Батько 11-ти дітей Сергій Милейко: «Сімейне життя краще, ніж я міг собі уявити 25 років тому. Якби ще не було війни...»

— Давно вже нічого не шив. Думав пошити череви­ки — зима закінчилася, вес­ною хотів туфлі — не встиг, вийшло тільки босоніжки на літо, — нарікає на брак ча­су відомий чоботар із Мени Сергій Милейко.

Раніше в обновки від Милейка взувалися чима­ло місцевих модників, а йо­го діти носили зручні і стиль­ні «мартінси» — один в один як брендове взуття відомої фірми «Or. Martens».

— Вдало копіював, — усміхається майстер.

Хоча й власних розробок у нього немало. Першою з них стали святкові черевики для власного одруження. Це було 25 років тому: цього­річного 20 травня Сергій із дружиною Оленою святку­вали срібне весілля.

За народними повір’ями, май (така розмовна назва травня в давніх слов’ян — означає зелень, буяння де­рев, квітів, трав) — не най­кращий місяць для укладан­ня шлюбу. Мовляв, потім по­дружжя все життя «маяти­меться» — страждатиме від негараздів, бідності, навіть дітей може не бути.

— Але Ви не побояли­ся?
— Мені було 24, Олена на три роки молодша. До­статньо дорослі, аби не ві­рити байкам, що сімейне щастя залежить від місяця одруження.

Життя довело, що вони тоді думали правильно: по­хмурі прогнози не справди­лися. Особливо щодо дітей, їх у подружжя 11.

— Ми обоє віруючі. На самому початку домовили­ся: дітей буде стільки, скіль­ки дасть Бог, — каже Сергій.

— Починаючи з 2001-го і до 2021-го наші сини та дочки народжувалися кожного не­парного року.

Найстаршому — Мат­вію — вже 24. Він — комп'ютерник. Працює у Чернігові. На два роки мо­лодша Аня, як і мама, за фа­хом швачка. Та у війну від­крилося інше її покликання - бути волонтером. Уже не раз вона їздила на Донецький і Куп'янський напрямки.

Щодо Ані я казав дру­жині, що ми, мабуть, непра­вильні батьки. Коли дочка хо­тіла їхати на роботу в Поль­щу, ми не схвалили, а як ска­зала: “Тату, мамо, я — на Покровськ”, відчули гордість.

Альона — студентка. Навчається в Чернігівському технологічному університеті. Буде дизайнером.
Елла цього року закінчи­ла школу.

— Ким буде, ще точно не вирішила. А в нас вона — го­ловний кондитер. У нашій сім’ї печуть усі. Торти — на­віть хлопці. Та що стосується пасок, тут рівних Еллі немає. Вона любить складні рецеп­ти з великою кількістю інгре­дієнтів — перед святом на­ша кухня нагадує пекарську творчу майстерню. Запахи стоять неймовірні. Не хизу­ючись скажу, що і на смак, і на вигляд (на кожній пасці — свої прикраси і написи) ви­роби достойні.

Це важливо ще й тому, що в нас є сімейна тради­ція — як би далеко хтось не знаходився, на Великдень усі обов'язково мають бути вдома.
П’ятеро середніх — іще школярі. Тимофій закінчив дев’ятий клас, Яна — сьо­мий, Ліля — п’ятий, Богдан — третій, Назар — перший. Незабаром піде до шко­ли й Ангеліна — їй майже 6. А найменшій — Евеліні — минулорічного жовтня випо­внилося 3.

— Тобто на початку повномасштабного втор­гнення дівчинці було всьо­го чотири місяці. Нікуди не виїжджали, щоб убез­печити її і старших дітей?

— Спочатку була така думка. І запрошення мали — з Німеччини. Та ми подума­ли і вирішили, що тут зможе­мо принести більше користі.



Перед війною Сергій — як волонтер — очолив у Мені безкоштовний (замість гро­шей у ньому — слова вдяч­ності) магазин «ДякуЮ»: пункт допомоги соціально вразливим верствам насе­лення. Приймати, сортувати речі, видавати їх тим, хто по­требує, допомагала й Оле­на. А коли чоловік отримав два гранти на розширен­ня послуг (до ремонту взут­тя додалося ще й пошиття одягу) і мав створити робоче місце, вона пішла працюва­ти швачкою. Так закінчилася її декретна відпустка, яка за­галом тривала 24 роки.

— Зараз Олена в осно­вному шиє речі для потреб армії. Усе, що замовляють волонтери, — каже Сергій.
Тканину для останньо­го пошиття нош для військо­вих він придбав за пода­рункові гроші, які отримав на день народження (у квіт­ні виповнилося 49). Замов­лення Сергій часто відво­зить безпосередньо бійцям — на Донеччину, Сумщи­ну. Разом із ними — продук­ти, овочі, засоби гігієни. Дає оголошення в соцмережах, що потрібно захисникам, люди відгукуються.

Часу на виконання за­мовлень часто бракує — у результаті страждає бізнес, але, за словами мого співрозмовника, він уже не мо­же відмовитися від волон­терства.

— А на сім'ю часу ви­стачає?
— З Оленою ми зараз частіше бачимось на роботі (працюють в одному примі­щенні. — Авт.), ніж дома, — сміється. — Та мені її постій­но не вистачає.

— Те, що Ви зараз від­чуваєте до дружини, — більше вдячність чи ко­хання?
—Думаю, і те, й інше. Ці 25 років, які ми прожили ра­зом, пролетіли як мить. Ко­хання не встигло стати звич­кою. Для мене радість — просто піти з Оленою в ма­газин чи подарувати їй квіти. Буває, ще сніг лежить, а я їду в ліс по них. Перші весняні букети — зазвичай із рясту.

Або запросити дружину на піцу — посидіти якихось пів години в кафе, погово­рити не про справи, згадати щось наше, спільне.

— Вона піцу найбільше любить?
— Найбільше — рибу. І рибалити разом зі мною. Але на це також немає часу.

Чи достатньо Сергій приділяє уваги дгтям, навіть не запитую. Це зрозуміло із сімейних фотографій. На одних вони всі разом на свя­та, на інших — із загальним улюбленцем лабрадором Річчі, на третіх — допомага­ють батькові вантажити ма­шину перед поїздкою до вій­ськових чи коли він забирає речі для магазину «ДякуЮ».

У навчальному році, що минув, батьки не пропусти­ли ні вересневих урочистос­тей, адже Назар пішов до першого класу, ні Еллиного випускного, ні інших важли­вих шкільних подій.

— Деякі психологи стверджують, що діти — це діагноз. Стовідсотково — про нас.

— Невже навіть ніяк не караєте їх, коли щось утнуть?
— Раніше, чого гріха та­їти, було. Але з кожним ро­ком покарань меншало, по­ки вони не зійшли нанівець. Зараз шкода навіть свари­ти дітей.

— Про таке сімейне життя Ви мріяли 25 років тому?
— Воно в рази краще, ніж я тоді міг собі уявити. Якби ще не було війни...

Джерело: газета "Гарт", Марія ІСАЧЕНКО, м. Мена. Фото з альбому Сергія Милейка

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)