16-річна Ірина Тетюха, яка втратила батька на війні розповіла, як волонтерить у Варві

24 серпня, у День Незалежності України, Ірина Тетюха з Варви відзначала своє 16-річчя. Її привітав дружний во­лонтерський колектив, до якого Іра недавно долучилася. Старші колежанки подарували іменинниці валізу, яка точ­но їй пригодиться, коли після закінчення школи вона по­їде навчатися далі. І побажали Ірині на всі шляхи брати із собою лише хороше, адже в її «життєвій валізі» за ці 16 літ і так зібралося немало важкого...

ВАРВИНСЬКА КОМАНДА

— Ми — група волонтерів із Варви, — розказує 50-річна Валентина Мос­каленко. — Уже в перші дні повномасш- табної війни ми почали шити для на­ших військових. Сьогодні нас працює п’ятеро, Іринка Тетюха — шоста.

Разом із Валентиною Микола­ївною із самого початку волонтерять Валентина Демченко (за­раз їй 63), Тетяна Сидоренко (59 років), Вікторія Бондаренко (54 роки) і Любов Ройко (їй 49).
— Наша наставниця Валенти­на Петрівна — досвідчена швач­ка, майстер своєї справи. Її ми на­зиваємо «геройською мамою», бо в неї обидва сини — захисники. Старший син — учитель матема­тики — 24 лютого 2022 року пі­шов добровольцем на фронт. Мо­лодший — нацгвардієць, має висо­ке звання, стояв на обороні Гостомеля.

24 серпня відзначила свій день народження і Любов Ройко. Її чоловік — Микола Григорович — обороняв Бахмут. Зазнав важкого поранення. Комісований, та не за­лишається осторонь — завжди, ко­ли є потреба, допомагає нам. Їхній син служить у Нацгвардії.

Валентина Москаленко розка­зує, у чому полягає їхня з однодумицями допомога:

— Шиємо для хлопців-оборонців необхідне. Зокрема прости­радла, ковдри, звичайні труси й адаптивні — для поранених, шор­ти, подушки-піддупники, малень­кі подушечки для спальних мішків, підголовники, рушники тощо. Не­давно виконали важливе замов­лення — відшили водонепроникні плащі. На наші запити матеріальну допомогу на закупку тканини нада­ють небайдужі варвинчани. Велика всім вдячність!
Зараз тісно співпрацюємо з подружжям Тамари й Олексан­дра Тютченків із Горобіївки Срібнянськоїгромади: ми їм тільки- но готові вироби відправили, як вони їх одразу ж на Нову пошту — і все необхідне поїхало до хлопців.

«ТА ТИ НА НЕБІ, НЕ ЗІ МНОЮ...»

— Іринка допомагає нам в усьо­му, навіть опанувала шиття чолові­чої білизни. Із червня вона ходить до нас працювати постійно. Попри різницю у віці, Іринці комфортно в нашому оточенні. Тут вона отримує підтримку і пораду. А на долю цієї тендітної дівчинки випало багато життєвих випробувань, найтяжче — втрата батька.

Про нього на сайті Варвинської селищної ради сказано: «9 лис­топада (2024 року. — Авт.) Ва винська громада з глибоким сумом попрощалася зі своїм сином, Ге­роєм і захисником рідної землі Те- тюхою Миколою Васильовичем, який віддав життя за незалежність і свободу Батьківщини».

У некролозі зазначено, що Ми­кола Васильович працював у райагробуді, на Варвинському хлібокомбінаті, в колгоспі села Богдани, трактористом на Гнідинцівському газопереробному заводі, пізніше — в ТОВ «Прогрес» у селі Гнідинці, а з 2005 року — водієм і машиністом екскаватора спочатку в «Комуналь­нику», потім у КП «Господар». Став на захист рідної землі з початком АТО і повернувся до лав захисни­ків після повномасштабного втор­гнення, був старшим сержантом. Із грудня 2023 року вважався зни­клим безвісти. А вже після обміну тілами і тесту ДНК повернувся до­дому навіки... Офіційні дата, місце й обставини загибелі — 10 грудня 2023 року на Донецькому напрям­ку під час мінометного обстрілу.

— 10 місяців сім’я перебува­ла в невідомості, сподівалися, що Микола в полоні. Іринка була впев­нена, що тато живий. Говорила: «Він мені сниться, ніби приходить додому...» Та, на жаль, дива не ста­лося... У листопаді вся Варва про­воджала Героя в останню путь...

Іра сприйняла таткову загибель дуже тяжко. Вони були такі близь­кі! Донечка успадкувала від батька темперамент, риси характеру.
На фейсбук-сторінці Ірини ба­гато фото і відео її з батьком, світ­лин його самого, а ще — зворуш­ливих рядків про тата, опубліко­ваних після похорону, до роковин його загибелі, до Дня батька, до 50-річчя, якого він так і не зустрів. У своїх посланнях вона називає та­та своїм «світлом і опорою», звер­тається до нього «мій рідненький», «моя кровиночка».

Тобі сьогодні — п’ятдесят,
Та ти на небі, не зі мною...
А я лиш фото обіймаю.
Я вірю — ти десь поруч тут,
Мій тату рідний, мій Герою!
Тебе нема, а я живу,
3 твоїм теплом у серці знову...

«ПИШАЄМОСЯ ТАКИМИ ДІТЬМИ!»

— Коли тато їхав на Донеччину, ми із сестрою не хотіли його від­пускати, — розповідає Іра. — Ду­же довго його обнімали, наче було якесь передчуття, що це востан­нє... І ми так більше й не обнялися, навіть не побачилися вживу, тільки по відеозв’язку...

— Якось Іринка сказала: «Якщо я пережила похорон, то житиму й далі», — із сумом говорить Вален­тина Миколаївна. — У неї і досі все пов’язано з татом. Замовила на йо­го могилку вазу. На футболку нане­сла фото, де вона на руках у тата. Носить батькову військову форму.

— Ношу форму на честь тата, бо я — його продовження, — додає Іра.



— А ми її підтримуємо, нала­штовуємо на краще, скеровуємо: «Тобі в житті треба всього доби­ватися самій, навчайся». Вона йде в 11 клас Варвинського ліцею № 2. До речі, у їхньому класі це вже друга тяжка втрата.

Батько Іриної однокласниці Со­фії — учасник АТО, доброволець із перших днів повномасштабного вторгнення Микола Борщ — заги­нув при виконанні бойового завдан­ня 20 серпня 2023 року на Доне­цькому напрямку. Іра каже, що вони із Софійкою співчувають одна одній.

— Іринка дружить із багатьма, а найбільше — з Анею Меняйло. Ця дівчинка приїжджає із Чернігова до бабусі й дідуся. Аня пережила Ягідне (разом із мешканцями цьо­го села в Чернігівському районі й тими, хто приїхав туди рятуватися від наступу на обласний центр, бу­ла в заручниках окупантів у підва­лі місцевої школи. — Авт.). Зараз її тато теж воює, на передовій.

— Влітку ми з Анею ходили допо­магати разом. Вона вже поїхала до­дому, бо скоро в школу, а я буду волонтерити і під час навчання. Адже так я хоч чимось допомагаю воїнам.
Із майбутнім фахом Іра ще не визначилась. Щодо хобі — вона любить співати і фотографувати.

— Мама купила мені фотоапа­рат Nikon D3100. Люблю знімати все навколо, особливо тварин (у мене є кіт Том і собачка Пупсень).
— В Іринки виходять дуже гар­ні, живі знімки. Вона сама жвава, чуттєва, емоційна. Ми пишаємося, що в нас є такі діти, як Іринка й Аня! Вони — справжній приклад не лише для ровесників, а й для дорослих!

Джерело: газета "Гарт", Аліна КОВАЛЬОВА, сел. Варва

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)