З попелом болю: Ірина Сіра про своє життя й рідну Сеньківку, спаплюжену війною

Ірина Сіра

З Іриною Сірою ми знайомі давно. Колись, ще до повномасштабного вторгнення, довелось бувати у Сеньківці, де Ірина жила й працювала завідуючою бібліотекою, на одному з Днів села. Вражена її голосом і талановитим виконанням пісень, я загорілась бажанням написати про неї матеріал, щоб розповісти людям про цей сеньківський самородок. Тим більше, що і доля в цієї вродливої жінки незвичайна і яскрава, як вона сама. Тоді ж втрапила на гостини і до Ірининої свекрухи Ніни Федорівни Білої, слухала їхній неповторний дует і пригощалась смачнючими варениками. Обіцяла приїхати ще не раз, та війна поставила хрест на всіх планах. Бо і їхати вже нема куди, бо Сеньківка вщент зруйнована, й Іринине життя наповнилось низкою випробувань і зазнало кардинальних змін.

Стежками босоногого дитинства

Народился Ірина далеко від Городнянщини – у сонячній Молдавії. Її мати, будучи сама родом із Сеньківки, свого часу поїхала туди на роботу і там вийшла заміж. Та сімейне життя не склалось, і вона, будучи вагітною та вже маючи п’ятеро дітей, найменшою з яких на той час і була Ірина, повернулась на батьківщину.

– Я мало що пам’ятаю з того раннього дитинства, – каже Ірина. – Мені ж тоді тільки рік від народження був. Звісно, матері було важко, та вона й хворіла. Тому я, сестра Свєта і брат Юра перебували у Прилуцькому будинку маляти. Юра, до речі, зараз служить у війську, боронить країну. Після Прилуцького будинку маляти я навчалась у Городнянській школі-інтернаті для дітей-сиріт. А коли інтернат був на ремонті, встигла кілька місяців повчитися в інтернаті в Яблунівці, в одному класі з Олегом Ляшком. Якраз тоді нас приймали у жовтенята.

Ірина каже, пам’ятає епізодами навіть те, як у Прилуках її жаліли вихователі – дуже вже худеньким і дрібненьким було чорняве дівча, як наполоханий горобчик. Там, у Прилуках, вона вперше і вийшла на сцену. І відтоді вже не розлучалась з піснею.

– Коли вчилась у Городнянській школі-інтернаті, на вихідних їздила додому, до мами в Сеньківку, – згадує Ірина. – Мати з вітчимом працювали на фермі, а ми, діти, завжди їм допомагали, з першого класу пам’ятаю себе серед корівок і телят. Батьки, було, не вийдуть обоє на роботу, а в кожного з них було по групі корів – по 25-26 худобин. І їх треба було всіх вчасно подоїти. Ото з півсотню треба було видоїти. Там же, на фермі, мене й запримітила моя майбутня свекруха Ніна Федорівна, бо я ж меткою була. Тож коли я у 15 років почала зустрічатися з її сином Льонею, вона не стала на заваді, хоча знала, що я з багатодітної, та й не надто благополучної родини.
Льоня вже на той час прийшов з армії. А Ірина навчалася у Прилуцькому педагогічному училищі, куди поступила після закінчення восьмирічки. Три роки молоді люди, між якими спалахнуло щире кохання, зустрічалися – Льоня чекав, доки наречена підросте. А коли Ірині ішов дев’ятнадцятий рік і вона навчалась на третьому курсі, у Сеньківці звільнився один з будинків, які колгосп будував для своїх робітників. Саме свекруха тоді й благословила дітей на шлюб і поклопоталася, щоб колгосп забезпечив молодят житлом.

– Я завжди була дуже активною, – каже Ірина. – Була старостою класу, потім старостою групи, профоргом, то і в сім’ї лідерство якось було за мною. Льоня ж був дуже хазяйновитим, майстром на всі руки. Працював у колгоспі трактористом, потім бригадиром тракторної бригади. Він не був підкаблучником, ні. Просто склад характеру в нього інший. Я там щось починаю керувати, наполягати, він спочатку пручається, не погоджується, а потім заспокоїться і зробить так, як я прошу. Він і донькам завжди жартома казав: «Як папка скаже, так по мамкиному й буде». Любив він мене. І беріг. І це було взаємно.

« А донечок назвеш Олею і Тетянкою…»

У подружжя одна за одною народились донечки – Таня і Оля. Тані зараз тридцять три, Олі – тридцять один. Півтора року різниця між ними.

– Ми не випадково такі імена донькам обрали, – каже Ірина. – Якось через два тижні після весілля я загубила обручку на городі, коли картоплю вибирали. Льоня з роботи приїхав. А я у сльозах. Льоня каже: «Не плач, я зараз у Бога попрошу, а завтра вранці підемо разом шукати». Прокидаємось назавтра, а Льоня мені: «Іро, уві сні Господь мені сказав, щоб я шукав обручку біля груші». Пішов туди і через десять хвилин повернувся з обручкою. А коли я першою дитиною завагітніла, Льоні знову сон наснився – нібито він у церкві, а батюшка підійшов до нього і сказав, що буде він татком двох доньок. І щоб одну Тетянкою назвав, а другу Олею. Ми так і зробили.
До декрету Ірина працювала вчителькою початкових класів у школі в Гірську. А коли з’явилися на світ одна за одною доньки, після декретної відпустки вийшла на роботу вже в Сеньківську школу. Та дітей у класах все зменшувалось і зменшувалось, і згодом довелось вчити не лише найменших, а й викладати музику, фізкультуру, історію. Після того, як Сеньківську школу спочатку реорганізували, а згодом і закрили, рік Ірина перебувала на обліку в центрі зайнятості. Потім запропонували роботу вчительки комплекту початкових класів у Мощенці, але через рік Ірина цю роботу полишила – добиратися незручно, а вдома двоє своїх школярок, яких возили до школи у Городню, а ще ж чоловік, городи, господарство… І в наступному 2006 році Ірина почала працювати в Сеньківській бібліотеці. І, як каже, з того часу почався її шлях з освіти в культуру, бо у 2011 році вона стала директоркою будинком культури, бібліотекаркаю і завідуючою місцевим музеєм в одному обличчі.

Так і мирно текло життя в улюбленій Сеньківці. Виросли, вивчились й розїхались з батьківського дому доньки – обидві закінчили Ніжинський педінститут і магістратуру з червоними дипломами. Нині вони живуть і працюють в Чернігові. А Ірина з Леонідом залишались у своєму гніздечку, звитому з любов’ю, у рідній Сеньківці, яка, будучи колись наповненим життям селом, де проживало понад 500 людей, потиху, як літня людина, збавляла темпи. До повномасштабного вторгнення, каже Ірина, тут проживало десь вісім десятків мешканців.

По шляху випробувань

Біда постукала у хвіртку обійстя подружжя Сірих у 2021 році. Тоді несподівано захворів Леонід. Почалося все з незвичного болю в боку на початку січня. Обстеження винесло вирок – у нирці злоякісна пухлина вже великого розміру.
У лютому його прооперували, видалили праву нирку. Але хвороба не відступила. Відтоді життя перетворилось на боротьбу за існування, яка точилась у палатах лікарень.

– 16 лютого 2022 року Льоню знову прооперували у Києві, – каже Ірина. – Власне, там його і застало повномасштабне. А я в той день була вдома, у Сеньківці. Бо хоч у селі були і мама, і свекруха, і сестра з братом, й інші родичі, й допомагали мені по господарству, все одно ж постійно бути в лікарні я не могла, треба було лад давати усьому, тримали ж і корову, і свиню, і кролів, і курей. 24 лютого я прокинулась від вибухів. По селу гатили з артилерії. По нашій вулиці Дружби ворожі колони не йшли, вони від монументу рухались об’їзною дорогою. Але снаряди лягали усюди. У мене на обійсті й довкола нього до двох десятків я нарахувала вже порожніх капсул – і в саду, і біля туалету, й на городі, й за ним. Будинок же на диво вцілів. І люди. Усі вижили.

Весь період окупації Чернігівщини Леонід перебував у Києві, в інституті нейрохірургії. Ірина разом з односельцями перебували у Сеньківці в повній ізоляції. Таня і Оля, як з’явилась можливість вирватись з оточеного Чернігова, виїхали на захід України. Але пробули там недовго – одразу після звільнення дівчата повернулись і Таня перевезла тата в іншу столичну лікарню – в Інститут раку. Однак зусилля лікарів і рідних виявилися марними – у квітні 2022 року Леоніда не стало.

– Моє серце відчувало біду, – каже Ірина. – Я раніше у церкву ходила час від часу, як і багато хто з нас, адже як у селі – робота. Робота і ще раз робота. Все інше потім. А коли Льоня захворів, то спілкування з Богом виявилось необхідним – я черпала в ньому сили, вчилася миритися з неминучістю. Сидіти в окупованому селі мені було не страшно. Стан тоді такий був від невідомості й розлуки з Льонею і дівчатами, що здавалось, нічого гіршого бути не може… Намагалась вдень не виходити на вулицю зі свого двору, але на ніч ходила до свекрухи, яка оговтувалась від коронавірусу. Ото ми удвох з Ніною Федорівною і трималися купи. Було, сидиш у будинку, а довкола все дрижить, і хата теж – Іскандери з білорусі летять. На нашій вулиці світла ні в кого не було, а на тій, де живе свекруха (там всього хат п’ять чи шість), було, бо вона від іншої підстанції, від Берилівської. Те, що купити нічого не можна було, нам було не страшно – в мене морозильна камера на чотири засіки і холодильник були м’ясом забиті. Багато роздавала – тоді всі ділилися у кого що було. Село згуртувалося і разом, однією родиною переживало ту біду.

Страх з’явився коли ворог залишав Чернігівщину, – каже Ірина. Потоки техніки, що рухались у зворотньому напрямку, російське воїнство тягнуло за собою все, що вдалось награбувати – трактори, причепи, коней, людське майно. Гул стояв не менший, ніж у перші дні вторгнення. Ворог забирався злий і агресивний, від нього можна було очікувати будь чого, тому сиділи по хатах, мов миші. Коли ворог забрався і в село увійшли українські воїни, раділи до сліз. Здавалось, життя налагоджуватиметься.

У день похорон Льоні ворог двічі обстріляв село

Але то була марна ілюзія для прикордонного села. Спочатку їх і справді не чіпали – тільки розвідувальні дрони літали з нав’язливим дзижчанням, але до них якось звикли.
– Під час окупації та й після неї зв’язок у нас був тільки через роумінг, – згадує Ірина. – І коштувало це шалені гроші. Але ми зідзвонювались і вранці, і в обід, і ввечері з доньками і Льонею – всього на одну хвилинку, аби голос почути. Льоня все казав, щоб поховали його в Берилівці, де він з бабусею у дитинстві жив. Якби він відійшов у засвіти раніше, то це його бажання навряд би чи вдалось виконати. Нас багато хто і відмовляв від цього – якраз напередодні похорон почались мінометні обстріли Сеньківки. Але ну як ми могли вчинити інакше? Треба було робити так, як просила його душа. Отож Таня з Олею в Києві купили все необхідне і разом з тілом татка привезли в Городню. З транспортом допомогли прихожани однієї з Київських церков і зробили це безкоштовно. Якою важкою була та Льонина остання дорога додому – мости зруйновані, дороги понівечені… З Городні Льоню вже везло місцеве бюро ритуальних послуг. Сусіди й родичі мені допомагали з приготуваннями. Людей на диво як для такого часу зібралось багато провести нашого Льоню – він же таким добрим був, ніколи й нікому ні в чому не відмовляв… Обід відбували у Берилівці, прямо біля кладовища.

У день похорону двічі відбувались мінометні обстріли села, які розпочались незадовго до цього після нетривалого затишшя. Потрапило й у людські домівки – благо, на той момент у них нікого не було з людей.
– Доньки залишились зі мною, – каже Ірина. – А як дев’ять днів відбули по Льоні, дівчата мені сказали категорично: «Мамо, ти їдеш з нами, ми тебе тут не залишимо». А я й не пручалася, бо мені було гірко й боляче. Боялась не обстрілів, які щодня посилювались, а самотності й відчаю. Корову, яка нещодавно розтелилася, віддала людям з Мощенки – племіннику Льониного брата Гени. Гена ж забрав до себе у Мощенку і матір, мою свекруху. Тож у Сеньківці мене більше нічого не тримало.

Жити далі з тавром війни

У Чернігові Ірина одразу стала на облік у центр зайнятості і невдовзі знайшла собі роботу. Працювала у територіальному центрі організаторкою культурного дозвілля. Допоки ще виплачували допомогу як внутрішньо переміщеній особі. На життя худо-бідно вистачало, та й доньки допомагали.

– Ну але ж це не діло, у дітей свої родини, а мені треба якось своє життя налаштовувати, тож я знайшла іншу роботу, – розповіла Ірина. – Я розумію, що особисто для мене вороття в Сеньківку вже не буде. І не тільки тому, що воно стерте з лиця землі. Як Льоня помер і я повернулась у свою хату після похорон, мені було дуже складно там знаходитись: без нього все не те і кожна річ, яку береш до рук чи на якій зупиняєшся поглядом, нагадує про Льоню і про те, що його вже ніколи не буде… Знаєте який він був? Все своїми руками, все додому. Це я – працівник культури, навпаи, все з дому на роботу тягнула. А він сміявся: «Іро, я – додому, а ти – з дому». В усьому, в усьому це було моє плече й допомога…І мені хотілось кудись бігти, бігти, бігти, щоб втекти від цієї безвиході...

Ще до осені 2022 року Ірина з доньками часто їздили в село і в Берилівку на могилу до Льоні. Потім через постійні жорстокі обстріли поїздки стали неможливими.

– Мені нещодавно показали відео від прикордонників – вигляд сьогоднішньої Сеньківки з висоти польоту дрона, – каже Ірина. – Я спершу сказала, що це ви переплутали, що це не наша Сеньківка, це, мабуть, Семенівка. І тільки не знаю за яким разом перегляду вгадала село, в якому прожила 42 роки зі своїх 53. Впізнала лише по своєму клубу. Вулицяі, якою заїжджали в Сеньківку з боку Городні, практично нема – самі горілі залишки будинків. Вгадала свою хату – на той момент вона ще на диво вціліла. Спільний з сусідами хлів згорів і будинок сусідки Каті Богомирської теж. Враз згадались вирви у нашому дворі, уламки шиферу, шматочки скла від вікон… В голові й досі жалібне скавучання собаки, яку вбило ворожим снарядом у перший день вторгнення… Все це – нагадування про найбільшу трагедію в нашому житті. Таке ні забути, ні змиритись не можна. Вороття туди, де був рай, а стало пекло, нема… Треба вчитись якось далі жити… Але як, якщо у тебе обрізане по живому коріння і вирвана душа?...

В словах Ірини – не тільки її особистий біль. Це тавро війни, яка пече вогнем душу. Душу прикордоння Городнянщини, яке ворожі снаряди стирають з лиця землі, душу кожного українця і України.

Нагадаємо, що село Сеньківка відоме далеко за межами Городнянщини – саме тут був розташований вже сумнозвісний Монумент дружби, який символізував «братерство» трьох колишніх республік СРСР України, Росії та Білорусі. Тут щороку відбувався знаменитий молодіжний фестиваль, на які з’їжджались офіційні молодіжні представники республік, а пізніше держав, участь у якому брало і вище керівництво трьох країн.

Як розповіла секретар Городнянської міської ради Світлана Більська, до повномасштабного вторгнення у Сеньківці проживало 73 людини і налічувалось 45 сімей. Тепер село безлюдне, а з особистих джерел ми дізнались, що після жорсткого обстрілу напередодні Великодня тут вщент згоріло шість людських обійсть, тепер в ньому практично не залишилось вцілілих будинків і споруд. Сеньківка просто зрівняна з землею.

Із 73 колишніх мешканців села 11 виїхало за межі Городнянської громади, решта знайшли прихисток в інших селах Городнянщини і в місті Городня. Хтось поїхав до дітей, хтось самотужки придбав житло для себе, а шість родин з Сеньківки живуть у будинках, які купила міська рада для внутрішніх переселенців.


Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)