Олена Дмитренко: «Іноді в мене виникає велике бажання зібрати депутатів в автобус і повезти у прифронтові міста»

Голова Чернігівської обласної ради Олена Дмитренко один-два рази на місяць відвідує військові підрозділи на лінії бойового зіткнення.

Часті візити на передову пояснює потребами не лише матеріальної допомоги, але й спілкування з воїнами. Щоразу обласна керівниця їде не з порожніми руками, хоч волонтеркою себе не вважає і дуже просить так її не називати. Війну вона сприймає близько та особисто – багато її знайомих і рідних на фронті із перших днів. Та й сама Олена Дмитренко від початку повномасштабки не сиділа склавши руки: возила гуманітарну допомогу, організовувала маршрути, взаємодіяла з військовими. Мабуть, через оте безперервне спілкування із представниками різного рівня військовослужбовців – від рядових до генералів – Олена Дмитренко почувається більше військовою, ніж цивільною.

«Тисяча кілометрів шляху для мене не проблема, – говорить Олена Дмитренко, відповідаючи на запитання про втому від дороги. – Я відчуваю потребу у спілкуванні з захисниками і потребу бути серед тих, кому потрібна».

– Олено Борисівно, які прифронтові міста Ви відвідали під час крайньої поїздки, якщо не секрет?

– Це були Слов’янськ, Ізюм, Святогірськ, Краматорськ та райони поблизу Лимана. Руйнування, які ми побачили, страшні… Ці картини досі стоять перед моїми очима. Але є й приємні моменти – ми поспілкувалась з командиром 119-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ полковником Елмаддіном Мамедовим, я зустріла давніх знайомих і друзів, які воюють з першого дня вторгнення. Професійність і дух нашого військового керівництва – на висоті!

Якщо бути відвертою до кінця, то я іноді відчуваю себе більше військовою, ніж цивільною. Тому що ми достатньо часто буваємо у прифронтових містечках, а, враховуючи те, що мій радник – підполковник у відставці Дмитро Калінін – живе війною, від якої не може відійти, то тим паче. Дмитро Ігорович постійно на зв’язку з побратимами, комунікація не припиняється ні з 95-тою, ні з Першою танковою бригадою, де він служив. Намагаємось закривати потреби хлопцям в міру можливостей, але як завжди буває, що тільки одне відвезли, всі поточні потреби закрили, як з’являються інші. Проте справа навіть не в матеріальних речах, а в спілкуванні, якого потребують ті, хто не бачить мирного життя. Вони хочуть спілкуватись із тилом, з людьми, які живуть в дещо інших умовах, хочуть відчувати себе потрібними тут і, звичайно, хочуть чути про те, що відбувається на «великій землі». Веселого на війні, звісно, мало – щодня втрати побратимів, щодня смерть і поранення, але коли я їду звідти, у мене інший настрій, і певний сенс у цьому таки є.



Командир 119 бригади Мамедов та радник Калінін

– Тобто це своєрідне самоочищення?

– Однозначно! Таке відчуття, що ти зробив дуже правильну річ, за яку радіє душа. Минає певний час – і ми знову збираємо замовлення, шукаємо як закрити потреби й рушаємо туди, де нас чекають…

– Як часто взагалі їздите на Схід?

– Раз або двічі на місяць. Моя основна робота в обласній раді, тому я не можу відлучатись частіше. Але коли їдемо на передову, то залишаємось там тривалий час – крайній раз пробули там п’ять днів. Хлопці просять, а я не можу відмовити. Буває, що одні бійці на позиціях, інші змінюють позиції. Дзвонять, кажуть: «Дочекайтесь нас. Завтра поп’ємо чаю». Все це – важливі комунікації, і важливо, що хлопці ставлять питання, цікавляться подіями мирного життя, запитують про політичні перипетії. За великим рахунком можливості читати новини у більшості тих, хто перебуває на передку, обмежені. От, наприклад, наша 119 бригада ТРО – вона розкидана по значній лінії фронту, дехто тримає позиції по тижню і більше, а потім має лише кілька днів для того, щоб помитись, привести себе до ладу й перепочити.

– Зараз Ви більше спілкуєтесь з 119-тою бригадою, чи з Першою Сіверською танковою також тримаєте контакт?

– З Першою танковою як спілкувались, так і спілкуємось, але ж можливості до них доїхати, скажімо так, обмежені. Вони здебільшого на Курщині, а там самі знаєте, яке пекло. Але буквально півтора місяці тому ми відвідували один із артилерійських дивізіонів Першої танкової бригади на Запоріжжі. Хлопці просили придбати деякі речі, які ми їм відвозили. Для мене немає чужих і своїх, але, звісно, більше тягне туди, де ти знаєш людей.

– А як закриваєте потреби? Це бізнес допомагає чи якісь волонтерські об’єднання?

– Все – через знайомих. Причому іноді все виходить досить таки спонтанно. Приміром, крайня ситуація, коли перед сесією обласної ради до мене заходять депутати і розпитують де була, кого зі спільних знайомих бачила, запитують, чим допомогти. Я й кажу, що хлопці попросили закупити «Сови» (вид безпілотників, – Авт.), а вони ж дороговартісні і дуже потрібні хлопцям і з Першої танкової, і з 119-тої і 74-тої бригад. Я не дуже великий фахівець в озброєнні, цей БПЛА – серйозна річ і коштує немалих грошей. Так от, одну «Сову» купив Сергій Гайдай, другу – Сергій Сергієнко, скооперувався з деякими фірмами. А третю придбав депутат Олександр Якубін. Відверто кажучи, я навіть не просила їх про це, ми просто сиділи, розмовляли – і тут таке. Вони самі шукали виробників і самі закуповували, а для мене важливий результат. Моє коло спілкування є досить великим, і всі знають, що я їжджу на передову й переймаюсь проблемами бійців, тому допомагають. Ну, і плюс власні кошти. Я ніколи не їду, не вкладаючи власні кошти, бо вважаю, що це неправильно.

– Чернігівська обласна рада чимось допомагає?

– Можливості Чернігівської обласної ради обмежені. Звісно, ми багато допомагаємо лісом: бліндажі, укріплення тощо – про все писати не можна, проте, повірте, в цьому плані роль обласної ради є дуже суттєвою. Але що ми зробили на крайній сесії обласної ради? Ми внесли зміни до положення про депутатські кошти і дозволили виділяти з депутатського фонду гроші на потреби військових. Іноді, дивлячись на політичну тяганину, в мене, особливо перед сесіями, виникає велике бажання зібрати депутатів в автобуси і повезти в Краматорськ, Слов’янськ, Лиман – щоб вони побачили все на власні очі, тому що свідомість це добре очищує. Коли ти повертаєшся звідти, то оцінюєш ситуацію дещо інакше.

– Олено Борисівно, Ви все-таки не остання за посадою та впливовістю людина на Чернігівщині. Чи не боїтесь, що, не дай Боже, прилетить?

– Я не можу сказати, що у моєму житті не вистачає адреналіну, але якщо наші хлопці стоять в Лимані, то чому я не можу там бути? Зрозуміло, що туди не кожного пускають, бо там біда, дійсно біда… Але я вже загартована життям жінка, я багато чого бачила, і мене не так легко чимось налякати. Хоча, якщо чесно, доводилось їхати такими дорогами, які прострілюються і де активно працюють ворожі пілоти, а в мене в машині навіть РЕБ немає. Ми вже потім здогадались, що кудись не туди поїхали, коли побачили на дорозі спалені автівки і зустріли евакуаційний транспорт, водій якого, м’яко кажучи, здивувався. Про це писати не можна, але коли ми прибули раніше на зустріч з генералом, він дуже здивувався, що так швидко приїхали. Назад, до речі, повертались тією ж дорогою. Я не можу назвати себе дуже хороброю, я, наприклад, боюсь темряви, але в мене є внутрішнє почуття впевненості, і я відчуваю, коли загрожує небезпека, а коли ні. Це відчуття, здається, називають жіночою інтуїцією – я до неї прислуховуюсь.

– Олено Борисівно, яким Ви бачите наступний склад обласної ради? Все-таки, коли будуть вибори на вашу думку?

– Наша каденція закінчується 30 жовтня. Якщо закінчиться до цього часу війна, чи підпишуть перемир'я, то відповідно, в кінці осені мають відбутись місцеві вибори. Мені важко говорити про депутатський склад, як і про те, якими будуть вибори, яким чином будуть голосувати військові, а їх у нас майже один мільйон. Я думаю, неважко спрогнозувати, що багато військових підуть в політику. Хоча ті військові, з якими я спілкуюсь і які постійно на передовій, у політику йти не збираються. Можу сказати впевнено, що в наступному складі Чернігівської обласної ради військові будуть. Так само пройдуть ті депутати, які мають авторитет у себе на округах, тобто однозначно, що певна частина нинішніх депутатів залишиться в складі обласної ради. За крайні роки її склад не дуже й змінився.

– Цікавість до обласної ради і її вплив зростуть?

– Все залежить від того, яким буде кінцевий законопроект щодо реформи місцевого самоврядування. Я переконана, що повноваження і функціонал обласних рад розширяться, а голова обласної ради буде одночасно і головою обласного виконавчого комітету. Ці повноваження колись делегували обласним державним адміністраціям, тепер їх повернуть, як це є у європейських країнах.

– Тобто фактично за крісла депутата обласної ради будуть серйозні бійки?

– Скоріше за все, що так. Хоча, відверто, це були мої не перші вибори, на які я йшла. Я достатньо довго в політиці, але зараз я не знаю, з чим можна йти до людей, що їм можна говорити.

Джерело: сайт газети"Чернігівщина", Віталій Назаренко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)