Добрянська громада: як вистояти та розвиватися?

Добрянка здавна була помітним логістичним центром північно-західної Чернігівщини. Селище було одним з найбільших населених пунктів на так званому Катериненському шляху, яким свого часу проїжджали найрізноманітніші відомі люди, одним з яких є, зокрема, Тарас Шевченко. Ще у 1728 році Добрянка отримала Магдебурзьке право, а у ХІХ сторіччі розрослася настільки, що стала домом для 7,2 тисячі жителів. У стратегії розвитку Добрянської територіальної громади, що утворилася у 2019 році, пункт про­пуску Нові Яриловичі на білорусько-українському кордоні було визначено як потужний драйвер економічного життя і дуже важливий актив. До 24 лютого 2022 року громада отримувала чималий зиск від транспортних потоків, які в обидва боки день і ніч пря­мували через пункт пропуску. Тепер його закрито, а кордон більше нагадує фортечний мур: з українського боку наглухо замінований та оточений оборонними спорудами. Як виживає за таких умов і планує власне майбутнє Добрянська громада, «Децентраліза­ції» розповіла її голова Світлана Бицько.



Сади перемоги

Наскільки сильно перебіг цієї війни вплинув на життя громади і, зокрема, на роботу селищної ради?
— З одного боку, гріх жалітися, бо за всю «повномасштабку» нас, дякувати Богу, жодного разу не обстріляли. Й хоча російські шахеди час від часу пролітають над на­шими хатами, вони завжди прямують деінде. Але разом із цим, я не можу сказати, що у нас спокійно. Ми живемо наче на пороховій діжці, й це дуже впливає на все, що ми робимо. Ми ж на самісінькому кордоні: якщо російська чи білоруська армії посунуть через нього, у нас може не бути часу на евакуацію. Тож всі наші проєкти, у тому числі розвиткові, так чи інакше залежать від ситуації у Білорусі та росії. А усі процеси, якими ми зараз керуємо, обмежені фактором зовнішньої загрози, що неначе висить у повітрі. Цей ефект поглиблює ворожа пропаганда, до якої наші люди, на жаль, залишаються чутливими. Щойно у Телеграм-каналах починають гуляти чутки про військові навчання з того боку кордону, як наші мешканці заговорюють про переїзд. У багатьох вже друзі й родичі по всьому світу, серед них є й такі, що доволі непогано влаштувалися. Селищній раді працювати за таких умов надзвичайно важко.

Як налаштовані місцеві мешканці?
— Проросійських настроїв у нас практично немає. Ті, хто міг би їх висловлювати, виїхали у Білорусь у перший день повномасштабного вторгнення, коли ще була така можливість. Однак люди виснажені довгим періодом невизначеності. Проте загальний настрій різко підвищується, коли Збройні Сили України отримують ті чи інші проміжні перемоги.

Як змінився склад населення громади за час повномасштабної війни?
— Населення, на жаль, скоротилося, бо одні люди виїхали, інші померли, а ще інших мобілізували. Ми також вже маємо загиблих воїнів, як не прикро про це казати. Багато з цих людей повинні були завести сім'ї, виростити у нас дітей. Але цього не буде, бо їх убили російські зайди. Я назву лише одну цифру: якщо у 2021 році у нашій опорній школі навчалися 280 школярів, то зараз — лише 197. Тобто на місце випускників не прийшли нові діти. Нас стає дедалі менше. Наслідком демографічної проблеми ста­ла проблема кадрова. Головна садиба Добрянської громади не була раніше районним центром, відтак досвідчених кадрів вона фактично ніколи й не мала. Тепер, коли лю­дей у громаді стало менше, ми дуже гостро відчуваємо брак фахівців.

Чи компенсували втрату населення внутрішньо переміщені особи?
— З 2014 року до нас приїхали близько сімдесяти переселенців. Але більшість із них є нашими колишніми жителями, які мешкали на Сході України. Коли там все за­палало, вони повернулися до батьківських осель. У 2022 році була друга хвиля таких повернень. Зовсім чужих людей серед переселенців майже немає: люди розуміють, що білоруське прикордоння не є найкращим місцем для нового житла. Вони шукають хоча б відносного відчуття безпеки, якого ми не можемо їм дати.

Що робить громада для переселенців?
— У нас діє програма «Турбота», за якою ми надаємо підтримку таким людям. Кожен з них має право на отримання 5-7 тис. грн на рік. Ми також підключаємося до пошуку житла для внутрішньо переміщених осіб, допомагаємо їм домовлятися із місцевими жителями про оренду хат тощо. Принагідно я хочу подякувати міжнародному фонду Global Empowerment Mission (GEM), який щомісяця привозить усім нашим мешканцям продуктові набори. Переселенці теж їх отримують. Також у нас є програма «Сади пе­ремоги», за якою ми вже третій рік садимо картоплю за допомогою техніки селищної ради, а потім разом дружно її збираємо — перш за все силами працівників комунальних установ. Селищна рада організовує техніку, склади й таке інше. Врожай ми згодом розподіляємо між соціально незахищеними сім'ями, а також між школами, медичними закладами та військовими частинами. Внутрішньо переміщені особи теж отримують ча­стину цього «соціального» врожаю. Тепер ми ведемо розмову про те, щоб посадковий матеріал роздавати тим переселенцям, які хочуть зайнятися городництвом, щоб і вони змогли посадити власні «сади перемоги».

На 45 тис. гектарів - 4,6 тис. жителів

Наскільки небезпечною є близькість Білорусі?
— З тих чуток, які доходять до нас з-за кордону, можна сказати, що влада Лукашенка тримається тільки на категоричній відмові Білорусі від безпосередньої участі у війні. Тож ми сподіваємося, що, принаймні, заради власної безпеки Лукашенко до путінської авантюри напряму не долучатиметься. На разі жодних агресивних дій з боку Білорусі ми не спостерігаємо.

Чи бере Добрянська громада участь в укріпленні кордону та у допомозі Збройним Силам України?
— Звісно! У нас чотири прикордонних старостати, тож ми маємо багато точок дотику.
З прикордонною службою ми здавна живемо дружно і завжди підставляємо одне одно­му плече в усіх питаннях. А зараз тим більше! Протягом минулого року ми також нада­ли субвенцію загальним обсягом 1,3 млн грн шести військовим частинам, які зверну­лися до нас. Я вважаю, що ми не мали морального права відмовити. Цього року маємо вже понад 10 таких звернень. А бюджет у нас невеликий як для такої значної території: на 45,2 тисячах гектарів розташований 21 населений пункт, а живуть тут 4,6 тисячі мешканців. Минулого року наш бюджет на велику частину складався з міжбюджетних трансфертів: із 68,3 млн грн ми мали лишень близько 40 млн грн власних надходжень.

За рахунок чого вдається виконувати бюджет?
— Майже 58% території нашої громади займають ліси, тож ми тримаємося здебіль­шого за рахунок рентної плати від лісогосподарських підприємств. Але саме через за­лежність від них ми дуже сильно відчули реформу держлісгоспів, запроваджену на­прикінці минулого року. Через неї ми втратили підприємство з переробки лісогоспо­дарської деревини, де працювали до 50 наших мешканців. Іншим тяжким ударом була втрата «військового ПДФО»: у нас багато прикордонних структур, тож нас позбавили кількох мільйонів гривень на рік. А ще у 2021 році ми втратили близько 1 млн грн через перереєстрацію нашого митного пункту у Чернігів. Зашкодила бюджету й мобілізація: часто буває так, що людина, яку мобілізують у прикордонну службу, продовжує жити і працювати на території нашої громади, але ПДФО від її зарплатні наш бюджет вже не отримує. Як на мене, це неправильно: якщо людина тут, у нас, чому ПДФО від її зарп­латні іде комусь іншому? По нашій спроможності б'є і ще одна особливість військового часу: ми весь час вимушені тримати у бюджеті певну «подушку безпеки». У новий рік ми завжди намагаємося заходити із залишками коштів, щоб на випадок надзвичайних ситуацій мати ресурс, завдяки якому можна буде надати допомогу мешканцям та вій­ськовим.

На що насамперед витрачаються кошти місцевого бюджету?
— Те, що Добрянка ніколи не була районним центром, позначилося і на стані її інф­раструктури: у нас ніколи не було адміністративних та інших приміщень районного рів­ня: великих клубів, басейнів, спортзалів тощо. Багато що нам треба було будувати чи створювати з нуля. Та завдяки реформі децентралізації, ми отримали такі можливості й зуміли зрештою стати на ноги. Ми системно залучали і продовжуємо залучати кошти з різних джерел для надання якісніших послуг нашим людям. Зокрема, зараз працюємо над реконструкцією харчоблоку у нашій опорній школі, а минулоріч побудували там якісне укриття, що дало змогу нашим діткам відновити навчальний процес за змішаною формою навчання. Для нас це дуже важливо, бо деякі батьки перебралися до інших громад тільки тому, що там у школах були укриття, і діти могли навчатися очно. Тепер ми шукаємо кошти, щоб збудувати укриття для нашого Олешнянського ліцею імені Софії Русової, яка, до речі, народилася та виросла у селі Олешня. Це відома українська педагогиня-просвітителька, письменниця, перекладачка та діячка, активна учасниця політичного життя України 1917-1921 років. У ліцеї лише 70 дітей 1-11 класів, але ми не хотіли б його закривати, у тому числі, й з огляду на цей факт.

Але якщо ви об'єднаєте школи, то, очевидно, від цього виїрають діти. Також громада зекономить чимало коштів.
— Я це розумію. Але тут знову ж таки вмішується безпековий фактор: наш адміні­стративний центр знаходиться практично на самому кордоні, а Олешня - за 15 км від нього. Якщо на кордоні із Білоруссю раптом почнуться провокації і таке інше, набагато безпечніше буде в Олешні, ніж у Добрянці. Тож я вважаю, що ми повинні підготува­ти потенційну можливість розміщення нашої опорної школи там. До речі, внутрішньо переміщені особи також враховують це й прагнуть оселитися у тих наших селах, що знаходяться подалі від кордону. Інший момент, що змушує нас відмовитися від закрит­тя ліцею, це дороги. Вони у жахливому стані. Силами громади їх не відремонтувати, а державних грошей на це не виділяють. А як без доріг планувати рейси шкільного автобусу? Є і ще один момент. Біля Олешні знаходяться унікальні Блакитні озера, що й зараз приваблюють чимало туристів. Тож ми дивимося на Олешню як на перспектив­ний регіон, який ми будемо розвивати, щойно у нас з'явиться така можливість.

Громада глухого кута

Наскільки сильно на вашій громаді відбилося закриття кордону з Білоруссю?
— Сильно відбилося. До повномасштабного вторгнення через пункт пропуску «Нові Яриловичі» в обидва боки щодня проходили тисячі фур з різноманітними вантажами. На наші Блакитні озера приїжджали як українські, так і білоруські туристи. Також біло­руси часто їздили на закупи до Чернігова, де товари були і дешевшими, і якіснішими, ніж у них. Багато білорусів зупинялися у нас, дехто навіть відпустки у нас проводив. А тепер із туристично привабливого регіону ми перетворилися на прикордонний фор­пост. Раніше ми були фактично на перехресті торгових шляхів, а тепер у нас тут глухий кут.

Як в умовах закритого кордону працює місцевий бізнес?
— Значна частка місцевих податків припадає на лісогосподарські підприємства, а також на «Папернянський кар'єр скляних пісків», у якому видобувають кварцевий пі­сок. Однак цих податків стало значно менше, ніж до повномасштабного вторгнення, бо зменшилися й доходи підприємств. Так тепер у всіх. Всі підприємства також відчувають кадровий голод через відтік населення та мобілізацію, але разом із цим ніхто з них не закривається. Усі працюють. За весь час повномасштабної війни ми втратили тільки одне невелике швейне підприємство, та це було обумовлено більше внутрішніми про­блемами цього підприємства, ніж зовнішніми чинниками. Завдяки тому, що бізнес таки тримається, ми й виконуємо бюджет. Щоправда, про пошук інвестицій нам довелося забути.

Це через те, що ви надто близько знаходитеся до кордону?
— Так, на в'їзд до 5-кілометрової прикордонної зони діють суворі обмеження, а до цієї зони потрапляють більшість наших населених пунктів. Крім цього, інвестори прямо кажуть, що не готові нести ризики, пов'язані з потенційним вторгненням з боку Біло­русі. А якщо до цього додати наші розбиті дороги й відсутність інфраструктури, шанси на отримання інвестицій наближаються до нуля. Тим не менше, ми зараз думаємо над програмою розвитку невеликих тваринницьких ферм. Хочемо пропонувати людям при­міщення під ферми. Натомість ми не сподіваємося, що ця ідея зацікавить хоча б наших сусідів: ми розраховуємо суто на власних мешканців.

Дешевше розліснити, ніж розмінувати

Які активи має громада? За рахунок чого може розвиватися у майбутньому?
— Наш основний ресурс — земля. Саме завдяки їй ми плануємо по закінченні бо­йових дій дати громаді нове життя. Ми вже придбали певні комп'ютерні програми, що дозволяють нам з одного боку ретельно облікувати наші землі, а з іншого - мати повний доступ до великої бази інформації за тими нашими земельними ресурсами, які вже перебувають на обліку. Ми дуже задоволені цим програмним комплексом. Завдяки цьому аудиту, ми вже отримали пропозиції від різних сільськогосподарських підпри­ємств щодо оренди наших вільних ділянок. Фермери, до речі, порахували, що їм буде дешевше розчистити ті наші орні землі, які частково позаростали лісом, бо були нікому непотрібні, ніж розмінувати поля на Сході, які дехто з них обробляв до повномасштаб­ного вторгнення. Такі пропозиції відкривають нам нові можливості для розвитку.

Як так вийшло, що земельні ділянки виявилися нікому непотрібними? Що громада робить для того, аби передати їх у хороші руки?
— Власниками таких ділянок часто є люди, які давно виїхали від нас, але перед цим скористалися своїм правом на 2 га власної землі, бо зберегли нашу прописку. Шукати їх тепер дуже складно, однак саме це є частиною нашої роботи. Ми також системно працюємо над укладанням договорів оренди, підключаємо до цього податкову інспек­цію. Нещодавно у нас проходили збори громадян, і я просила, щоб кожен перевірив, чи немає у нього заборгованості за сплатою земельного податку. Також внаслідок рефор­ми децентралізації ми отримали понад 1 тис. га земель запасу. Зараз ми намагаємося змінити для кількох великих ділянок цільове призначення. Якщо нам це вдасться, ми матимемо непогану пропозицію для фермерів на земельних аукціонах. Мені хотілося б, щоб всі наші землі були оброблені й впорядковані і щоб наші люди мали дохід від своїх ділянок. Тоді й селищна рада матиме більше зиску і менше проблем. До речі, якщо зем­лі оброблятимуть, буде менше пожеж, від яких ми дуже потерпаємо останніми роками.

Мобільні медичні бригади - вдале рішення для великої громади

Чи послуги у громаді надаються так само, як ідо повномасштабного вторгнення?
— Про освітні послуги я вже сказала: діти навчаються за змішаною системою. А щодо медичних... У нас є тільки первинна ланка: амбулаторія у Добрянці і ФАПи у селах. Однак, зважаючи на розмір нашої громади, багато мешканців віддалених сіл мають проблеми з доступністю медичних послуг. Частково ці проблеми вирішує «швидка до­помога», пункт базування якої є у Добрянці, але все ж таки у «швидкої» інші функції. Я бачу вирішення цієї проблеми у створенні на обласному чи районному рівні мобільних медичних бригад, лабораторій тощо. Наша громада із задоволенням брала б участь у таких програмах й у їхньому співфінансуванні. Адже зараз мобільність практикується у багатьох сферах: у різних громадах працюють мобільні ЦНАПи, мобільні аптеки, мобільні медичні автобуси з певними категоріями профіль­них лікарів, які виїжджають до пацієнтів декілька разів на рік.

Хіба в області немає подібних програм?
— Є, і ми вже беремо у них участь. Наприклад, брига­ди лікарів виїжджають до нас за програмою медичного огляду педагогічних працівників. Також наша громада уклала меморандум про співпрацю із Центром контролю та профілактики хвороб Чернігівської області та Чернігів­ським онкологічним центром, і відбулася перша поїздка до Чернігова великої групи наших жінок віком понад 45 років. Тепер ми готуємо наступну групу. Також до нашої амбулаторії приїжджав автобус з різноманітними фахів­цями, які провели прийом наших мешканців. Кажучи про організацію роботи медичної сфери, я би ще хотіла зга­дати про те, що деякі наші старостати співпрацюють із Червоним Христом, який надсилає нам і своїх медиків, і безкоштовні ліки.

А може, варто пошукати за кордоном фінансування на транспорт для мобільних бригад медиків?
— Так, але де ж взяти лікарів для цих бригад? У нас два сімейних лікарі, вони обоє пенсійного віку. Фахівців може дати тільки область або район! До речі, за іншими напрямками ми вже давно співпрацюємо з міжнародними донорськими структурами. Наприклад, стратегію нашо­го розвитку ми розробляли спільно з USAID. Це склад­ний і об'ємний документ, самотужки нам важко було би його «потягнути». На щастя, більшу частину роботи ми встигли виконати до закриття USAlD. Також ми неодно­разово отримували ту чи іншу допомогу від UNICEF та інших структур. Приміром, благодійний фонд «За сильну Україну» забезпечив нас системою оповіщення під час повітряних тривог. Самі б ми цього не зробили.

Як ви шукаєте міжнародну допомогу? Чи пишете і по­даєте проекти?
— Часто, коли ми виходимо на якусь міжнародну ор­ганізацію, нам спершу відповідають: «Чудово! Давайте співпрацювати! Наступного тижня ми до вас приїдемо!» Та коли відкривають карту, вибачаються: «Ви ж на са­мому кордоні! До вас не так просто потрапити!». І так й не приїжджають. Часто працівники міжнародних орга­нізацій навіть не мають права виїжджати до нас через власні протоколи безпеки. А щодо написання проєктів, то ми тільки навчаємося. У нас наразі немає людини, яка б могла якісно робити це. Ми дуже гостро відчуваємо цю проблему, бо беремося за амбітні цілі, але часто фізично виснажуємося, тому що не можемо їх тягнути. Тим біль­ше, коли йдеться про капітальні інвестиції, капітальне будівництво.

Яке капітальне будівництво Ви маєте на увазі?
— Наприклад, зведення укриттів забрало дуже багато наших часу та сил. І нам стає в рази важче, коли у цей процес втручається правоохоронна система. А вона втру­чається весь час. У результаті ти починаєш думати, що все робиш неправильно, що ти якийсь порушник, а раз так, чи потрібно взагалі щось робити? Адже ти завжди будеш винен. З іншого боку, над нами купа інших контро­люючих органів. І вони весь час від нас щось хочуть, че­рез що ми часто почуваємося як між молотом і ковадлом. Це дуже виснажує, і часто нам вже не до проєктів. На жаль, об'єдналися ми доволі пізно й лише у 2021-му пе­рейшли на прямі міжбюджетні відносини з Урядом. Тобто цей рік був для нас стартовим, і вся наша увага була зо­середжена на створенні інституційних структур громади, на впорядкування сфер освіти, культури й медицини. До пошуку донорських коштів у нас просто не дійшли руки. А потім почалася війна...

Пліч-о-пліч з тиловими громадами

Чи бере ваша громада участь у національному проекті Мінрозвитку «Пліч-о-пліч: згуртовані громади»?
— Об'єднання тилових і прикордонних громад — це надзвичайно позитивна ініціатива. Ми дуже сподіваємо­ся, що наша громада-партнер допоможе нам саме із між­народною співпрацею. Нам зараз дуже потрібні друзі з тилових регіонів, завдяки яким ми зможемо пережити ці складні часи. Нам потрібні фахові поради щодо написан­ня проєктів, нам потрібні фахівці. Якби громада-партнер підтягнула нас до тих міжнародних проєктів, у яких вона вже бере участь, було б дуже добре.

Чи маєте ви партнерські відносини з громадами Євро- союзу, США тощо?
— Ми підписали угоду про співпрацю лише з однією польською гміною. Це було у позаминулому році. Але, на жаль, після цього там пройшли вибори, у результаті яких до влади прийшли люди, не надто зацікавлені у співпраці з нами. Тому всі наші звернення до цієї гміни так і за­лишилися без відповіді. Між тим, нам дуже бракує такої співпраці, і ми весь час шукаємо її, та знайти партнерів за кордоном тепер дедалі важче. Я деколи буваю на різ­них міжнародних заходах, зокрема, наприклад, на Кон­гресі жінок, членкинею якого я є. Так-от, у відповідь на пропозицію робити щось разом, ми часто чуємо відмови або якісь формальні фрази, які ні до чого не призводять. Минулого літа у Польщі я запитала, чи будують місцеві громади укриття й запропонувала поділитися досвідом у цій царині. Однак виявилося, що будівництво укриттів, та і в загальному цивільний захист, нікого не цікавить. Від­так наш «військовий» досвід виявився не надто затребу­ваним. А коли так, виходить не співпраця, а жебрацтво.

Якими, на Вашу думку, є перспективи розвитку місце­вої економіки таких громад, як ваша?
— Якщо наші території після війни звільнять від подат­ків, сюди прийде бізнес, і сюди повернуться люди. Без такого підходу ми не будемо конкурентними з іншими громадами України. До речі, такий підхід є вигідним і для держави, адже для ефективної оборони кордонів треба, щоб біля них жили люди. Я вірю і у наших людей, і у нашу громаду. Я завжди кажу: «Будьмо оптимістами — на оптимістах тримається світ!» Я знаю: у нашої громади є майбутнє, бо ліси, земля й пункт пропуску на кордоні не дадуть їй пропасти.

Джерело: «ЖИТТЯ ПОЛІССЯ»

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)