Тільки жінка може бути з ніжним серцем і сталевим характером

Тетяна Плющенко

Коли жінка вступає в свою квітучу зрілість, вона все частіше оглядаєть­ся назад, перегортає прожиті роки, як сторінки оксамитового родинного аль­бому... Ось вона в дитинстві, ось мама й тато, бабуся. Чоловік, діти, онуки. Є ще твоя професія, твої захоплення, книги і квіти. Ось все твоє життя.Вчорашнє, сьогоднішнє... Люди, які оточували тебе з перших років життя - твої головні люди.
Згадуючи все те, що вже промайнуло, що пережите, раптом розумієш, що ти багато чого досягла, багато чому навчи­лася в житті, що в ньому були і радощі, і печалі. При цьому, в своїх основних, базових, речах ти залишилася такою, якою була в дитинстві і юності. Ти не зрадила своїм принципам, у тебе все той же характер, ти живеш за настановами, які надали тобі батьки. І розумієш, що ти частинка великого роду, яка несе в собі свою давню таємницю, і ти повинна передати її своїм онукам.

Перші уроки життя

Тетяна Плющенко народилася і виросла в Прилуках на Кустівцях. Так у нас звуть один з історичних мальовничих куточків міста, який виник колись у давнину на окраїні міста і якийсь час був віддаленим від центру.

В багатодітній родині росли, як грибочки після дощу, двоє братів і семеро сестер. Родина була дружною, у кожного з дітей були свої обов’язки - прали білизну, мили підлогу, допомагали доглядати кролів, працювали на городі...
Батьки - Віктор Матвійович і Надія Мак­симівна - дали перші уроки життя, навчили поважати людей і працю, не боятися трудно­щів. Всіх дітей вони підняли на ноги, вивчили.

Зі всього кутка до їхнього двору збігалися діти, бо мама була відмінною кулінаркою - випікала млинці, пиріжки, тістечка і всіх ними пригощала.

Допомагати доглядати мамі діток приїз­дила її матуся зі Срібного - Марія Титівна Якименко. Пані Тетяна згадує, які прекрасні українські народні пісні вона співала, який чудовий, сильний голос мала бабуся - з іншого кінця вулиці чули її спів. І мама гарно співала, і на гітарі грала.

В школі Таня любила історію і українську мову, багато читала, старанно навчалася, писала вірші і друкувалася в дитячих газетах того часу.

Після закінчення школи вступала до пе­дагогічного вишу, але не добрала балів, і у 1972 році у свої сімнадцять пішла працювати на Прилуцький меблевий комбінат. Почала різноробочою, потім бригадиром, майстром, начальником цеху і дійшла до посади заступ­ника директора виробництва.

Праця на такому непростому серйозному виробництві (там трудилося до 1200 чоловік, які виробляли різноманітні добротні меблі), в такому великому колективі, дала їй безцінний досвід, необхідні знання та вміння зі своєї, такої складної, спеціальності.

«Всі дерева, як люди, вони — живі...»

У 2003 році їй запропонували очолити пилораму, яких тоді на Прилуччині було не­багато. З тих пір і до теперішніх часів вона й працює там, як фізична особа, підприємець, як її господиня. Робота ця складна, клопітка, напружена, майже увесь час просто неба. Напевно, чоловікам ця робота пасувала б більше, але Тетяна не звикла відступати, вона цілеспрямована і терпляча. Справжня левиця, і не тільки за гороскопом, а і за своїм бойовим сміливим, мужнім характером.

Пані Тетяна закінчила свого часу Житомир­ський технікум механічної обробки деревини, а набутий при роботі на меблевому комбінаті досвід допоміг їй ствердитися в новій спра­ві. За ці часи пиломатеріали, з якими вона працювала, допомогли відновленню багатьох будівель та установ, будівництву нових гро­мадських приміщень та приватних будинків.

Вона знає все про пиломатеріали, про їх види, про дошку обрізну та необрізну, про брус, рейку і планку - тобто, про продукцію, що отримується при розпилюванні колод на пилорамі. Про типи перерізів пиломатеріалів, про їх вологість.
Сосні, наприклад, потрібно рости 70 років, щоб вона «поспіла» і була готова приносити користь людям. Якщо зрубати її до терміну, то деревина буде крихкою і просто струхне - діла з неї не буде.

Вона любить пахощі розпиленої деревини - це пахощі ліса, смоли-живиці, пахощі життя і вічності.
Тетяна сама їздить за лісом, і коли бачить, як спилюють сосну і вона падає додолу, серце її обривається. Шкода сосну, бо вона помирає, як і людина. Її життя в лісі, посеред своїх сестер і братів, у своїй рідній сім’ї, закін­чується. І у дерева починається нове життя. Але ж воно не знає, яким воно буде.

Мені згадалася відома різдвяна притча про мрії. В ній одне спиляне дерево мріяло стати скринькою з найціннішим скарбом. Але спочатку воно стало годівницею для худоби, яка перетворилася на імпровізовану колиску для щойно народженого Ісуса (а хіба ця ди­тина не була найціннішим скарбом?). Друге дерево мріяло стати потужним розкішним царським кораблем, і засмутилося, що з нього зробили маленький утлий човник. Але в цьому човнику плавав чоловік, який умів вти­хомирити шторм, а значить, Він і був Царем, а значить, і човник - царський! Третє дерево мріяло бути якомога ближче до неба, до Бога, і стало. хрестом на Голгофі для розіп’ятого Христа - тобто, мрія дерева, в кінцевому підсумку, виповнилася. Бо хто ж ще найвище стоїть до Бога, як не голгофський хрест?..

Не знаю, про що мріють сосни на пилора­мі Тетяни Вікторівни, але деяким особливо щастить, вони виконують дуже важливу благородну місію - їм судилося допомагати нашим бійцям, які захищають Україну. Вона товаришує з військовослужбовцями, з терито­ріальною обороною, готує для них необхідні матеріали для будівництва укріплень, бліндажів, окопів.

За свій внесок в оборону країни і безкорисливу допо­могу ЗСУ вона нагороджена грамотою Волонтера.

Про жовто- блакитне серце

Тетяна з гордістю розпо­віла мені про свого батька, якому в ще досить юному віці довелося повоювати проти фашистської навали в роки Другої світової війни. Віктор Матвійович був військовим льотчиком, командиром ес­кадрильї, з війни прийшов з орденами та медалями.

Говорить, що, мабуть, тато не може там, в іншому світі, всі ці жахи, що нині кояться, сприйняти і зрозуміти... Якби був він живим, то несподіва­не загарбницьке вторгнення, напад Росії на Україну сприйняв би як зрадливий удар. І не зміг би цього пережити.

Тетяна важко сприйняла війну, повномасш- табне вторгнення на рідну землю, яке руйнує країну, знищує її, ламає долі і світовий порядок. Весь свій біль, всю свою лють вона викладає у вірші, які пише з дитинства. Їх у неї - повні зошити. Свої антивоєнні, патріо­тичні вірші, що написані її жовто-блакитним серцем, яке по-справжньому любить Батьків­щину, вона читає друзям, волонтерам і вій­ськовим - своїм товаришам, інколи - під час мітингів на майдані, біля будинку культури. В них - віра в Україну, повага до мужності наших ЗСУ і всього українського народу. Ось фінальні строфи одного з її віршів:

В нас військові й волонтери,
Рядові і офіцери,
Всі з одної мов родини Патріоти України.
Вмотивовані і браві,
Всі майстри в військовій справі,
Всі захисники народу І воюють за свободу.
Сміло роблять свою справу,
Захищаючи державу,
Нашу матір-Україну,
Богом дану і єдину.
Вся надія в нас на них,
На героїв дорогих.
Хай їм Бог допомагає І життя їм зберігає...

Вона читає їх онукам - Ірині і Олександру. Їм приємно спілкуватися з бабусею, бо в її голові повно цікавих історій про минуле України, про козаків, про їх славні битви з хозарами та ляхами.
Коли Саші було чотири роки, вона повезла його на Майдан, на Алею Героїв Небесної Сотні - онук захотів покласти квіти першому загиблому під час Революції Гідності Сергію Нігояну.

Сергій читав на Майдані вірші Тараса Шевченка: «Борітеся - поборете. Вам Бог по­магає». І вона точно знає, що саме так і буде.

«Тече вода, тече бистра вода, і минають літа.»

Так вже сталося, що ми зустрілися з пані Тетяною саме в день народження її чолові­ка Миколи, якого давно немає поряд - вже більше тридцяти років. Вона стала вдовою у 38. І з тих пір так і залишилася одна, бо він був її першим, єдиним і останнім коханням в цьому житті.
З лагідною усмішкою згадує їх життя, говорить, що знайомі були ще з дитячого садочку. Згадує, як вона його в армію ви­проводжала, як чекала, як вони побралися, як потім чекала його вже з Чорнобиля. Вони любили подорожувати з маленькими дітьми,
всюди побували - в Одесі, Абхазії, Прибалти­ці. Згадує, що він був високим - аж під два метри. І красивим.
Розповідаючи про його хворобу і операцію, вона плакала. Коли трапилась найстрашні­ша біда, вона посивіла в один день.
Залишилася з двома маленькими донь­ками - Яною і Наталею. Виростила, освіту їм дала - обидві педагоги. У них вже свої родини, діти - Янина донька Ірина навчаєть­ся в юридичній Академії на суддівсько-прокуроському відділі, Наталчин Сашко - ще десятикласник.

З теплотою розповідає про своїх донечок, внучат, про сестер.

Тетяна Плющенко; всі ше­стеро сестер

Померли вже дано мама з татом, померли і троє дітей з їх багатодітної родини - два брати і сестра Люда під час ковіду.
Сестри Тетяна, Надія, Галина, Люба, Ві- ра.І вона. Майже у всіх педагогічна освіта, лише Люба - медичний працівник. Галина, як почалася війна, переїхала до своїх із За­поріжжя, у Прилуки.

Вони всі мешкають у Прилуках, окрім Віри - вона чернігівчанка. Віра - майстер з парашут­ного спорту. Тетяна й сама здійснила в юності декілька стрибків з парашутом - при міському ДТСААФі був гурток. Зізнається, що перший раз було не страшно, а всі інші — дуже.

Тепер сестри намагаються триматися разом, всі шестеро. І якомога частіше зу­стрічаються, щоб відігрітися від недобрих буднів, згадати дитинство, поговорити про дітей та онуків.

Тетяна радіє цим зустрічам, цінує родину і дім. У її дворі завжди багато квітів з ранньої весни до пізньої осені. Вже без чоловіка вона добудувала дачу на Білещині, там город з картоплею, морквою, буряком. На городі завжди порядок.
Вона любить тихе полювання, одного разу знайшла в лісі білий гриб вагою аж в три кілограми.

Життя не завжди було прихильним до цієї, начебто звичайної та незвичайної, кустівської дівчини. Але вона не пасувала перед ним, не ховалося від труднощів, не лукавила з долею, сміялася і плакала.
Не зачерствіла її душа, вона допомагає в біді своїм і чужим, всю себе присвячує родині, донькам і онучатам.

Здивовано оглядається назад ця щира, комунікабельна жінка, така елегантна у своїй зрілій красі - якось так швидко летить життя, стільки вже пройдено, зроблено, але ж і пла­нів ще багато!..
Тетяна буває різною - сильною і розгу­бленою. Вона вміє розпилювати деревину і писати ліричні вірші своєму чоловіку, якого бачить лише у снах. Вміє стрибати з парашу­том і милуватися соняхами у полі, яке нагадує їй прапор рідної держави.
Життя іде далі. Живе далі.

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Лілія ЧЕРНЕНКО

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)