівський кооперативний технікум і не пошкодувала, адже дуже любила торгівлю. Тут вона теж не покинула своє за­хоплення. Декан, викладач історії, уродженець с. Козляничі Андрій Кузьович знав, що Раїса добре малює і часто він просив її оформляти альбоми, журна­ли.

Закінчивши технікум, дівчина працювала у продовольчих магазинах, сільма­зі, одягом торгувала. А пізніше навіть барменом була і доводилось працювати далеко після півночі. А на початку своєї роботи, у 70-ті роки, виїжджали торгу­вати і на базар у сусідніх селах, і містах.

О 2-ій ночі вже йду з собакою відкривати магазин,бо треба все завантажи­ти та доїхати до Шостки. Їздили у Новгород-Сіверський, Погар (росія), - при­гадує Раїса Іванівна.

А скільки міст вона об’їздила, продаючи картоплю, якої колись садили 60 со­ток. Москва, Іваново, Севастополь, Запоріжжя, Дніпропетровськ... І це не див­лячись на те, що осінь на дворі чи лютий лютує.



Отакенна поросла кукурудза у господині. Фото доч­ки Тетяни

32 РОКИ У ПАРІ

У магазині Раїса Іванівна зустрілась із своїм майбутнім чоловіком. У дівчини тоді було багато залицяльників. У магазині хто не зайде, і продавець на виду. А ще коли продавець з любов’ю до своєї роботи, ввічливо обслужить, усміх­неться, пожартує. Так і звела доля Раїсу з поліцейським, який зайшов у ма­газин. Олексій Тібеж із Шаболтасівки. Через рік молоді побралися. Шість ро­ків зводили новий будинок. Отоді і картоплю продавали, щоб швидше перей­ти у власне помешкання. Завжди тримали величезне господарство, по 4 ко­рови було. А гусей, качок, індиків, курей - то справа постійна. Не дарма досі у Раїси Іванівни на 2-х ліжках подушок гори, хоч вже двох доньок заміж видала і придане кожній дала.

Попри велику зайнятість, Раїса Іванівна вишивала постійно, не було тієї зими, щоб не взялась за вишивку. Дивись, за 10 вечорів і рушник вийшов. Ще 2 роки тому, тобто у 70 років, майстриня могла похвалитись тим, що вишиває без окулярів. А вже нині і вишиває, і газету читає в окулярах.

ЗЯТЬ САМ РОСТИВ ДОНЕЧОК

Та скільки радості у житті відчула жінка, не менше було і горя, сліз. Ще мо­лодою, працюючи у холодних магазинах, так застудилася, що ледь вижи­ла. Перенесла складну операцію з видалення частини легень. Після опера­ції вийшла знову на роботу, хоч лікарі наполягали на групу інвалідності. Але як? Така молода? Соромилася. Та вибору не було. Бо торгівля - це постійне поповнення товару, вантажників у магазинах же нема. Не витримала, по гру­пі пішла на пенсію. З роками все-одно не обходилось без фізичного наванта­ження.
А тут знову нещасний випадок трапився з чоловіком. У 53 роки Раїса Іванівна залишилась вдовою. Про те, щоб пустити у своє життя іншого чоловіка, навіть не думала. «Чоловік - це той, з яким є спільні діти, а мені вже не треба чоло­віка, я радію дітям, онукам».
Та й на цьому життєві випробування не закінчилися. Майже сорокарічною раптово обірвалось життя старшої доньки Людмили. Вона працювала медич­ною сестрою, але себе врятувати не змогла, одірвався тромб. Двоє дівчаток залишились сиротами. Менша тоді тільки пішла до 1 класу.
В народі кажуть: не стало матері - батько осліп. Та тут все навпаки. Батько життя присвятив своїм донечкам. Своїми донечками він вважає обох, хоч коли одружувався у Людмили була донька від першого шлюбу.
Він майстер на всі руки: зварник, шофер і слюсар, комбайнер і тракторист, сантехнік - нема тієї роботи, щоб він її не виконав. Так про зятя розповідає теща. Для нього вона і мати, і батько, бо рано осиротів, коли вже одружувався, то їх не було. Донечки вже виросли. Старша Валя заміжня, а 18-річна Альона навчається у Чернігівському педагогічному університеті. Навчається в більшо­сті дистанційно, тому господарюють з татком і бабусю не забувають. Та і Раїса Іванівна завжди і в усьому їм до­помагає, особливо у перебиранні картоплі.

КУХНЯ-ЇЇ СТИХІЯ

А Раїса Іванівна своє діло знає, смакітками всіх пригощає. На кух­ні вона почувається як риба у воді.
Якщо готує вареники, то заміс ро­бить на одну чи півтори літри мо­лока, щоб усім вистачило. На три сім’ї готує і консервацію. Закриває на зиму все: варення, компоти, огірки і помідори, салати і кетчупи, але вже не у трилітрові банки, як колись, а у півторашки чи літрові.

Нема того дня, щоб куховарка не приготувала чогось смачнень­кого. Торти, пироги, біляші, чебу­реки, картопляники, млинці, варе­ники, котлети і голубці. Поділилась і з читачами деякими своїми ре­цептами. Дріжджові млинці вона пече тільки у печі, але можна і на газу. На літр теплої води кладе 40 грамів дріжджів, щіпку солі, цукру трішки, 1 ст.л. олії і обов’язково стирає на тертці велику сиру кар­топлину. Замішує тісто таке, як рід­ка сметана. Картопля робить млинці пухкішими, а отже смачнішими. На дріж­джах замішує і тісто на вареники. Тільки вже на молоці, додає яйце, 2-3 лож­ки цукру. У авдіївців дріжджові вареники - це топова страва, особливо з начин­кою з сушених груш та яблук. І Раїса Іванівна за один заміс робить до ста варе­ників. Готує на пару. Раніше це було довго і набридливо. А одного разу, на про­хання родичів, готуючи поминальний обід по Семену Юхимовичу, побачила у людей мантоварницю, на якій готували вареники. Дуже тоді вона їй пригляну­лася. Аж одного разу, ніби на замовлення, побачила її у авдіївському магазині. Купила. І тепер це незамінна річ у господарстві. За один раз у три шари кладе по 30 вареників. За три рази виходить 90. Собі залишає два вареники, а реш­ту роздає дітям і внукам.

Картопляники готує тільки із гарячої картоплі і підкисленої смаженої ка­пусти. До картоплі добавляє по полам борошна і крохмалю.
Колись часто вправну господиню кликали сусіди, знайомі, щоб приготувала поминальний обід чи на весілля, проводи до армії. А нині інколи допомагає го­тувати тільки поминальні обіди, коли багато страв готується у печі.

Часу нині у бабусі побільшало, бо вперше зимує без корівки. Картоплі обро­бляла нині 5 соток. Бройлерів теж упорала ще по осені. Внучок своїх витішила, одна вже заміжня, дві навчаються, тішиться з Артемчиком.

Про вишивку Раїса Іванівна не забуває. Тільки вже нема запалу, стимулів. Хоча, каже, ще треба закінчити почату минулого року вишивку. А може, час приготувати єдиному хлопчику-внучку вишиванку? Незабаром до школи...

Джерело: “Вісті Сосниччини”, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)