Сімейна справа Ольги Лелетко

Ольга Лелетко

Ніжинські підприємці Ольга та Сергій Лелетки - з категорії тих бізнесменів-мрійників, які вли­валися у власну справу навпомацки, методом проб та помилок, самостверджувалися разом з мо­лодою, самостійною, але ще не дуже досвідченою державою й потім разом з нею переживали усі політичні, економічні та соціальні проблеми, кризи, злети та падіння, аби нарешті стати тими, ким вони наразі є.
Почалося все із запитання батька Ольги до молодят, як у майбутньому вони збираються утриму­вати свою сім'ю. Порадившись, Ольга з Сергієм попросили у батька позичити їм грошей на... сто­лярний верстат. Спостерігаючи, з яким завзяттям та ентузіазмом Сергій на заняттях у своєму гуртку авіамоделювання виготовляв різноманітні моделі планерів та літачків, тесть такому проханню тільки порадів. Може, тому, що побачив у ньому приховані задатки майбутнього майстра по дереву, такі необхідні для відкриття власної справи. Чи розумів, що в умовах економічної нестабільності й тоталь­ного безгрошів’я молода сім’я бюджетників - зятя-педагога й доньки-медикині - навряд чи швидко зможе міцно стати на ноги, а власна справа все таки непоганий шанс на прибутковий бізнес. А, може, через Сергія його тесть, колишній моряк-відставник, прагнув втілити в життя власні несправджені мрії, бо ж у їхній родині дід з допомогою однієї лише сокири будь яку господарську приспособу міг витесати так, що хтось інший і з на верстаті не справився.

Ідея зайнятися власною справою молодим людям сподобалася більше. Тож вивчивши ситуацію на місцевому ринку й ретельно зваживши усі «за» і «проти», Сергій з Ольгою взялися освоювати меблеве виробництво - на той час це була одна з небагатьох відносно незаповнених на місцевому споживчому ринку ніш. Знайшли приміщення, яке б можна було пере­обладнати під столярний цех й актив­но взялися за роботу.

Звісно ж, які більшість тодішніх но- воспечених підприємців, залізли у кредити. На них Лелетки придба­ли деревообробні верстати й інше необхідне обладнання, набрали працівників та закупили сировину. Спеціалізувалися на виготовленні кла­сичних кухонних гарнітурів, утім, зва­жаючи на специфіку виробництва, не відмовлялися й від інших замовлень, пов'язаних з деревообробкою.

«На той час на виробництві меблів було задіяно близько тридцяти осіб, - згадує Ольга, - а продукція завжди користувалася попитом. Бувало, що за рік робили й продаваои по сто й більше гарнітурів...» Запитую, чим же вони торували стежину до сердець своїх замовників, адже вітчизняна промисловість на той час вже теж на­лагодила виробництво меблів?



Подружжя Лелетко

«Перш за все, ми ніколи не ро­били меблів з плитних композит­них матеріалів типу МДФ чи ДСП. Наші вироби оздоблені фасадами і зовнішніми лицевими частина­ми з натурального дерева. На на­шому конвеєрі вони проходять весь виробничий цикл - від розпиляної дошки до вже готової полички, шафки чи стільниці. Звісно, це ви­ходило дорожче, але ж такі меблі значно довговічніші, надійніші й, звісно ж, гарніші. По-друге, не зва­жаючи, що це були класичні кухонні гарнітури, у кожній стінці чи куточку завжди була якась оригінальність та неповторність. У Сергія щодо цього свій, творчий підхід. Щоразу працю­ючи над черговим ескізом замовлен­ня, він продумував його до дрібниць, у тому числі й таких, як метраж кімнати, взаємозв'язок з розташуван­ням елементів встроєної побутової техніки, навіть на те, з якого боку на стінку падатимуть сонячні промені.»

Сергій відразу активно включив­ся у нову справу, взявши на себе обов'язки директора й паралельно інженера, конструктора, постачаль­ника, натомість Ольга долучилася до сімейного бізнесу вже після народ­ження синів Іллі та Максима, пере­давши їх під опіку обох мам - Надії Василівни та Валентини Петрівни. Спочатку жінка займалася логістикою - власною вантажівкою розвозила вже готові замовлення, розробля­ла схеми поставок, розраховува­лася з клієнтами, шукала вигідних партнерів, займалася вирішенням інших організаційних питань тощо. Згодом взялася опановувати вироб­ництво. Швидко опанувала усіма тон­кощами технологічного процесу, із задоволенням не тільки працювала за верстатом на будь якій операції, затим доставляли замовлення й удвох з Сергієм складали їх.

«Працювати на себе приємно, але важко, - говорить Ольга. - Ось так дивишся, наче все нормально - ро­бота кипить, люди працюють, за­мовлення надходять одне за одним, душа радіє. А потім раз - і офіційний валютний курс зростає чи не втричі, а за ним різкий стрибок розцінок на електроенергію, паливно-мастильні матеріали. Ще й постачальники підняли ціни на сировину. Скоро­чення виробництва спровокувало безробіття, що у свою чергу суттєво вдарило по купівельній спроможності людей, відтак багато хто вже не про нові меблі почав думати, а про те, як вижити в такій ситуації. А в тебе зобов'язання перед робітниками, за­мовниками, перед доларовими кре­диторами, за чиї кошти покупляли нові верстати, відремонтували дах, провели реконструкцію системи опа­лення виробничого приміщення...»

Непросто будувати та розвива­ти власну справу на принципах відкритості та прозорості, грати за правилами з тими, для кого взагалі не існує жодних правил. Багато тодішніх підприємців-виробничників, котрі свого часу піддалися, було, спокусі від держави піти у вільне плаван­ня не витримували, розбиваючись об рифи численних економічних та фінансових, податкових проблем, й одне за одним закривали свій бізнес. Лелетки трималися, хоча й у них ба­гато цікавих та оригінальних ідей сто­совно подальшого ведення бізнесу так і залишилися у мріях.

«Після чергового підвищення ва­лютного курсу валюти й подальшого стрибка цін та іншими, пов'язаними з усім цим неприємностями мебле­ве виробництво довелося скоротити майже удвічі, а мені з чоловіком опа­нувати практично всі виробничі про­цеси. Хоч, утім, може то й на краще, бо втрималися на плаву тільки тому, що самі працювали за верстатами. Допомагали діти, які з малих років опановували нашу справу.»

Таким родинним колективом Ле­летки зустріли й пандемію, й подаль­шу тимчасову ізоляцію міста після по- вномасштабного вторгнення росіян.

«Якраз перед війною розрахували­ся за останній, придбаний у позику, верстат. Збиралися поїхати за кор­дон, бо давно хотіли познайомитися з архітектурними пам'ятками стародав­нього Риму, але почалася війна.»
Омріяну поїздку довелося по­ставити на паузу, а ось виробницт­во після звільнення Чернігівщини від російських загарбників вдалося відновити. Відремонтували побитий осколками дах, заклали цеглою ча­стину вікон, повернули в цех верста­ти та закупили матеріали. Замовлень наразі небагато, але, їх вистачає, щоб, крім матеріального, отримувати ще й моральне задоволення від зробле­ного. За улюбленою роботою в цеху Ольгу я застала й того дня, йдучи на звук шліфувальної машинки в її руках.

«Технологія виготовлення меблів трудомістка, але дуже цікава, - Ольга знайомить мене з тонкощами своєї професії, послідовно переходячи від одного верстата до іншого, від однієї робочої поверхні до наступної. - Після розробки проекту та креслень, якими зазвичай визначається дизайн, зовнішній вигляд та параметри май­бутнього виробу, задаються відповідні параметри, (цим у нас займається Сергій) починається розпиловка де­ревини. У процесі цього ретельно перевіряємо й вимірюємо, наносимо розмітку, щоб переконатися, що кож­на заготовка має правильний розмір. Далі всі компоненти шліфуються та підганяються під відповідні параме­три. Наші верстати автоматизовані, обладнані комп'ютерними програ­мами, через які задаються параме­три деталей та елементів, однак це виробництво, яке не можна повністю автоматизувати, відтак багато окре­мих операцій, зокрема шліфування, склеювання, фарбування, патинуван­ня й ще багато чого доводиться роби­ти вручну.»

Шаблони, фрези, ножівки, викрут­ки, свердла, фурнітура, форматно- розкрійні, свердлильно-присадні, фрезерні й усілякі інші верстати... За­питую в Ольги Василівни, чи не вто­милася вона від усього цього. Чи не хотілося бодай колись кинути все це й зайнятися, наприклад, садівництвом чи городництвом, вирощувати квіти чи малювати картини.

«А в мене все це є. На дачі у Паливоді, що дісталася мені у спадок від бабусі. Ось там ми й відпочиваємо - серцем, душею. Саджаємо город, доглядаємо сад, збираємо врожай. Паралельно будуємо плани на майбутнє. Зараз ось, наприклад, хочемо відкрити нову лінію меблів з натурального дерева - шафи, стелажі, комоди, бібліотеки, тум­бочки тощо. Можливо це будуть вже не класичні, а популярні на сьогодні модульні меблі, тобто такі, що склада­ються з окремих елементів, виконаних в єдиному стилі. Особливо вони подо­баються молодим людям. Їх можна ви­користовувати окремо або складати в набори, що дає можливість проявити максимум фантазії й креативності. Ду­маю, спрацює.»

Джерело: газета “ВІСТІ”, Катерина Гавриш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)